Сестри Рiчинськi. (Книга перша)

Жива людина в цьому бутафорському місті дивно розчулила Бронка.

Звернувши на Мокру, Бронко почув, що позаду хтось вийшов з провулка і обережно йде за ним назирці. Дорога була грунтова, тому і звук кроків губився в поросі, наче в моху.

«Він зовсім ідіот, коли думає, що мені тепер щось інше в голові, крім подушки», — подумав Бронко, і йому закортіло сказати про це шпикові в очі. Повернувся по-військовому — і оторопів.

За ним крокувала простоволоса, коротко підстрижена, в темному жакеті і ясному платті дівчина. Порівнявшись з Бронком, спитала безбарвним голосом:

— Підемо?

Від несподіванки чоло Бронка вкрилося потом. Перед ним стояла дитина. Він окинув одним поглядом, незважаючи на півтемряву, вузькі гострі плечики, плоску фігурку і дав їй не більше як чотирнадцять, від сили п'ятнадцять років. На дрібних недорозвинених губах густо накладена помада, що, як здогадався Бронко, було водночас і видимою відзнакою її ганебної професії.

— Ну, підемо? — підморгнула вона і при тому зробила рукою жест, від якого Бронко сплюнув з огиди.

— А скільки тобі років? — спитав, хоч знав, що, замість відповіді, чекає його одна лайка.

Воно так і було.

Дівчина грубо лайнулась, але не це було найстрашнішим. Жахливим був вираз її очей. Вся моральна твань, передчасна дозрілість і злісне смакування падіння відбились у тих темних нірках, як у мутному дзеркалі.

— …твою маму, хочеш мене навертати? Тато мені знайшовся, ха-ха-ха! — Її сміх був хрипкий, як у сифілітиків.

На її крик піднялася жіноча постать, що, напевно, лежала на насипі. Була також коротко стрижена, в темному не то плащі, не то халаті. Не була старою, але в брезклім, ляльково розмальованім обличчі чаїлася смерть, прикрита оболочкою набіленої шкіри, наче смертним серпанком.

— Що за гранда? [132] — запитала п'яним, як здалося Бронкові, голосом. — Фраєр не хоче заплатити?

Сплюнула наперед себе.

— Чуєш, навертати мене хоче. Ха-ха!.. Який татунцьо об'явився. А як була в закладі, то дідько вас тоді видів… Маєш папіроси?

Бронко вирішив під будь-яким приводом випитати в них, що за заклад мала молодша на думці. Саме недавно попалась йому в руки стаття — обвинувачення відомого польського літератора на адресу вихователів дитячого закладу у Студзіньці на Поморі. Справа дійшла до прилюдного процесу, в якому на лаву підсудних сіли монахи-братчики, а в ролі свідків виступали скалічені діти-вихованки. Незважаючи на те, що польські костьольні власті всіляко намагались не допустити до скандалу, тобто прилюдного процесу, справа ця стала предметом обговорення, точніше засудження на сторінках прогресивної преси. Тим-то і тепер слово «заклад» наче прикувало Бронка до тієї дівчини.

У нього була, напевно, не зовсім розумна міна, бо молодша зайшлася реготом, вказуючи на нього пальцем:

— Чого витріщився, як теля на нові ворота? Баби не видів? Маєш закурити?

На жаль, те, що мав з собою, Бронко скурив за ніч, а решту пороздавав арештованим.

Вона потяглась рукою за бюстгальтер, витягла звідтіль дві сигарети, одну встромила собі в рот, а другу простягнула подружці.

— Я щойно курила, — відсторонилася старша. — Пива випила б. Повів би-сь на пиво, чи що, — підморгнула мальованою бровою Бронкові.

— Пізно вже, — ухильно відповів Завадка.

— Для файтлапи [133] пізно! — вишкірила старша свої надщерблені зуби. — Я поведу тебе в таке місце, що і о шостій дістанеш випити. Ти скупий, брацє.

— Пізно вже. А завтра треба на роботу.

— Га, а я щось на такого хлопа, що для баби часу шкодує! А може, ти з роботи повертаєшся? Нє? Дай мені на пиво. Я піду сама вип'ю, а ви тут трохи побаришкуйте собі… Ти не дивись, що в неї ще грудей нема… ха-ха… Покажи йому, Маню, що вмієш. Видиш, фраєр не звичний до кубіти…

Сказавши це, вона спустилась у рів і зникла так само непомітно, як з'явилась.

— Це хто? — спитав він у молодшої, яка розглядалась на всі боки за здобиччю.

— А тобі що до того?

— Хочу знати. А ти не можеш хоч раз по-людському відповісти?

— Ха-ха-ха!.. По-людському, ха-ха-ха!.. А я по-якому говорю — по-баранячому? То моя сестра. Що? Не віриш? Не схожі одна на одну?

— То вона звела тебе на таку дорогу? — спитав він

і подумав з мукою: «Чого це вимотую з неї кишки? Чим я зміню її становище?»

— А дідька лисого моя сестра змогла б! То він мене витягнув з закладу.

— Хто — він? — допитувався Бронко, хоч і знав, що в її очах стає щораз більшим дурнем.

— Ти з місяця звалився? А ти хотів би, щоб дівчина без опікуна ходила? Ха-ха… Та сестра тільки тому й заступається за мене, що він у криміналі. Го, як він зі мною, то я моцна!

— Так це він звів тебе на цю дорогу? — хотів уточнити Бронко, щоб правильно її зрозуміти.

— Та якої холери ти причепився до мене? Що тобі треба?.. Рідна сестра не могла, а він — во! Вирвав мене з того пекла і дав кавалок хліба в руки… Чого рота роззявив? Скажеш, може, не хліба? Я що — голодна чи не одягнена? — вона демонстративно розвела поли жакетика. — Чи, може, без гроша сиджу? Певно, що я йому вдячна… І сестра теж…

Бронко дивився на неї і думав з досадою: «Який я до бісової матері борець за краще майбутнє народу, коли бачу, як людина тоне в клоаці, а я не в силі витягти її звідтіль?»

Раптом перед очима винирнула Ольга Річинська, та сама, що приходила в контору друкарні. Ось де одна з причин цього лиха! Монахи з Студзіньца забули теж священного сану… Попівна постала перед ним так виразно, що, здавалося, біля нього запахло резедою. «Пишна, — подумав, — викохана на людських хлібах…»

Бронко відчув, як здіймається в ньому невгамовна зненависть до тих — ситих, імущих. Це їхня влада пхає на брук отаких, як ця мала. Це вони, злодії, не тільки вкрали в нас землю, людські житла і фабрики, але й позбавили почуття стидливості, як у оцих дівчат.

«А як та попівна граціозно чекала тоді у конторі, спираючись, наче лелека, то на одну, то на другу ногу. А коси її не вміщалися під жалобним чепцем і тягли голову назад.

О, з такою, — подумав єхидно, — пішов би я навіть у варшавську оперу, прошу дуже!»

Ех, брате, з якою охотою схопив би ту білу, як пшенична булка, попівну за коси і змусив поклонитись оцій нещасній, з пофарбованим ротом своїй «сестрі во Христі»!

У ранковій сизій імлі навпроти воріт Завадкового двора стояв, спершись спиною на сусідній паркан, якийсь мужчина. У першу хвилину Бронко подумав, що це випередив його Бжезіцький. Та, підійшовши ближче (як лунко віддають кроки у передранішній тиші!), Бронко побачив, що він помилився. Чоловік був вищий за шпигуна і широкоплечий.

Той повернувся на кроки, і Бронко не міг стримати вигуку:

— Товаришу Каминецький!

Каминецький посміхнувся зблідлим, трохи схудлим лицем. Він, ясно, теж цілу ніч не спав.

— Слухайте, це файно, що то ви… Але звідки ви знали, де мене чекати?

— Інтуїція. Ти знаєш, що таке інтуїція? В чорта не вірю, а в неї, прокляту, вірю.

Каминецький обійняв Бронка, підняв однією рукою, наче хотів його зважити.

«Не інтуїція, а любиш ти мене, товаришу Каминецький, так само, як я тебе».

— Не стіймо на вулиці, — похопився Завадка, — переберімся через паркан. Зайдемо під повітку, а то побачить мама через вікно, і каюк нашій розмові!

Каминецький схопився за вершечок паркана і перескочив його так, ніби виконав вправу на брусах.

— Колись займався я цією штукою, — зауважив він здивований Бронків погляд. — Ще й тепер люблю веслувати. Пожди, підемо колись з тобою на човни.

Бронко спохмурнів.

Не міг зрозуміти, чи грається ним Каминецький, вдаючи, що не здогадується, що Бронкові аж пече почути оцінку ставчанських подій.

«Човни! Якраз відповідна хвилина, товаришу Каминецький, про… човни!»

Бронко нишпорить нервово по кишенях за цигаркою, хоч знає, що там порожньо.

Каминецький сідає на колоду, обхопивши коліна. Позіхає раз по раз.