Келiя чайноi троянди. 1989-1999

Через три дні — день мого народження. Мені виповниться двадцять вісім років. Що я тільки пережив за цей час, що тільки передумав, наговорив, натворив, — а ось сиджу зараз тут, пишу, читаю, бавлюся з малою Владиславою — і відчуваю, що тих дійсностей позаду вже немає, що я чистий, як нова сторінка у щоденнику, «і сонце щодня — нове». Не весело й не сумно, тільки щем якийсь у серці, тільки прийняття всього, що було, — і непам'ять про нього. Втім, пригадується багато чого: походи матіївськими лісами і кар'єрами, канікули в Соболівці, зустрічі і розмови з Кашкою та Тузом, перші вірші, перші новели, перші справді гарні книги; батько, мама. Світланка; туга за домом, перші друки, знайомства зі справжніми поетами і людьми — Рябчук, Чубай, Малкович, Герасим'юк і Римарук, довгі, щирі і розумні бесіди з Сашком Ільченком, уночі, у московському гуртожитку, спільні мандри автомобілем із Юрком Саєнком, Тарасом Чубаєм. Навіть Таню і Надійку пригадую спокійно, і гіркота цього разу трохи приємна, як приємна гіркота кави. І от сиджу так, пригадуючи фрагменти, пов'язані між собою тільки одним — моєю присутністю в них, ряд минущих ілюзій дійсности, які в мені перетворилися на єдність, на дійсність вічну, які з непам'яті перетворилися на мою пам'ять і на мою власну історію, поза якою кожна історія байдужа мені, бо мене там не було, не знаю навіть, як це сказати, нарешті і я чогось не знаю. Бо як сумістити усвідомлення того, що минулих дійсностей уже немає, з моєю пам'яттю, де вони все ж існують? І чим, у такому разі, є моя пам'ять, — дійсністю, чи ілюзією, чи сном, чи мовою? Люди шукають дійсність дійсности, так, наче може бути дійсність більше або менше дійсна; дійсність дійсности — це ілюзія; так само й ілюзія ілюзії — це дійсність; а ще є ілюзія дійсности і дійсність ілюзії; але дійсности дійсности не існує. Є тільки більш або менш глибока єдність із дійсністю і причетність до неї; що більша нікомуненалежність, а точніше, що глибше усвідомлення нікомуненалежности, то глибша єдність із дійсністю. Знання є справжнім тільки тоді, коли воно здобуте самотужки і перевірене на самому собі; всі інші знання ілюзійні; неможливо навчитися чомусь із книжок; те, чому навчишся із книжок, завжди буде не знанням, а тільки поінформованістю.

Тим часом закінчується зима. Тим часом відлига робить свою справу, і сніг почорнів, і тиша у хаті, і щем у серці. Так завжди буває напередодні весни, напередодні мого дня народження. Тож хай усе буде так, як воно є; нехай коливаються незримі й реальні ритми, нехай живе моє життя і нехай живе моя смерть. Ось, живу; що поробиш? Живу, проминаю і промину, — не весело і не сумно, просто так, — крапає вода з даху, цокає годинник, шкрябає і шкрябає перо по паперу; ще одну сторінку написав, і сенс її полягає в тому, що десь там, попереду, є сторінка, якої вже не спишу дрібним і густим почерком, ніколи-ніколи не розкрию якогось нового зошита, ніколи не заправлю ручку свіжим чорнилом; в отому «ніколи», яке теж дійсність, — запорука дійсности сьогоднішньої; і це одна й та сама дійсність. Нема за чим шкодувати, адже так чи так усе стається, вечір, а потім ніч, а потім ранок і день приходять один за одним, сходить і заходить сонце дійсности; про все це сто тисяч разів думали і писали, шукаючи в цьому сенсу, який стосувався би їх безпосередньо; але сенс не в довколишності і її стосунках, а в тому, хто запитує про цей сенс, і відповідь не в тих або інших констеляціях слів, а у смерті того, хто запитує, у мовчанні картини Бройґеля, у голосі лісової пташки, у синьому і запашному димі, який стелиться над Вербовим потоком; уся справа в тому, що це не питання і не відповіді мови, а пошуки першопричини, якої вічно не було і тепер уже не буде.

Вийшов на вулицю і завмер, приголомшений: сліпуче весняне сонце, муха вдарилася об окуляри, чотирнадцять градусів тепла, і голоси птахів, псів, людей. Пізніше, коли сидів із кавою і цигаркою на вулиці, під хатою, прилетіла бджола, сіла на вікні, поряд зі мною, і довго чепурилася неслухняними сонними лапками, не менше за мене спантеличена несподіваним теплом, попри сніги, які ще лежать довкола; а потім знялася і щезла в сонці. Отак прокидаєшся від довгого десятилітнього сну, ніяк не можеш повірити, що це вже дійсність, і просто п'єш і ніяк не можеш напитися нею, дійсністю-сонцем.

Смішно, але вчора в Кортасара, у «Грі в класи», відшукав місце, де члени Клубу говорять про мову на основі творчости Мореллі; майже дослівні збіги з моїми записами від 14 і 19 лютого; мене цілком спокійно можна звинуватити у плагіаті. Такі співпадіння приємні і неприємні водночас. Перечитуючи власні думки, викладені цього разу Кортасаром, я зрозумів те саме: що розв'язати проблему мови, її оновлення, очищення і т. д. неможливо, залишаючись у площині мови, проблему мови неможливо розв'язати засобами мови. Потрібна інша, принципово безмовна структура мислення. Той самий дзен-буддизм, та сама «молитва пошепки» у Селінджера, те саме «Харе Крішна» — це методи виходу за межі мови. Насамперед треба очиститися від мови, а там уже буде видно, чи можна і чи треба очищати її саму. Бо ж шукати навпомацки, руйнуючи граматику і синтаксис, безмежно розширюючи або звужуючи лексику, вдаватися до послуг автоматичного письма, конструювати і деконструювати навмання — безглуздо; за Олівейрою, за Мореллі, за Кортасаром і за мною стоїть не п'ять мільйонів років генів, а п'ять мільйонів років мови, що, зрештою, одне й те ж саме. Взаєморозуміння можна досягти без мови (або: тільки без мови). А для нас мова служить тільки для того, щоб обмінятись артикульованим незадоволенням з приводу недостатности і недійсности мови. Рефлексія рефлексивної мови, спрямована на саму себе, — це жах, це рефлексія рефлексії, зачароване коло, у якому можна крутитися до смерти. Треба вийти за межі кола і стати осторонь, як робить це Дзен, наскільки я його собі уявляю. Мову, її функції і можливості можна теж сприймати як біологічно необхідні розміри і потенції організму і не вимагати від цього організму, скажімо, польоту, якщо тут від самого початку відсутні крила. «Якби свині крила, вона б небо зрила», — висловлюється мова про себе після глибокого самоаналізу. Кожна мова — організм, який живе і помирає. Навіщо примушувати цей організм виконувати невластиві йому функції, піднімати тягарі, які вона ніколи не підніме, або воскрешати з мертвих? Прагнення оживити мертву мову або примусити ще живу виконувати чужі їй функції — каприз людини, наслідок її задурманености й самовпевнености. Олівейру-Кортасара-Мореллі бісить те, що він не такий геніальний, як йому хотілося б; і він починає сікатися до мови, до філософії, до кохання, намагається витягти сам себе за волосся вище власного зросту, напихає роман (не тільки «Гру в класи») іменами модних поетів, філософів, назвами модних на той час Дзен і гіпі, нашпиговує текст цікавими (бо ж він не дурний) цитатами, — і на всьому цьому лежить порохнява аргентинського провінціалізму, прагнення видавати себе не за того, ким він є насправді; біда ще й у тому, що сам Кортасар усвідомлює це, а від такого усвідомлення неможливо заховатись; і от замість нехай не геніального, але дуже цікавого Кортасара-новеліста ми маємо провінційного романіста з претензіями. Це те, що загрожує не тільки мені, а всім присутнім: бажання видаватися геніальнішим, ніж ти є насправді. Але нічого, з роками це минає; а хто таким і помер, то тут уже нічого не вдієш. «Бажання видаватися геніальнішим, ніж ти є насправді», — добре сказано. Блакитне яскраве небо і жовта шпаківня на чорній яблуні, яка виростає з білого снігу, під яким також чорна земля, дивлячись на яку із космосу, не бачиш цієї чорноти, — освітлений ізмарагд, усміхнений сапфір, дорогоцінна кулька; може, тому мислення людей і рухається по колу, — бо ж усе довкола рухається по колу.

Теплий лютневий день, дійсність сонця і лагідного нарешті повітря, дійсність пташиних, собачих і людських голосів, безмовна дійсність мене. «Татку, таточку», — стрибала вчора біля мене Владислава; доню, донечко…