Борозна у чужому полi

Вельми радий буду, якщо знайдете хвильку і на- пишете про Ваше життя у Франції та про Ваші наукові роботи. Що нового чути з Росії? Влітку зустрічав петербурзьких  математиків  на з’їзді в Торонто. За розповідями, живеться їм вельми жахливо.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

«7716 Brashear St. Pitsburgh. Pa. 14 березня 1925 р.

Дорогий Володимире Івановичу, дякую Вам за листа і за надіслану статтю. Тут, в Америці, по- стійно доводиться зустрічати висловлену Вами думку, що в загальному розподілі продуктів люд- ської праці інтелектуальний працівник отримує непропорційно малу долю. Капіталісти, з одного боку, і робітники – з іншого, отримують, дякую- чи своїй організованості та грубим методам дій,

більше, аніж вони насправді вартують. Особливо печально, що доля робітників зависока. В Америці чітко видно, як поліпшення матеріального добро- буту робітника не супроводжується відповідним підвищенням духовних запитів. Духовно – це ди- кун, хоча він має автомобіль і живе у затишному домі. За тутешніми газетами і повною відсут- ністю інтересів до книг вельми видно, яке убоге життя цих людей. Значна частина їх заробітків розтринькується. Капіталісти в кращих умовах – оскільки їх прибуток йде на подальше накопичен- ня капіталу та для збільшення матеріальної по- туги країни.

Становище вченого чи університетського про- фесора вельми незавидне, і я не подивуюся, чому тут наука не процвітає. Я починаю думати, що демократичний лад є цілковито неприйнятним для розвою наук та мистецтв, – для цього деспо- тичний режим, ймовірно, навіть кращий (бачите, як мало залишається від російського радикалізму при зустрічі з американською дійсністю). Бачив улітку академіка Стеклова на з’їзді в Торонто. Визначний вчений, який, видавалося, міг би бути цілком незалежним, а ось «слугує» більшовикам. Як його послухати, то більшовицький лад ніяк не гір- ший від царського режиму, бо й тоді бували обшу- ки, бували гоніння на студентів, шпигуноманія, і тепер те ж саме коїться. А я звик тепер вважати, що зовсім не «те саме», що в 1000 разів гірше. Про Дзержинського говорить Стеклов як про твердого правителя, а не як про ката.

Ось ця готовність росіянина «слугувати» і є ймовірна причина сили більшовиків. Достатньо мати купку нахаб – і всі готові їм підкорятися.

Я цікавлюся зараз також єврейським питан- ням. Через них ми, росіяни, тут в Америці, опи- няємося вельми у невигідному становищі. Адже до війни майже вся еміграція із Росії, що залиши- лася в містах, була єврейською. Вони зажили собі тут поганої слави, через них частково була про- ведена іміграційна реформа закону, що став тя- гарем для росіян. Антисемітизм тут розвивався доволі швидко, і я думаю, зараз Америка в цьому не поступиться Європі. Як це питання постав- лене у Франції? Передайте моє сердечне вітання дружині.

Ваш С. Тимошенко»

«17 липня 1928, Подєбради

Дорогий Володимире Івановичу, пишу Вам з Праги. Вчора бачився з сином П. І. Новгородце- ва, розмовляв про його плани. Мені здається, що він зможе влаштуватися в Америці, якщо йому вдасться отримати візу. Я домовився з ним, що по його поверненні в Америку буду говорити з адмі- ністрацією Westinghouse’C і гадаю, що все якось влаштується. Умови моєї роботи в Америці значно поліпшилися. Я тепер лише один раз в місяць бу- ваю на заводі. Всю решту часу в університеті. Я маю кафедру Research Professor’a і тому вільний від загальнообов’язкових занять зі студентами. Весь час можна витрачати на власну наукову ро- боту і на заняття з докторантами.

В Європі зараз цікавився дослідницькими за- кладами з прикладної механіки. Німеччина успішно вирізняється новими роботами і новими інститутами. У французів, як і раніше, нема що побачити.

Наші плани з’їхатися всім разом у Празі – не здійснилися. Все псує тяганина Вашої влади. Бать- кові все обіцяли дати паспорт і тягнули так довго з цим, що термін давно минув, і ось ми, зібравшись у Празі зі всіх кінців світу, знову роз’їжджаємося, не побачившись з батьком. Йому зараз 82 роки, і цілковито не втямлю, навіщо було його затриму- вати: зрозуміло, що ніякої небезпеки для радян- ського ладу він не становить. У 1930 році, якщо все складатиметься благополучно, збираюся побува- ти на математичному з’їзді в Стокгольмі, і якщо умови в Росії будуть більш-менш терпимими для подорожі, то постараюся пoбувати в Петербур- зі, Москві та Києві.

У найближчий рік маю намір зайнятися орга- нізацією інституту прикладної механіки при Мічиганському університеті. Планів багато – не знаю, які з них вдасться здійснити.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

----- 22

С ергій Прокопович вимовив ті слова без най- меншого присмаку помсти, без злоби і  при-

мітивної втіхи когось настрахати:

Панове, я прошу прийняти мою відставку з по- сади голови Волинського українського об’єднання.

На душі було в Тимошенка, як у казанку неуваж- ної господині, що поставила той казанок на вогонь і забула про нього, лиш накип в остатку лишився; схоже, зараз він почувався: все викіпило, тільки вто- ма на денці.

На засіданні української парламентської репре- зентації польського Сейму настала тиша, непри- стойно довга й занудна.

Так не годиться, – першим озвався Степан Скрипник, той самий парламентар, який щойно на- сідав найбільш на Сергія Прокоповича, навіть кинув слова, які нестерпно будь-кому заперчили б:

Я не можу брати на себе вину за тактику сліпого послуху адміністраційній владі, яку з квітня прово- дить Сергій Тимошенко…

Ні, його не перепрошували, не пробували якось укоськати, йому нагадали, чого гуртом надбали цим товариством та аж ніяк не численною тутешньою небайдужою інтелігенцією.

Це не вчинок – відставка, – не збирався вспо- коювати також посол Микита Бура. – За дещицю зробленого не соромно нам, але шмат який ще по- переду…

Мова зайшла, що не помилилися, створивши Український кредитовий банк у Луцьку, бо ж тепер селянинові  легше  буде  якусь  молотарку  придбати,

відновлене Товариство імені митрополита Петра Могили повертає мову споконвічну люду цього у богослужіння,  своє  роблять  «Просвітянські хати»,

«Рідні хати», «Народні хори», але конча потреба викурити з тих «хат» гнилий дух угодовства…

Не приймається відставка, – ухвала репрезента- ції була в один голос.

Того дня, приплентавшись нарешті додому, Тимошенко, завше акуратний та  вимогливий  до себе, швидше педант, плюхнувся на ліжко нероздяг- неним і довго навіть світла вмикати йому не хотіло- ся. Вже збігло таки часу, відколи на установчих збо- рах голосами 151 делегата Товариство імені Петра Могили приймало заготовлену ним  декларацію:

Православна віра була вірою наших батьків і прадідів. Була вона для нас завжди близькою, рід- ною, бо перебував у ній дух живий. Нею жила душа народна, бо підсилювала вона у вірі братів немічних, несла поміч убогим і слабим по богадільнях і шпи- талях, давала світло науки школам і будувала церкви Божі, краса котрих і величність у них служб Божих ушляхетнювали людські душі…