Сестри Рiчинськi. (Книга перша)

— Бійся бога, Несторе, я ж тебе так просила!..

— Тільки один мазур, Гелюсю. Що ж то за весілля було б без білого мазура?

І, підібравши рясу, він пустився півколом, відбиваючи закаблуками: люля-лю-ля-люля-ля. По кількох підскоках захитався і був би повалився, коли б випадково не наткнувся на Ольгу.

— Що ж ти, пане добродію, ходиш-бродиш, як привид смерті?

Він хотів, за своєю звичкою, вщипнути Ольгу за підборіддя, але вона різко відсторонила його руку. Ганебна втеча Катерини буквально ошелешила Ольгу. Вона краще від усіх розуміла, що саме криється за цим грубим фортелем сестри. Дещо отямившись, тобто повіривши нарешті, Ольга зразу ж побігла думками до Бронка Завадки.

Яка ганьба! Який пекучий сором за своїх! Катерина насправді проявила себе гіршою, ніж уявляв собі її їхній «класовий» (Ольга й досі не могла повністю збагнути суті цього поняття) ворог. В останній розмові з Ольгою Завадка пророчив їй незавидне майбутнє з ласки швагра і лякав, що їй, Олі, доведеться жити там на правах попелюшки, а тим часом перед нею зовсім закрили двері.

Ольга, яка все ще була під враженням своєї поразки в редакції «Нова жінка», подивилась тепер на вчинок Катерини наче запозиченими у Бронка Завадки очима. А що далі? Вони поїдять всі скупі запаси, що є в їх домі. Мариня випродасть рештки таткового одягу. Не стане таткового одягу, продаватимуть «не потрібні» речі з їх гардероба. Потім прийде черга на посуд. Потім на килими (цінніші з них Катерина перевезла на Джерельну!). Потім на меблі, — а що потім?

І Олі уявився їхній дім, отой, ще кілька місяців тому батьківський непорушний дім-твердиня, зачумленим, замкненим, до якого відрізано всі дороги довозу продуктів й палива, відтято водопровід й світло. А що далі? Ольга повела очима по весільних гостях, з яких хто шикувався до білого мазура, а хто куняв напідпитку: кому з них — чи розохоченому Несторові, чи кислому стрийку Михайлові, що з нудьги взявся ссати пальці, — кому з них в голові, що буде далі з дружиною і дітьми покійного Аркадія? А все ж таки: що далі? Нарешті Ольга усвідомила, що єдиною людиною, яка може допомогти їй розв'язати це темне, болюче питання, є не хто інший, як Броніслав Завадка. Тільки він, ворог і приятель в одній особі.

Та як Олі витримати колючі шпиги іронії в його очах, як знести бліки злого тріумфу на його обличчі, коли він виправдовуватиметься перед нею за свою помилку? Немає іншої ради Олі, як тільки знайти в собі силу не зустрічатись з ним більше. І хоч в ньому єдиний її порятунок або, в крайньому разі, розумна порада, проте вона спробує знайти в собі міць обійтись без його допомоги.

Ні, ні! Катерина своїм підлим вчинком надала Завадці стільки матеріалу для глуму і знущання з Ольги, що єдина дорога уникнути нових упокорень та принижень — це обірвати взагалі знайомство з тим «типом». Але в ту хвилину, коли Олі здавалося, що вона знайшла ключ до тих покладів своєї сили, вона відчула всю нещирість гри з самою собою.

Навіщо ця комедія? Адже зустріч і розмова поміж ними ще буде.

Ольга не знала, якими дорогами, коли і де дійде до цієї зустрічі, але навіть в цю хвилину відчула всю її неминучість. Це фатальне зближення між ними не може не прийти, так як не може не прийти смерть до людини. Це мусить статись хоч би тому, що сила, яка штовхає Ольгу до того «типа», дужча за ту, що відштовхує її від нього.

«Господи, — зітхнула розгублено, — не покидай мене у хвилині мого падіння». І тут же, згадавши свої гарячі молитви, политі сльозами під час хвороби татка, до яких не прислухався бог, продовжила у думках: «Якщо ти взагалі маєш серце для нас, людей».

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ