Iмена твоi, Украiно

«Нехай і так, але справу зроблено. А пишні урочистості

уже наших ієрархів колись таки будуть», – з

гіркотою думав тоді Сагайдачний.

На Перемишлянське єпископство першим пройшов

висвяту ігумен Межигірського монастиря Ісая

Копинський.

9 жовтня 1620 року козацька земля одержала на

київську і галицьку митрополію митрополита Йова

Борецького, ректора Київської братської школи. Висвяту

ієрархів патріарх Феофан разом із грецьким

стагонським єпископом Авраамієм та софіївським

митрополитом Неофітом продовжували в Трахтемирівському

монастирі. Козацький уряд вживав усіх

засобів перестороги – переїзд владик супроводжував

щонайменше тритисячний загін вдобірного козацтва,

попереду якого про всяк випадок йшла розвідка.

Окрім висвяченого Йова Борецького на митрополита,

Ісаю Копинського на Перемишлянське єпископство,

на Володимирську і Берестейську кафедру зведено

архімандрита Єзекіля Курцевича, Луцьким та Острозьким

єпископом став ігумен Чернчицького монастиря

з Волині Ісакій Борискевич, Холмське і Белське

єпископство очолив Паїсій Іполітович, Полоцьке архієпископство

довірено Мелетію Смотрицькому, а

Туровське і Пінське – єпископу Авраамію…

– Сумно, владико, – скаже по закінченню Сагайдачний

Йову Борецькому, – що на сторожі найсвятішої

віри людської треба ставити шаблю з мушкетом.

– Бог ніде не сказав, що цей світ створено досконалим,

– тільки й відкаже задумливо митрополит.

Тим часом на півдні клубочилися хмари, густішали,

важчали, набиралися загрозливої синяви – хмари

Османської імперії над Європою.

На скликану раптово гетьманом Яковом Бородавкою

козацьку старшинську раду цього разу збиралися

неохоче і не вельми таїли невдоволення:

– Ще у полі дайбіг поратися, а тут відривають від

діла…

– А мо’, справді таке щось нагальне?

– Ет, гадаю, король чергову цидулку прислав…

– Не кажіть, він писарів без замороки не лишить.

Однак всі невдоволені прикусили язика, як тількино

похмурий гетьман без вступних розмов пере йшов

до діла.

– Панове, король Сигізмунд ІІІ прислав спішну

депешу. Султан Осман ІІ, що хоче явити себе куди

войовничішим за свого батька, направляє проти Речі

Посполитої незмірного числа військо на чолі з Іскан

6464

Гравюрний

портрет

Сигізмунда III Вази

з першого видання

Статуту

1588 року

дер-пашею та кримським ханом Дженібек-Гіреєм.

Король вимагає від нас аби Військо Запорізьке виступило

на поміч негайно. Головнокомандувач – коронний

гетьман.

Притамоване початком козацької ради невдоволення

випурхнуло як пір’я із надірваної подушки.

– Та ми після московського походу лиш недавно

рани зализали!

– Хай без нас коронний гетьман підставить власну

голову під криву турецьку шаблюку!

Як перші пристрасті уляглися та трохи розвіявся

дим від козацьких люльок, різне почало висловлювати

товариство.

– Вдарити б разом із турками по Речі Посполитій…

Згинула б навіки.

– Ага, і ми навіки заразом у турецькій кабалі.

– Це вже напевне.

– А що нам повік цілуватися з поляками і зважати

на їхню гонорову примху?

– То до Сагайдачного, він на це вельми ладен.

– Куди краще пропустити турка на Варшаву, а самим

вдарити по Молдавії. Де двоє чубляться, третій

поживиться.

– Гарно придумано, а коли турок розвернеться на

нас всією міццю?

Сагайдачний не вступав у мову, доки старшини

не виговорилися, врешті всі повернули на нього погляди.

– Моя думка, панове, проста: прохання Варшави

відхилити, аби не помикали наче волом. Ми послухались

і пішли на Московію, вирятували королевича.

Але ж польський двір не виконав наших вимог про

рівноправ’я віри, непідлегле козацьке урядування,

число реєстрових козаків…

– Та бий його сила Божа, не сподівався я такого

від Сагайдачного…

– А що діяти з вільним наймом?

Яків Бородавка підняв руку, аби стишити гомін.

– Гадаю, полковник Сагайдачний добре підказує:

військо Запорізьке не посилати. А хто сам захоче

– вольному воля… Чував, Михайло Хмельницький,

чигиринський підстароста, із сином Богданом такі наміри

мають… То ж нехай собі…

Бородавка обвів поглядом старшин, зупиняючись

на кожному, мов перераховував.

– Чи все товариство такої думки? Добре, тоді

прошу, панове старшини, до столу, бо вже господині

гніваються, що вечеря геть вихолоне.

***

Третій день козацька валка була в дорозі, вже й

коні притомилися і спотикались час від часу, невдоволено

лише інколи піднімаючи голови й озираючись:

чи не пора тим жорстоким і невгамовним людям

подумати про постій? Обличчя єпископа Курцевича

аж посіріло, немов припало пилюкою, не часто йому

випадало долати таку дорогу.

– Не журіться, владико, небавом зупинимось у

маєтку Радзивілів, – озвався Сагайдачний, аби якось

підохотити святого отця. – А там за пару деньків і

Варшава.

– Та не журюся, ваша мосць, – озвався єпископ

голосом, що не в’язався із жалісним та осунутим

від утоми обличчям. – Бог дає людині різні випробування,

а це – не найважче. Зате святе діло маємо

вчинити.

Сагайдачний не відказав нічого, тільки кивнув головою.

Він з єпископом очолював велику депутацію

до польського короля Сигізмунда ІІІ. Так ухвалила

козацька рада 17 червня 1621 року, яка зібралася в

урочищі Суха Діброва під Білою Церквою. Сюди прибуло

кінне і піше козацтво з Ржищева і Черкас, з Києва

і Білої Церкви, звідусіль тягнувся озброєний люд,

гнаний тривогою. Чорна хмара нависла над Польщею

і Україною, над всіма зрештою європейськими

державами і всім християнським світом. Перемога

на Цецорських полях у Молдавії, де турецький Іскандер-

паша з турецьким ханом Дженібек-Гіреєм вщент

розбили минулої осені польські війська, де взято величезний

військовий обоз, в тому числі 120 гармат, де

полягли найкращі полководці Речі Посполитої, а відрубана

голова коронного гетьмана Станіслава Жолкевського,

прив’язана до сідла, зробила останню свою

подорож у Стамбул, ця перемога остаточно сп’янила

султана Османа ІІ. Перед його палацом піднісся бунчук

із кінської гриви, що означало особисту султанову

участь в майбутньому поході. На три континенти,

6666

де розкинулася імперія, пішов наказ: усім чоловікам

збиратися зі зброєю під султанові прапори.

Нечувана досі військова армада рушила на Варшаву.

Розвідка одних держав доповідала, що турецько-

татарське військо обчислюється в двісті

тисяч, інші називали двісті двадцять, а з найгірших

донесень випливало, що йде триста, а то й чотириста

тисяч. Варшава терміново відряджає послів до

Папи Римського, в європейські монарші двори, всі

співчутливі до послань… та ніхто не посилає війська