Каштанове пташеня

Каштанове пташеня

Молодесеньке листя київського каштана нагадувало Світлані пташеня, яке тільки-но вилупилося з яйця: маленьке пухирчасте тільце, зжужмлені крильця. Істота, що вже здатна кричати та вимагати їжу, але ще боїться подивитися в небо. Істота, в якої вже є крила, але вона не вміє літати, та й взагалі ще потрібно розправити крильця, як складені вітрила.

«Кожний з нас колись боїться подивитися в небо, зазирнути в своє майбутнє та не знайти там себе», — думалося Світлані, втім, на каштанове пташеня вона дивилася з ніжністю і раптом усвідомила, якими витонченими парфумами користується вибаглива панянка весна: ніжні квіткові запахи, від тонких до нав’язливих, свіжість яскравого молодого листя, поки що не знахабнілого сонця... Май підняв голову, щоб збагнути, що зацікавило жінку, але нічого несподіваного для себе не винюхав, тож віддався земним справам: припав носом до бетонних плит.

Світлані із соромом пригадалося, як тиждень тому, коли застигла на території Байкового цвинтаря, вона накинулася на одну жінку, здалося, що та щедро «надухалася» — як сказала б одна зі Світлани- них сусідок — бузковими парфумами, цей насичений запах видався Світлані недоречним на похороні, а жінка здивовано лупала червоними зарюмсаними очима, але не дала відсічі. Світлана ж із запізненням збагнула, що навколо буяє бузок і в цих запаморочливих пахощах винна лишень природа.

Жінка пригадала, як безуспішно намагалася до телефонуватися до сина, зрештою написала смску, на котру надійшла відповідь: «Ма, дякую, нову адресу тата записав. Колись зайду». Світлана заплакала гірко тоді, заплакала гірко й тепер.

Місяць тому вона відповіла на телефонний дзвінок і довго не могла збагнути, хто її турбує. Незнайомка не називалася, а все торочила про якогось Валеру, котрий сильно захворів. «Ви не туди потрапили», — втомлено втовкмачувала Світлана, як раптом згадала. О Боже ж мій, Валера! Валерка! Її колишній чоловік. Він пішов, коли Данилові було десять років, зараз Данило закінчує університет.

«Ти розумієш, що не мене кидаєш, ти кидаєш дитину?» — жбурлялася ненавистю тоді Світлана, а чоловік буденно зауважив: «Данило вже дорослий», — так всупереч законам природи та цивільному кодексу Валерій наблизив до власного сина повноліття і пішов до Алєсі. Це телефонувала вона.

Якби Алєся міцно не схопила Світлану за руки, жінку затягнуло б у провалля очей розлучниці. Темні вологі очі. Світлана пригадала, як поетично змалювала ці очі її власна матір: «Оксамитові, глибокі та прекрасні», — тоді образа на матір пекла серце до ранку, Світлана не могла пробачити такого соковитого опису коханки Валерія. «Я ж твоя донька! Як ти можеш так говорити про цю бабу?! Мамо! Ще помурчи, яка в неї фігурка, які стегна, яке личко». — «А от стегна в неї наче ватні, але вона краще послуговується своїми такими жахливими стегнами, ніж ти своїми стрункими ніжками, бо головне у баби — в голові, а в твоїй голові — вата», — відреагувала мати. Якби мати Світлани була художницею, то тільки реалісткою. А якби письменницею — «ваяла» б промислові романи про важку буденність і п’яні святкування простої людини, про вічну боротьбу й тимчасову скореність, про відчай та морок.

На старому чоловічому светрі вклався посеред коридору тигровий боксер із сумними очима та посивілими варґами, на появу Світлани собака не звернув уваги. Виглядало так, що він не може надихатися, зігрітися цією старою одежиною, від котрої несло тютюном і риб’ячою лускою.

Світлана заплакала, бо згадала того Валерку, в котрого закохалася, коли на нічній рибалці на Десні він пропалив цигаркою, може, й цього самого светра, від несподіванки, бо «резінка» запрацювала і він випустив усе, що було в руках, і витягнув надалі міфізованого п’ятикілограмового ляща. Дві жінки тихо плакали у вітальні, допоки цей дует не зруйнував дитячій вереск.

— Близнята прокинулися, — підхопилася Алєся. — Проходьте на кухню, я зараз.

«У Валерки — близнята, — думала Світлана. — Цікаво, дівчата чи хлопчики?» Виявилося, що дівчатка. Леся та Лєра. Кожну назвали на честь батьків. Данила назвали на честь Данила Галицького, Світлана ніколи не хотіла називати сина іменем чоловіка. Але в цій родині панували інші правила.

У палаті було тихо, Валера лежав сповнений втоми та болю, ледь чутно шурхотіли прилади, постачали кисень і знеболювальне. Валерій розплющив очі, але дивився на стелю, здається, він не усвідомлював, чи є хтось живий у палаті, здається, він не усвідомлював, що поки що живим є сам.

— Докурився, а я ще тоді тобі казала, кидати потрібно! — вирвалося у Світлани.

Не так глибоко від поверхні, всередині худорлявого тіла колишнього чоловіка шипіли в бік Світлани вражені раком легені. Світлана тримала на колінах газету, шурхітливого кота й позирала на Валерія з образою, жалощами, інтересом, сердечністю, вона згадувала їхній шлюб.

Нічого особливого не пригадувалося, пусті побутові дрібнички. Як Валера приносив дефіцитну «Боржомі» для мами, бо знав, що в тещі проблеми зі шлунком, як підкидав до стелі Данила, жартівливо прив’язував Світлану до себе стрічками її фартуха. Світлана несподівано для себе заплакала, настільки очевидною була її вдячність, її тодішнє щастя, їхня близькість. Вона і зараз відчувала тепло його тіла, і ніхто ніколи не прив’язував її до себе нічим: ані стрічками фартуха, ані словами.

Стосунки подружжя були складними, Світлана навіть не пам’ятала, хто першим починав кидатися на іншого, це настільки звично і часто відбувалося, так однаково закінчувалося — хлопанням дверей, слізьми, серйозними роз’яснювально-за- спокійливими розмовами з малим, суперечками з мамою, — що з чого то все починалося, не було суттєвим.

«Та кидай його до біса, що за мурло таке, чого ти постійно через нього ревеш?» — обурювалися Світланчині подруги. Вона відмахувалася і відповідала: «Валерка просто складна людина, а так він хороший, а я дуже запальна».

Коли вона розповідала про це новій сусідці й новій подрузі Наташі, бо новим подругам часто розповідаєш про старі стосунки, особливо коли нових не нажила, та сказала: «З мужиками як з диванами. От обираєш диван, якщо складно розкладається, не потрібно затягувати це до хати, тільки намурижишся з таким, треба обирати по собі», — шкода, що ця цінна порада дійшла до Світлани вже тоді, коли Валерку успішно «складала й розкладала» Алєся.

Світланина мама завжди була на боці Валерія, мабуть, на неї впливало дефіцитне «Боржомі». «Я свою тещеньку люблю, я свою тещеньку підпоюю», — жартівливо розповідав про це друзям Валерка.

«Тобі молитися на нього потрібно, правильний він мужик, це ти — дефективна, ти б оце взяла «Отче наш» і молилася: «Валеро, хай святиться ім’я твоє» і далі за текстом. Куди ти від нього підеш? Кому ти така заяложена з дитиною на руках будеш потрібна, га? Кому? Ти вже зачитана-перемацана, до такої жінки-книги руки потягнуться тільки в тому випадку, коли вона — довідник, а це не твій випадок», — вибудовувала свою систему аналогій Ганна Микитівна, бібліотекарка, заслужена діячка культури з поганим шлунком і не менш поганою вдачею.

Взагалі на будь-які успіхи, котрих не так багато було у Світланиному житті, а частіше у відповідь на хиби й невдачі мати запускала цю тему з «зачитаною-заяложеною книгою». Світлана, наче поет- пісенник, позначала це як «приспів» і не слухала. У сина, Данила, також був свій приспів, правда значно коротший: «Та хай вас. Як ви мене дістали!»

Світлана думала про те, якою саме вона була книгою. Проглядала свій «формуляр», прикріплений до внутрішнього боку «обкладинки», зчитувала прізвища, виведені нерозбірливим почерком, час користування, згадувала чоловічі обличчя та пальці. Мало було тих, хто дочитав її до кінця, ніхто не перечитував двічі, але достатньо було таких,хто не дочитав, але все міг переказати, радянська освіта навчила користуватися, насамперед, роботами критиків. Світлана іноді чула, як Валера переповідає основні розділи Алєсі, тезисне знайомить зі змістом колишньої, а та морщить лоба, бо — нецікаво.