Поцiлунок Елли Фiцджеральд
Поцiлунок Елли Фiцджеральд читать книгу онлайн
До книги визначного українського поета Олега Лишеги (1949—2014) увійшли його есеї про творчість, про витісування торсів із найтвердіших порід дерев, «може, трохи м'якших за слово».
У другому розділі — «America emeralda» — переклади міфів та легенд американських індіанців, щоденник Генрі Торо, вірші Робінзона Джеферса, а також есей та вірш, написані після тривалого перебування Олега Лишеги в гірському Лемонті у Пенсильванії (США).
Це остання книжка, яку поет ще встиг підготувати до друку. Вона мала називатися або «Поцілунок Елли Фіцджеральд», або «America emeralda» (Смарагдова Америка).
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
А все, що між тою першою зустріччю з вами в Лемонті — на порозі простоволосі з тарелем океанічного прибою — і між тою останньою скибкою чорного хліба і яблуком на лісовій дорозі — між ними, Амаліє, глибока таємниця.. боюсь ворушити її.. невідома нікому — ні мені, ні тобі, ні йому — нікому.. Можливо — інші таємниці, набагато віддаленіші від нас — вже здобули собі іншу мову.. інше життя, вирвавшись з цього простору.. вони вже наполовину символи: напівзвірі.. напівптахи.. напівлюди.. Може, Рік ще йде, десь на півдорозі.. тому я боюсь гукнути.. щоб раптом він не озирнувся і не.. Амаліє — ти питаєш, чи згадую про нього.. Надто свіжі сліди, щоб не впізнати їх.. але чи маю право отам, біля того джерела над Ведмежим потоком, показати їх комусь іншому?.. Чи я можу похвалитися тим, що бачив флейту Генрі Торо?. Може, й так.. Груба, з великими отворами.. Але легка, бамбукова.. і ліжко.. де він спав.. у хатині над Волденом.. теж бамбукове.. І його надгробок у Конкорді.. заокруглена плитка з каменю чи сланцю.. заввишки, може, як долоня.. вкопана сторч у голу землю.. і єдиний напис на ній: Генрі.. Я можу це промовляти всім.. може, й ти всього не бачила: бо це символи.. вони вже дозрілі і не бояться людського голосу.. Але інакше я не міг їх відчути.. живими.. Без ваших живих тіней у ясному вікні навпроти себе в нічному Лемонті.. в самому серці Пенсильванії.. крислатий клен серед двору.. давня гасова лампа.. нічні метелики кружляють цілу ніч.. і тіні їхні на всю Америку..
Торішній листок — я навіть не кажу про нинішній — ще не листок, Амаліє.. Якось Рік завіз мене на Ведмежий потік.. там він піймав форель — отам біля дерев’яного містка — там він сидів на поруччі — а вона у ямі під мостом.. уже не видно було.. і недалеко звідти я раптом під ногами побачив справжнє листя.. Я збирав його навпомацки.. тоді я набрів на жилу.. ні, на ціле родовище грубого.. наче пластини сланцю, червоно-буре з темними лискучими прожилками.. Трипала долоня тюльпанового дерева.. довгасте, як весло горіхового дуба.. різьблені тіні чорного дуба.. Кожен листок червоного дуба — індіянець у танці.. Але як їх знайти? Амаліє.. я їх тоді вночі знайшов.. Саме тоді.. Коли Рік зовсім злився з дерев’яним мостом над ямою у Ведмежім потоці.. Доти я ніколи їх не бачив, ніколи.. аж раптом вони під ногами.. Не торішні чи позаторішні — а саме давні.. дуже давні.. і просто темні: так — подібні до сланцю; темно-бурі.. Вже колір не означає нічого.. колись, може, й були багряні.. Тепер вони бурі.. деякі покраплені рідкою глиною, і зіб’єшся рахувати його пальці: той закляк — не розгинається.. той з відрубаною фалангою.. Одні вже зовсім невидимі у споді — незрушним пластом.. а цей промовляє за всіх: розчепірений у своїм танці.. Кожен такий листок — темний ритуальний вогонь.. Не вигорілий, а пригашений.. задутий сам собою.. невідтанцьований..
Амаліє.. я не збирав листя вдома.. ніколи.. Хоч у нас величезний білий дуб під хатою над Стримбою.. листя просто лежить і все.. Часом його згромаджують.. стелять під худобу.. покірне.. Я шукаю інше.. прибульців здалека.. Якось зачерпнув уночі відром воду — аж він там: напівзатоплений, слизький.. звідки ти приплив?.. виборсується з рук.. але навіть там, при самому дні, тліє синюватий вогонь неба.. Амаліє, ти відчуваєш? — я кажу про долоню.. вона зачерпнула жменю жару: але темного.. прихованого.. Ні, Амаліє, то зовсім інше, коли я босий вступив у вогнище і вхопив пригорщ жару.. тоді я був сам не свій.. ти знаєш.. Хоч і тоді можна було зрозуміти: ніби готувався до сонячного танцю.. і все ж ніколи не наважився б: коли тебе підвісять до стовпа.. одного на цілий світ: лише ти і сонце.. і ти стікаєш кров’ю.. Ні — я б не наважився.. Хіба що вхопив у жменю трохи жару.. Але, Амаліє — то був зовсім інший жар.. А я кажу про інше — давнє листя: вистояне.. покалічене.. наче полегле.. пригасле під ногами.. про той жар, який вже темний.. так, нарешті, дозрілий листок.. з часом наконечник індіянської стріли ще гостріший.. Амаліє.. ти знаєш, де Рік.. тепер.. І де я..
Дев’ять літ минуло відтоді, як ти написала того останнього листа: Рік хотів полагодити дах, бо протікало біля комина, і змайстрував дві драбини.. я б йому помогла.. але втомилася з дороги і прилягла подрімати у хаті.. і тоді якраз розірвалося його серце.. поки я спала.. Широке плесо озера далеко від Лемонта на північ — пам’ятаєш — де я піймав чималого жовтого окуня, лише черкнувши куском крейди його профіль на пласкім камені на березі: отак, отак і отак — і на тобі — вже тріпоче в руці окунь!.. Рік аж завмер: Амаліє.. а може, він шаман? Так його глибоко вразило.. і тоді нас кинув удвох на березі — і відплив на каное далеко-далеко — аж на середину.. І ми сиділи навпроти і дивились туди.. як він невидимо перебирав веслом.. витанцьовував на місці.. Гладеньке дзеркало надвечір.. по той бік темно-сині гори — і він у човнику витанцьовує.. і жодної хвильки у дзеркалі — лише небо.. заходить сонце.. він з веслом.. більше нікого.. Отаким я полюбила його назавжди — ти сказала мені тоді.. і відтоді він у моїх очах такий.. заходить сонце — відбивається у воді — кожна рисочка далеких гір.. видно кожен камінець.. і кожен сучок повалених бобрами дерев на прозорому дні.. і він — індіянець Рік.. Воронове Крило по-матері.. витанцьовує посередині..
Не пам’ятаю, щоб мій тато сидів з вудкою над водою.. Одного разу, правда, несподівано приніс з Ворони щуку.. Він більше любив просто купатися — і то аж до перших морозів.. У нього був каяк на Вороні.. прив’язаний десь там, навпроти дому, у лозах.. він пускався звідти — там було дуже глибоко — хлопці з черемхи скакали на голову — і ніхто не міг дістати дна.. якраз навпроти Піпка Секрети.. тоді він пускався десь звідти і плив униз Вороною.. попри Чорнодолу.. далі був ніби брід.. а далі попід Великий Міст.. там стояли дерев’яні бики.. там.. вже була яма.. пізніше там втопилися коні.. а далі Пастівник.. попід Вовкові осики.. там уже мілкіше.. Монастир.. а найдальше — вже на тому високому березі з вапняковими скалами і печерами — Америка на самій горі.. Америка.. і там знов під скалами дуже глибоко.. Але я там ніколи не був.. ну, може, раз.. так здається, лише раз.. І то взимку на лижах.. впав і скотився аж наниз.. А далі Підпечери — там колись ховалися від татарів.. пізніше там був землетрус.. і трісла земля — і з тої розпуклини з-під землі день і ніч ревів бугай.. і вже мав бути кінець світу.. Далі десь Ворона впадає у Бистрицю.. а та недалеко у Дністер.. Але я не чув, щоб тато запливав аж у Дністер.. Десь він звідти вертався проти води.. перетягав каяк бродами.. десь трохи пішки по березі назад додому.. і він каже — був у каяку — десь там, де Уланова яма.. був на Вороні, як впала перша бомба десь на Америці — так само у Ворону..
Чи знав він, що на другому березі над Америкою є гора Соколинець — і звідти в ясну погоду видно навіть Галич.. а далі увесь світ довкола.. долина Чорної і Золотої Бистриць.. на обрії Сивуля.. Говерла.. Звідти — якщо стати на Соколинці над самою Вороною — то просто буде Глибока Долина — а в ній озерце з червоними карасями.. а ліворуч — то все Вовчинецькі Гори.. а звідти на північ — то вже там недалеко над Дністром Галич.. Може, й знав.. Бо якраз перед війною Ярослав Пастернак відкрив підземелля Успенського собору у Крилосі — і тато сам руками торкався грубого, без всяких прикрас, саркофага Ярослава Осьмомисла.. глибокий.. витесаний з білого каменю.. А поряд у дерев’яній домовині лежала дівчина.. і в неї на голові чільце, золотом гаптоване.. а збоку — порожня чарочка з тонкого шкла.. А тут, згори на Соколинці, звідки видно, як зблискує риба у Дністрі, чи найдрібнішого звіра у Чорнім Лісі — звідси він пускав свого сокола..
І всюди уздовж берега печери понад Вороною.. І звідти під землею потайні ходи вели аж до Крилоса... І він, Осьмомисл, міг зустрічатися зі своєю Настасею тут, у ловецькім теремі у Тисмениці.. Може, тому так тягло мого тата аж сюди.. Пливе собі у каяку.. сам.. нема ні душі.. пропливає повільною Вороною.. попід високими берегами.. он там, далі за Соколинцем, аж за Глибокою долиною — там підноситься найвище Могила.. і в ній, кажуть, лежить якийсь великий воїн княжого роду.. але не сам він — а тільки його човен.. і в ньому лук і стріли, і щит, окутий сріблом.. Бо сам він поліг невідомо де.. в далекій землі.. А тут лише висока могила, і в ній човен.. Тато міг і задрімати.. Просто опустив весло на дно і задрімав.. і човен несла повільна течія.. і ніхто його не міг наздогнати, ані обійти.. Хіба що коропи.. о, там страшні коропи під тими горами.. Він міг і не бачити тих гір.. лише скелясті хмари..