Гiрчичне зерно

Галина Пагутяк

ГІРЧИЧНЕ ЗЕРНО

Повісті

ГІРЧИЧНЕ ЗЕРНО

Надвечір пронизливий весняний вітер почав стихати. Чоловікові лишалося пройти ще трохи дороги, розбитої возами, а там — через місток. Аж тоді можна було сховатися між старими вербами і відняти руки від капелюха. Село лежало уздовж лівого берега річки, а від правого було ближче до лісу. На схилах пагорбів тісно тулилися хати. «Жебрацькі хати», — подумав чоловік. Ледве волік він чоботи по болоті. Річка виривалася між двох гір, і місток аж тріщав, коли вітер гнав на нього хвилі. Вода зжерла вже не один такий місток, здебільшого влітку, коли у горах по три дні падали дощі. Тому люди воліли жити ближче до бога і далі від річки.

За мостом сонце підсушило горбки і при самій землі у святому спокої цвіла мати-й-мачуха.

Уже й верби минув чоловік, віднявши руки від капелюха, а ще не здибав нікого, з ким би міг побесідувати і попроситися на ніч. На полі робити рано. Ще може землю зморозити. Чоловік перекинув торбу на друге плече. Від утоми пекло підошви. Він був уже немолодий: літ за сорок.

Незвична тиша панувала в селі, але вона зрушилася, як тільки мандрівець піднявся дорогою туди, де найбільше хат купчилося коло вкритої гонтою церковці. Гостинцем, таким самим заболоченим і занедбаним, як той шлях, яким він зрана йшов з міста С., посувалася процесія, здалеку схожа на похорон, тільки в головах не несли хреста. Люди йшли за парою сивих волів, запряжених у воза, на якому стояла труна не труна, а ніби величезна скриня із старих неструганих дощок.

Дехто з молодших глянув на чоловіка з веселою цікавістю, ніби запрошуючи до свого гурту. Той скинув капелюха і приязно вклонився. Забачивши се, дівчина з рудим розтріпаним волоссям, у латаній камізельці й синій спідниці сміло всміхнулася до нього. Можна було в неї запитати, але дівчина трималась одною рукою воза і, певно, не хотіла позбуватися того почесного місця задля розмови з чужинцем.

Чи не все село зійшлося в одній процесії. Жіночки несли немовлят, закутаних по самі вуха. Старезні діди шкутильгали з ціпками, а котрі вже не годні були самі перебрести все болото, стояли коло ворітець угрузлих по вікна хаток і проводили очима той дивний хід. Все нові люди вливались в процесію, а старшого між ними, хоча б війта у високих шкапових чоботях і чорному сурдуті, не було видно. Жінки й чоловіки виходили зі своїх обійсть з клумаками, вузликами або просто несли щось в кулаці — а що вони несли, подорожній не міг зрозуміти, бо люди швиденько підходили до воза і опускали оте щось у скриню, так не схожу на різьблені бойківські скрині, у яких дівчата тримають своє небагате віно. Згортали порожнє шмаття і з просвітленими лицями проводили віз селом. Минули й церковцю, перехрестившись на неї, і цвинтар під високими липами. Волам важко було йти, то віз підпихали. Руда дівчина йшла поруч воза, не бажаючи поступитися хоч би й старшому. Під горою село урвалось і віз опинився на нічим не примітному місці, але подорожній зрозумів, що вони вже прийшли. Найсильніші чоловіки зняли скриню і взялися забивати віко. Подорожній не міг доступитись, щоби заглянути в скриню, хоч туди, крім нього, ніхто не рвався заглядати. Його ніби й не відганяли, а так, лише заступили дорогу.

— Хлопче, — спитав подорожній малого років десяти, що приглядався до його палиці з різьбленою пташиною голівкою, — що тут діється?

— Як то що? Біду ховають! — крутнувся хлопчище.

— Кого?! — витріщився чоловік, бо, відколи жив, не бачив такого похорону.

— Біду ховаємо, прошу пана, біду! — дзвінко озвалась руда дівчина. — Ви ще давно хтіли спитати, я виділа… А вам ніхто би не сказав, бо нам не вільно говорити, поки сюди не прийдемо. Та тепер можна. Торік поховали одну біду, а за рік другої стільки набралося, що ледве віз не зломився. А той візок, прошу пана, то моє віно. А воли Стефка Карпінського… О, дивіться, дивіться!

Скриню, тепер уже домовину з бідою, спускали в яму. Знявся такий писк, лемент, ніби дітваки на пастівнику побачили вовка і тішаться, що той від них втікає. На віко посипалось груддя й каміння. Скоро могила зрівнялася з землею, і на тім усе скінчилось. Люди почали розходитись, втішені, як діти. Руда дівчина вже сідала на свого воза, а коло неї мостився Стефко Карпінський — здоровенний, як ведмідь, хлоп.

— Сідайте, пане, довеземо до роздоріжжя! — запросила дівчина.

— Дякую.

Подорожній спритно вискочив на воза і всівся на купці соломи.

— То ви, певно, раді, що поховали біду? — делікатно поцікавився він у молодят.

— Аякже! Якби щовесни не ховали, то гірших бідаків, ніж у нашім Урожі, не знайшлося б на світі. Правда, Стефцю?

— Най біда буде гірша, аби інша, — відказав Стефко Карпінський.

— Мудрий ти хлоп, Стефку. Ще якби допетрав, що мого воза і твоїх волів гріх розлучати, то на одну біду в нас з тобою було б менше. Пан, певно, знає, що то за біда?

— Здогадуюсь, — посміхнувся подорожній і глянув у сторону міста С. Сонце скотилося за ліс.

Частина перша

1

Люди їхали з міста, щоб, перевдягнувшись і перекусивши, знову кинутись до роботи, поки ще видно надворі. А дні ставали довшими, і роботи все більшало. Після оранки садили картоплю, через пару тижнів обсікали, потім підгортали. Далі сінокіс: один, другий.

Занадто повільно їхали автобуси, не мали діла до того, що людей палила гарячка до звичної й необхідної сільської роботи, хоч за неї не платили грошей. Не один господар приїжджав з міста і працював до ночі. Хто будувався, той взагалі не знав, на якім він світі перебуває і як його руки ще не стерлися від праці.

Цвів терен у ярочках на полі, білою піною бризкав на край лісу. Цвіли по горах черешні й дикі грушки, а садами курився дим: палили торішнє листя і сміття, причісували граблями суху траву, між якої пробивалися зелені стрілочки нової. Від диму повітря ставало гірким.

Вікна в хатах були розчинені навстіж. Жінки кінчали білити і йшли до криниць по воду. Хати як одна були шальовані й пофарбовані здебільшого жовтою фарбою. Все ж побілена знадвору хата була миліша його серцю. Михайло Басараб не хотів би жити в мурованій кам’яниці. Найліпше маленька біла хатка з низькою стелею, а коло неї садочок.

Кожний, хто бачив Михайла Басараба, коли той ішов з автобуса до своєї хати, думав, що це людина, котрій лишилося жити зовсім мало. Він так з усіма приязно вітався, ніби прощався навіки. І нікого це не жахало, що от весна, а старий чоловік ось-ось віддасть богові душу і зостанеться лежати в темній сирій землі. Ні, нікому від того не ставало страшно, хіба, може, котрійсь дитині, яка боїться спати сама в темряві. Чоловік приїхав умерти на вітцівській землі — за що ж його жаліти?

За Басараба забували і вертались до господарки, а він ішов селом до рідної хати і тішився, що теж має роботу, не здогадуючись, яким його бачать люди: худим, як гак, з сірим, зболеним лицем.

Попід чужі вікна гостро стриміли кущики нарцисів, а по деревах годі було вгадати: живе їхнє гілля чи вже ніколи не потече по ньому сік. У багатьох садах світились побілені щепи. Треба й собі побілити. Хата його була ніби опеньок, ріст якого спинив мороз: маленька, непоказна, сіра. Молодий господар, певно, вирубав би старі вишні за хатою, забрав би кусень городу і, наскладавши грошей, поставив би новий цегляний дім. Місце добре, а як спуститися з горба, то майже біля річки гарний сливовий сад.

Басараба зразу обсіли клопоти: дров майже не лишилось. Чи сусіди позичали, чи їх стільки було. Ну, в садку, певно, знайдеться засохла сливка, яку можна порізати. Ключа від хати він не носив з собою. І не загубиться, і нема відчуття, що є десь твоє рідне село Уріж, в ньому хата, яку вистачило розуму не продати. Ключ лежав у шпарині над дверима, де викришилася глина, бо хата була по-бойківськи зрублена з колод, проміжок між якими заліплювався глиною і забілювався. Мала хата й призьбу, на яку вітер позносив різного сміття.