Казка про калинову сопiлку

Тож вони нарізно провадили кожна свою війну, Марія — з мертвим, Ганнуся — з живим: їй-бо самій ціла та придибенція з Дмитром дедалі менше виглядала на зальоти, — він просто брав її в облогу, нестак видиму — пальцем не виткнеш, — як відчутну, і за тим твердла, ніби непролам-ний мур зростав, не любов, а затятість, — я, дівчино, казав їй перестріваючи й, здавалось, випиваючи всю нараз очима, не люблю, коли не на моє мелеться, — а раз, вихопившись навперейми з-за кущів, як ведмідь, аж затріщало, аж Ганнуся сахнулась, загородив стежку, мов білий день заступив собою: ти, кажуть, чаклувати вмієш? а може, ти, чуєш, відьма — ану покажися, чи маєш хвоста, — і наступної хвилини — не встигла вона й звискну-ти, як дебела лапа тісно защемила рота, — вони обоє вже качалися долі, й інша лапа — та скільки ж їх у нього! — рвала з неї запаску, заголюючи вище судорожно зціплених колін, якими вона билась, як риба хвостом, бо то не були звичайні парубоцькі жарти — люта, нещадна сила підгрібала її під себе, сила, геть до неї сліпа, знаюча тільки власний навальний натиск, щось ґвалтовне, мокре й страшне, сказати б, і правда — звір її напав, навалився, щоб не зрухнула рукою, гарчав і дер її, кігтями й зубами: вовкулака! — зблиснуло в мозку, і, заки сама втямила, що чинить, Ганнуся враз завмерла, переставши опиратись, і з неї озвалося здушеним, і від того по-чужому соромітно глибоким і хрипким, аж таки дійсно відьомським якимсь, голосом: Дмитре, дурнику, нащо ти так, тож болить, — звір од несподіванки й собі закляк, хрокнув стеряно, щось ніби: ото давно б так! — і, точно виціливши цю хвилину послабки (мов ціле її тіло раптом зробилося чутким і видющим, як наструнений тисячоокий смок), Ганнуся вивинулась — і вгородила йому зуби просто в м'якоть підгорля — над тою самою ключицею, об яку недавнечко гримнулася щелепою в танці, — Дмитро справді завив вовкулакою, схопився, затискаючи шию, між пальців йому зачервонілося цівкою: а-а, курва ма!… — а вона вже лопотіла стежкою, аж куріло, і в устах їй горів чудний, солонуватий посмак — немов од залізної клямки, яку колись лизнула в дитинстві, тільки та була холодна, а це гаряче й живе, і, може, тим його хотілось лизати — вхлипувати — сьорбати — ще, і ще, і ще: противно до води, цей смак не гамував, а розпалював ним-таки й викликану спрагу… А небавом по тім випадку на другому кінці села зібралися копати криницю, і Ганнусю, як звичайне, прохано, — і там їй нагло вдарив у ніздрі, аж повен рот слини набіг, той самий солонкуватий і гострий, мов залізна клямка, пах — був цим разом такий густий і масний, що, здавалось, земля в тім місці парує, забиваючи рівномірне прісне оддихання води: отут, вихопилося з неї, звідкись аж із-під грудей, як із колодязя, голос теж не її, а мов позичений: вона не показувала, вона веліла, і з того, як на її поклик усі кругом занишкли, спізнала чудне відчуття, наче все повторюється як і в сутичці з Дмитром: її тіло знов настренчилось хижо, і не вона ним правувала, воно й без неї знало, що робити, — отут копайте! — і, зараз-таки наступної миті: держіть! — вказуючи на непримітного собі з натовпу чоловічка, що зненацька посірів на виду й забігав очима, а тоді метнувся навтьоки, — все сталося дуже швидко, і, якби не її (чи вже-й-не-її!) ловецьки напружена тисячоокість, якою тримала в полі зору все нараз — натовп, світло з неба, стару вербу з розсохою, душно б'ючий з-під неї масний червоний запах, — то чоловічок певно що забіг би, а так його перейняли, скрутили, він трусився, криючись великими, як дрижкі намистини, краплями поту, а тоді тонко, як поранений пес, закричав, заскавулів і обм'як, повисаючи лантухом на руках у дядьків, бо з-під заступів, чиє шурхання тільки й було чути в тій важучій тиші, показалося, притрушене землею, щось довгасте, і люди подалися назад, затуляючи носи од смороду, хтось закашлявсь, когось вивернуло, копачі першими поскидали шапки й перехрестилися: Іван! Бігме-Боже, Теклин Іван!., а казали, на заробітки подався!… — Ганнуся востаннє глянула на ридма ридаючого чоловічка, що вже не виривався й без слів, цілим своїм видом навіч показував, що то його рук робота, і щойно тут відчула сморід — нудотно-солодкавий, аж нутрощі з тебе вигрібаючий, — він ішов не від ями, а від убійника, і, дивним чином, замість знатуритися, як люди довкола, вона жадібно, хтиво сапнула роздутими ніздрями, вбираючи цей огидний дух, що був, одначе, ніби продовженням попереднього, парного духу пролитої крови, і серце в ній на мить зависло, стиснуте необорною тоскною мукою, мов передчуттям невідворотности, — згадався топельник, що колись привидівся був після сварки з сестрою, згадалась біла пані на чумацькому возі серед ярмарку, і вперше ворухнулася думка — а чи не варт було послухатися тоді гостіпрочанки й піти з нею до монастиря, хай би навіть тільки на прощу, — зрештою, заспокоїла себе рештками сили, на прощу й тепер іще не пізно, якось вибереться, треба б: негаразд воно, недобре — замість криниць, та мертвяків викопувати.

Вибратись, проте, все не ставало часу — починалися жнива, й за цілоденною, від світання до смеркання, роботою, слава Богу, дерев'яніли, притупляючись, і змисли, й помисли, — і прикра пригода з Дмитром теж затиралася потроху: не було коли живити її думкою, бо ж тільки те має над нами силу, що ми самі своєю силою напоюємо, це Ганнуся того літа втямила собі твердо, навіть якби їй ніхто ніколи того не казав, — з Дмитром, дарма що їх повсюдно уважано за пару, її лучив тепер тільки на них двох поділений острах: зарівно перед ним — чи, радше, перед тим звіром, якого він із себе так нагло випустив, — як і перед собою: перед тою лихою силою, що в ній був збудив і що була акурат тому звірові до пари — коли не дужчою за нього (а таки далебі, що дужчою! — в тій своїй перевазі Ганнуся, попри все, знаходила якусь спорзну потіху — як у таємному побожному спогляданні власної вроди…). Так замотеличеній своїм, їй попервах уйшло було повз увагу й те, як несподівано розквітла Оленка — як вибухла в те літо, просто-таки гарною зробилась, аж променилася молодістю, аж, здавалось, тяглася — і як же по-новому зграбно та звинно! — кожною жилочкою навперейми сонцеві й людям, несучи в вигнутих кутиках набубнявілих уст невідомо кому призначений усміх, — гов, сеструню, та чи не закохалась ти часом? — спиталася в неї жартома — й здивувалася ще дужче, коли та, замість, як звичайне, відґедзнутися, зареготавшись кинулася її обіймати й цілувати, ховаючи лице їй на грудях, втуляючись так палко, мов дитина циці шукала, — ану тебе, навіжена, пусти, задушиш! — сміялася й собі, Оленка ж, розходившись, вдавала цуценя й заливалася дзявкотом, підстрибуючи, щоб лизнути сестру в носа, заражаючи й її своєю непов-здержною, через край, молодечою пустотливістю, і Ганнусі за тим бурхливим вовтузінням устигло мелькнути, новим подивом, теж доти не завважуване: наскільки ж сестра, з котрою зрослася як із постійним тягарем — з доважком, як із нагніткою незримою на своє життя, — насправді, сама з себе, є легша за неї, не на тілі легша, а — прозоріша, ясніша б то, чи що: чи без потайної думки, чи просто без гризоти, — як чисте плесо без латаття, на якім око немовби надовго й не спочине, зате плавати по ньому — сама приємність: аби тільки днина погідна, — а славна з неї молодиця буде, подумалося ще — ніби не від себе думала, а дивилась на сестру збоку, очима якогось невідомого парубка, за якого вже була певна, що Оленка його має: якраз, дасть Бог, устоїться з роками на одну з тих сле-бізуючих жіночок, тихих, та зарадних, що якось непримітно, хаміль-хаміль, а все повернуть на свою руку і всьому потраплять дати лад.