Справа прокурора Малахова

— Ні, не може, — твердо відповіла Басова. — Не далі як післязавтра ми святкуватимемо день народження нової пластмаси.

Басова пройшлася по кімнаті, потім сіла на стілець біля тахти і заговорила:

— У мене був час подумати, і про Малахова я чимало міркувала. Хотілося мені збагнути, чому так сталося? Адже він чоловік розумний. А все-таки став владу свою показувати, людей в тюрму садовити, досліди забороняти. Чому? Де коріння? От кажуть — не може далі свого носа бачити, виднокруг сам собі звузив, формально до людей і до законів підходить… Все це, звичайно, правильно, але це може статися тільки тоді, коли людина про самого себе, як про законодавця, думати починає і забуває про найголовніше — про партію. А коли для людини власні переконання і інтереси народу перестають бути чимось єдиним, тоді в цю щілину яке завгодно неподобство пролізти може…

— Ви думаєте, з Малаховим і сталося щось подібне? — згадуючи останню розмову з чоловіком, спитала Ганна.

— Так, думаю. Здалося йому, ніби в силі, справедливості й мудрості своїй він найбільший, що не накаже, все на світі міліція виконає. А про народ, про найбільшу нашу силу — про партію —і не згадав за ці всі дні. А якби подумав він в цей час про партію, звернувся б до партії, — все зразу ж на своє місце стало б, і до тюрми нікого б садовити не довелося. Та він тому не звернувся, що десь у глибині душі, сам собі не признаючись, відчував неправоту свою, сам від себе прикривався. От і прикрився. Я думаю… Мусить у нього чесності вистачити все зрозуміти і до свого життя прикласти. Бо якщо невистачить, то ні комуністом, ні прокурором він не буде…

Люба уважно стежила за кожним словом Басової. Так, саме це, а не щось інше трапилось з Володимиром Малаховим, тому він і змінився, тому і наробив такого лиха.

— Ну, гаразд, годі роздумувати і філософствувати, — Марія Іванівна знову підвелася зі стільця і стала ходити по кімнаті, — буде ще у нас час з Володимиром Івановичем поговорити, хоч, одверто кажучи, хотілось з ним під гарячу руку зустрітися. Нічого, ще встигнемо. Ви тут як поживаєте? Я зі своїми світовими проблемами так закрутилася…

— Ми поживаємо… — якось невиразно відповіла Ганна, все ще думаючи про слова Басової.

Чому вона сама раніше не подумала про все це? Чому, вже знаючи неправду Малахова, вона сама не пішла до обкому? Забракло сміливості? Чи, може, жаліла Малахова? Ні, неправда, вона взялася писати статтю в газету, вона рано чи пізно прийшла б до цієї думки: звернутися до партії. Добрим уроком для неї буде ця розмова з Басовою. Та хіба тільки ця розмова…

— Маріє Іванівно, — якось особливо тривожно заговорила Люба, — я вас запитати хотіла — усіх ваших інженерів уже випустили?

— Їх не так багато й було. Я та Августов. Усього й діла.

— Як усього діла? — обурилася Люба. — От ви зараз про справедливість говорили, а Сергія Петровича з лікарні не випускають.

Басова засміялась, підійшла до Люби, ласкаво скуйовдила дівчині волосся.

— І добре, що не випускають. Це не людина, цей Боровик, а якась світова заморока. З лікарні тікає — не втримаєш — з санітарами єдиний фронт організовує, вони за нього горою стоять. А вирветься, зразу до прокурора — то уклінно благати, то бити його кидається… Воістину анархіст!

Басова говорила, весь час поглядаючи на Любу, на її гнівне почервоніле личко. Видно, вона й справді відірвалася останнім часом від цієї сім’ї, а змінилося тут, здається, дуже багато.

Люба зірвалася з місця раптово, ніби з-під тахти хтось штрикнув її голкою.

— Зовсім він не анархіст, — вигукнула вона.

— Тихо, тихо! — здивувалася Басова. — Ти чого це?

— Нічого! А про Сергія Петровича ви не маєте права так говорити!

Басова глянула на стривожене, пополотніле обличчя Ганни, всміхнулась, уже все збагнувши.

— Що ж, коли не маю права, то й не буду.

Вона, так само всміхаючись, глянула на Любу і подумала про неймовірну схожість між батьком і донькою.

— І всміхатися тут нічого, — все ще гарячкувала Люба. — Коли мого батька зобижають, то я маю право його захищати.

Басова зразу споважніла. О, в сім’ї Малахових сталося куди більше змін, ніж вона думала.

— Значить, ти вже знаєш? — чи то ствердила, чи то запитала вона, і обличчя її спохмурніло.

— Так, знаю, — з викликом відповіла Люба. — Все знаю і більше нічого ви від мене не приховаєте.

— Що ж, коли знаєш, то це, мабуть, на краще, — вела далі Басова. — Але чи все ти про свого батька знаєш?

Ганна зробила різкий рух рукою, ніби намагалася спинити чи застерегти Басову, і знову закам’яніла на тахті. Нічого їй попереджати Марію Іванівну, вона напевне добре знає, що можна, а чого не можна говорити Любі.

— Ти чого скидаєшся? — глянула на неї гостя. — Навчилася руками розмахувати. А знати правду вам обом треба.

Ганна уявила, скільки ще страшних несподіванок принесе їй і Любі Сергій Боровик, і попросила:

— Маріє Іванівно, може, не треба? Маріє Іванівно…

— Ні, треба, — переконано відповіла Басова. — Правду знати завжди треба, це найкраща лінія. Якщо Люба вже про все дізналася, то хай знає правду, а не якісь плітки і теревені.

— Говоріть, — завмираючи, прошепотіла Люба.

Басова говорила, а перед очима Любочки проходило німецьке місто Росток, чомусь закрите туманом, дощовою запоною; по мокрому асфальту йде він, Сергій Боровик, а назустріч — знесилена, знеможена від голоду жінка.

Ганна завмерла: до її свідомості вже дійшла правда, і страшно було повірити, бо це означало визнати свою помилку і осудити себе. Чому ж не знала вона всієї правди раніше, коли писала про розлучення? Чому так все страшно і несправедливо складається в її житті? Збожеволіти від розпачу можна!

Чому ж повірила вона якомусь папірцеві, чому сама не перевірила всього до останнього слова, чому поспішила сказати Любі, що вмер її батько? Чи може вона сама пояснити все це і знайти собі прощення? Звичайно, виправдання можна знайти. Адже це було не просто повідомлення, за ним стояв вирок трибуналу, хіба мала вона підставу брати його під сумнів? Все це можна виправдати, і все-таки виправдати себе неможливо.

— Чому ж ви досі мені про це не сказали? — крикнула Ганна.

— Я і сама зовсім недавно від адмірала Хлопотіна про це почула, і думалося мені, що не слід у вашу сім’ю влазити.

— А він? Чому ж він мовчав? — ніби бажаючи частину свого болю й каяття перекласти на когось іншого, запитала Ганна.

— А що він міг тобі сказати? — безжально, прагнучи довести все до кінця, відповіла Басова. — Два роки тюрми за плечима, дружина за іншого заміж вийшла. Що скажеш, коли навіть найближчі люди тобі не повірили?

— Ох, правда, — розпачливо стиснула руки Ганна.

Люба дивилась на Марію Іванівну Басову і напружено думала про кожне сказане слово. Тепер вона розуміла, чому мама сказала їй про смерть Сергія Боровика. Мабуть, це була страшна трагедія для мами. Адже вони так чекали, так сподівались. І все-таки не можна було обдурювати Любу. Вдвох їм легше було б перенести цю трагедію і прожити ці роки теж було б легше. А зараз, що їм зараз треба вирішити? Негайно повертатися до батька?

Дівчина навіть здригнулася від цієї думки. Ох, мабуть, не погодиться мама!

А що ж? Залишатися тут, жити поряд Малахова? Десь в глибині душі він, мабуть, переконаний, що ощасливив, врятував і Любу, і Ганну, хоч ніколи цього не говорить. Але це почувається завжди.

Ні, тепер, коли Люба знає правду, лишитися тут вона не може.

Весь цей напружений, майже гарячковий роздум, вилився в одне, тихо вимовлене, жалісне прохання:

— Мам, давай зробимо так, як я говорила.

— Як? — не зразу згадала Ганна. — А-а-а… Ти думаєш? Ні, не знаю… — і вже зовсім розгублено запитала: — А куди ж ми подінемося?

— Куди подінемося? — ця проблема не могла й на мить спинити навальний біг Любоччиних думок. — Маріє Іванівно, можна нам з мамою на якийсь час до вас переїхати? Сьогодні ж? — раптом запитала вона.

— До мене? — Басова зразу оцінила ситуацію. — З якої це радості? А Володимира Івановича так і кинете, не попрощавшись? Ні, щось тут у вас надто швидко вирішується. Раз-два і поїхали. Дивіться, щоб потім на такій же швидкості повертатися не довелося.