Сестри Рiчинськi. (Книга перша)

Ірина Вільде

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

ДЖЕРЕЛА МОГУТНЬОГО ТАЛАНТУ

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк) говорила, що письменник мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією.

Перший свій екзамен Ірина Вільде склала. Півстоліття промайнуло в неї у невсипущій праці, пошуках, розчаруваннях, злетах, сумнівах і перемогах. За цей час вона створила томи творчого звіту, а не менше томів списали знавці й дослідники красного письменства, оцінюючи цей звіт. Нині ж письменниця стоїть уже перед історією. Нам незвично, ми відчуваємо болючу порожнечу на тому місці, яке посідала Ірина Вільде серед живих, а насправді ж порожнечі немає: для нас і наших внуків вона залишила на вічне користування близько двохсот друкованих аркушів, а на них густими рядками лягли — удостоєна Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка славнозвісна епопея «Сестри Річинські», роман «Повнолітні діти», сотні новел, нарисів, публіцистичних статей і мініатюр.

Не вдаючись до літературознавчого аналізу цих добре відомих творів, постараймося збагнути, з яких тайників, з яких глибин били джерела незвичайної працьовитості письменниці, досконалого знання своїх героїв, громадянської принциповості, чесності й того рідкісного дару бути літературною наставницею, матір'ю, порадником і метром для молодших письменників, яким нині тридцять і шістдесят, у чому таємниця виняткової популярності її творів серед найширших кіл читачів.

На одному із засідань правління Львівської організації СПУ тодішній голова правління Ірина Вільде подала пропозицію: нумо, друзі, поїдемо бригадою у рідні села письменників і по тому, як прийматимуть односельчани свого земляка, «судитимемо про нього самого. Та ось перед сімдесятиріччям письменниці мені доручили бути ведучим у телефільмі про неї, і я разом з працівниками Львівського телебачення і, розуміється, з Іриною Вільде поїхав до її рідного села Веренчанки на Буковині, описаного в автобіографічному романі «Повнолітні діти».

Перше, що впало нам у вічі, — це безпосередній, невимушений контакт письменниці з людьми. Офіційна зустріч у сільському клубі перемінилася в задушевну розмову Ірини Вільде з ровесниками, в знайомство з молоддю (а чий ти, парубче, ага, Миколи Калфи; а ви, молодичко, донька Марії Шельми, — уточнювала родовід нових знайомих сільськими прозвиськами) — сцена зникла, сцени й не потрібно було, в залі утворилося коло, в якому Ірина Вільде почувалася, як дома. Нас приємно вражала рівність у розмові з партнером — дитина то чи поважна літня людина, — тонка делікатність і, головне, увага й любов до співрозмовника, з якого, можливо, письменниця брала матеріал, або ж скоріше — зіставляла з ним колись уявленого героя, перевіряючи тепер його життєвою моделлю.

І думалося: звідки це вміння долати такі серйозні — часові, просторові, вікові бар'єри? Звідки це вміння спілкування навіть із зовсім не знайомими людьми? Без цього хисту не можливе було б створення таких персонажів «Сестер Річинських», як Мариня, Йосип Завадка, Марічка Мартинчукова і десятки інших виписаних з матерньою любов'ю героїв!

Хто нагрів добротою серце письменниці, навчив її шанувати людину? Ірина Вільде писала в одній із своїх статей:

«Я можу з гордістю сьогодні сказати, виросла в ідеальній родині. Тепер тільки здаю собі справу, яке колосальне значення мала для формування мого світогляду та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні. Батько мій був для мене зразком громадянських чеснот».

Зрілість — це дитинство, помножене на роки і збагачене досвідом. Саме в дитинстві, в атмосфері вчительської сім'ї села Веренчанки формувалася особистість письменниці. «У нас панував культ матері», — писала в тій же статті Ірина Вільде. А пригадаймо тепер жінок з творів письменниці: майже всі вони багаті на добро, жертовність, розум. Це ж ніхто інший, а мама виховала в дочці здатність наділяти потім теплом образи старої Річинської, Слави, Олі, Нелі, Стахи, Марічки.

Та не лише любов, а й ненависть прищеплювали батьки своїй дитині. Письменник Дмитро Макогону який усе життя боровся проти визиску трудящих, навчив дочку підходити до людей підлих, підступних, класово ворожих не з усмішкою доброти, а з почуттям непримиренності, з відкритим забралом. Тож з дитинства бере початок здатність Ірини Вільде малювати з іронією й сарказмом представників паразитарних класів — Безбородьків, Суліманів, Ілаковичів. Ще в дитячі роки викувалася в письменниці непідкупна чесність. Своє «вірую» підказали їй твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Юрія Федьковича і, особливо, Ольги Кобилянської — її безпосередньої вчительки, погляд якої завше був спрямований на Схід.

Вересень 1939 року мав вирішальний вплив на формування світогляду, естетичних засад письменниці. І коли ми сьогодні говоримо про вічну вартість таких художніх полотен, як «Повнолітні діти» і «Сестри Річинські», то сміливо можемо висловити думку, що нове джерело такого, здавалось би, непосильного як для жінки творчого подвигу забило у вересневі дні, коли над уярмленою доти Галичиною зійшла зоря Радянської влади і віками роздерта Україна злилася в єдину Радянську державу.

«Ти пригадуєш, — писала Ірина Вільде в «Листі до ювіляра», адресуючи свої слава Михайлові Яцкову, — як ми, мов діти, наївно дивувалися всьому? Що, що? Наші книжки видаватимуть державні видавництва та ще й гонорар платитимуть за них? Дивись, то ми вже не віршомази, а громадські діячі!»

Саме як громадський діяч підійшла Ірина Вільде до створення свого найбільшого твору «Сестри Річинські».

«Сестри Річинські» — продукт довголітніх шукань і невтомної праці. За первісним задумом це мала бути повість про жінок — попадю і її п'ять дочок, яких доля кинула раптово з теплої води в холодну; авторові хотілося простежити, як кожна з героїнь реагуватиме на цю зміну температури часу. Твір народився. Та вийшов він камерним, письменниця в силу свого ще доволі обмеженого на той час світогляду ізолювала персонажі від дійсності, від тих внутрішніх зрушень, змін, які відбувалися в житті народу Західної України, не враховувала появи нових революційних сил, котрі так чи інакше мусили вплинути на долю героїнь. Тож треба було ще довго політично дозрівати, щоб нарешті осмислити своє покликання письменника-громадянина: написати всю правду про ровесників.

І настав час. Письменниця рішуче відкинула чорно-білий принцип у підході до розкриття психології своїх персонажів. І Безбородько, і Катерина Річинська, і тітка Клавда, навіть маклер Суліман вийшли з-під пера письменниці не знаками негативної дійсності, а живими людьми. Розвиваючи їхні характери, Ірина Вільде намагається простежити, хто саме їх зробив такими — визискувачами, пристосуванцями, моральними потворами, і виносить свій присуд ладові, що їх породив. За свідченням самої письменниці, вивчення марксистської філософії допомогло їй відбити на широкому полотні найтонші зміни у свідомості різних суспільних верств, показати розгортання боротьби трудящих за соціальне й національне визволення.

В романі «Сестри Річинські» подано панорамну картину життя народу в умовах соціального й національного гноблення. Чіткість і точність класових оцінок, філігранність психологічних портретів, скульптурність характерів, багатоплановість авторської розповіді поставили цей твір у ряд кращих епічних полотен української радянської прози — поряд з романами А. Головка, М. Стельмаха, Ю. Яновського, О. Гончара, П. Козланюка. Письменниця малює груповий портрет представників класу, який сходить з історичної арени. Та головним у романі стало авторське підкреслення тих соціальних моментів, котрі формували світогляд людей, за якими майбутнє, — робітників, комуністів. Бронко Завадка і його друзі стали в романі тим могутнім потоком світла, який вривається у затхлий дрібноміщанський побут попівської родини.

Про уміння письменниці створювати характери можна писати цілі дослідження. Справді, цей рідкісний дар викликає подив. У «Сестрах Річинських» — сотні персонажів, та немає жодного такого, щоб під пером автора не став яскравою індивідуальністю, не запам'ятався читачеві назавжди. Одним з найкращих доказів цього може бути інсценізація роману у Львівському академічному театрі ім. Марії Заньковецької. Здавалось би — твір несценічний, а він і є — коли брати до уваги класичну сюжетну схему — несценічним, проте проявлені на сцені герої роману прожили перед рампою самостійним життям довгі роки, п'єса «Сестри Річинські», за кількістю спектаклів, побила в театрі рекорд — пройшла при аншлагах більше трьохсот разів. Глядач, захоплений внутрішньою динамікою розвитку характерів, не помітив відсутності зовнішньої сюжетної гостроти твору.