Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя
Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя читать книгу онлайн
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть упопулярності з книгами Паоло Коельо.Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки вумовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурнихжурналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу допсихіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вжепершого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надтосхожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайнуісторію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Передтим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмиваладолоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, якпергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася такдовго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вонадослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забувсказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафанаповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років утридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи піднею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її добожевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніхдружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химернопов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка нетак часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
володіння.
Після обіду до мене привели ще одну жінку.
-Це - складний випадок, - попередила медсестра. - Вона майже не розмовляє. Ні з
ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не
впізнає, бідолашна…
Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.
Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі
прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:
-Закурите?
Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин
зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:
«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я
продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев,вгрузаючи ногами у в’язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі
деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила
й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки
далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки
пам’ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і
дерев’яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.
Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!
Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу
ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.
Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або
перекидатися буденними фразами.
Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він
зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев’яний
обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.
Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були
повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на
порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І
мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.
Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що
їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за
багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для
розмов.
Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те,що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це
розуміли.
Кілька годин, які я була тут - у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, - минали
непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в
метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.
Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не
знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…
Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,
клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.
Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи
словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки - щось значно більше, ніж
дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того
було забагато…
-Якщо у тебе з’явилися нові друзі, - сказав чоловік напередодні мого дня
народження, - чому б нам не запросити їх у гості?
Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що
мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.
Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже
тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу
подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це
саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі
тут - зовсім інше, ніж те саме - там.
Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що
завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не
має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову
на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…
Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.
Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.
Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що
почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як
залізобетонна стіна під час землетрусу. І
Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.
Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте,чим для мене був той фургончик…
…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою
Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на
куті столу.
Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі
присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.
Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно
змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька
годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському…
-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -
Чому вони не прийшли?
-Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?
-Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!
-Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли
раніше за інших.
-Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був
завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!
-А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала
заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
-Ти, мабуть, перевтомилася…
-Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.
Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
-Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу
заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував
практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
-Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав
рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що
говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що
вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І
перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
-Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його
обличчі вималювалася задоволена посмішка.
Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за
столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…