Сестри Рiчинськi. (Книга перша)

— Мої дорогі, в Ольги істерія… З тим треба щось робити, пані добродійко.

Слава богу, що тільки на Олиній істерії закінчилося. Я скористалася з хвилинної розрядки і втекла в дівочу.

Щось неладне діється в нашому домі.

Север, прошу, скоріш забери мене звідсіля. Я так хочу бодай дрібку гарного винести з батьківського гнізда!

Север ще не спав. Я тихенько постукала олівцем у двері, що на нашій мові означало: «Люблю тебе». Север відстукав мені: «Люблю тебе». Я хотіла вистукати йому: «Забери мене звідси», але побоялась, що не отримаю відповіді: «Завтра заберу тебе».

Север, коханий мій, чому я починаю втрачати віру в майбутнє? Чому?

Бронко був такий, як учора, як позавчора, як на початку літа, а проте з якогось часу в серце Сташки почав закрадатись сумнів. Вона ще не могла збагнути, в чому саме змінився до неї Бронко, проте відчувала, що він уже не той, що був колись.

Не той, не той, хоч, на перший погляд, здавалося, все по-давньому між ними. Бронко щовечора, як і раніше, заходив до Кукурбів, сідав в кухні на бамбетель, частував батька Кукурбу цигарками, розпитував, що нового у політиці, роблячи цим приємність старому, який мав пристрасть до газет, вислуховував з чемною зацікавленістю материні скарги на сусідів-злодіїв і через деякий час, не прощаючись, часто залишаючи кашкета в запоруку, виходив на ганок.

За хвилину-дві виходила за ним і Сташка.

Мати не допитувала дочки, коли та повернеться в хату.

Попередніми веснами, коли було Сташка аж на зорі поверталася в хату, матері сон не брався. Гриз її страх, щоб дівчина не змайструвала собі байстряти. Не мала нічого проти, щоб дочка побаришкувала собі з хлопцями, аби тільки без біди. А коли й лаяла іноді Стаху, що та застоялась з кавалером, то більше для годиться, для отих сусідів-злодіїв, аби не дерли собі писки, що мати дочки в руках не тримає.

Про себе ж, грішну, думала: «Коли ж їй гуляти, як не тепер? Може, тоді, коли пожовтіє, ніби той огірок-насінник, що й дід беззубий не захоче глянути на неї? Хай гуляє, доки туляється, а вийде заміж, обсядуть діти, і гулянок відхочеться».

Та відколи Бронко Завадків заявив, що буде женитись, матері спала гора з серця. Змайструють собі, то тільки й біди, що доведеться прискорено, на галай-балай весілля готувати.

Цей не підведе, можете бути певні!

Такий уже характер у старого й молодого Завадків, що скоріше здоров'ям своїм накладуть, ніж дане слово зламають. Такої вже заправки цілий їх рід, за що й шанують їх у Нашому і старе і мале.

Для Кукурбихи Сташка й тепер однаково вже що замужем. А як же інакше? Сама вже думала над тим, що на зиму треба буде викинути бамбетель з кухні, а внести туди ліжко.

Не будуть же молодята взимку по задвірках вистоювати. А якщо у заметіль і переночує Бронко, то великого гріха від того не буде. Наречені мають своє право. А буде старий бурчати, що з хати публіку робить, то вона пригадає йому, ая, пригадає, як то бувало, коли він до неї залицявся. Не дурний то видумав, що забула корова, коли телям була.

Ніхто з домашніх не помічає зміни у Бронковім ставленні до Сташки, а вона відчуває її щораз дошкульніше.

Бувають хвилини, коли Сташка намагається дурити саму себе: мовляв, Бронко, такий, як і раніше, лише надто перевантажений своїми справами. Та хіба це справді так?

Навесні цього року, хоч він як був зайнятий своїми справами, а до того ж і поліція ступала йому по п'ятах, проте, незважаючи ні на що, весь належав їй. Ох, як вона відчувала це серцем!

Читає він їй уголос газету чи переповідає, що було на робітничому зібранні (не завжди вона могла і мала право бувати там з ним), і так захопиться, що вже наче сам не пам'ятає, де він — на мітингу чи з дівчиною у садку. Проте навіть у такі хвилини відчувала Сташка живе тепло, що належало виключно їй, а рух його руки, яким він горнув її до себе, говорив їй про те, що Бронко й на мить не забуває про свою дівчину.

Правда, його рука й тепер не відмовляється обіймати її стан. Тільки оте тепло, що поєднувало їх серця і примушувало пульс битись в один ритм, поділося кудись з його руки. Вона тяглась до Стащиного стану за звичкою, без участі серця, так само, як її руки можуть орудувати на прядильному верстаті без участі думки.

— Чого ти такий? — обережно запитувала Стаха і зараз же додавала, щоб, боронь боже, не роздратувати його, не викликати з його боку не бажаних для себе підозрінь. — Може, маєш якісь неприємності?

І хоч як делікатно, з притамованим віддихом це вимовлялося, він відповідав їй роздратовано. Нарікав на бабський терор, на контроль над його думками, на курячий жіночий розум, що не бачить далі свого носа, врешті, на спробу скрутити йому карк, чого він найбільше у свій час боявся.

Сташка мусить вислуховувати тепер докори, ніби в цей гарячий час, коли вирішується доля їх друкарської організації — бути їй самостійною чи злитись з тими угодовцями-профспілковцями з-під стягу ППС, коли кожна година, можна сказати, на вагу людського життя, вона, Сташка, своїми бабськими підозрами хоче спутати йому руки й ноги так, щоб він і рушитись не міг.

А, будь проклята та година, коли він повірив, що Сташка буде не така, як інші, тобто бодай хоч трохи розуміти його!

Сташка просила пробачення, хоч не почувала за собою жодної вини, хоч зроду-віку так не упокорювалась ні перед ким. А насправді то він повинен її просити, щоб забула заподіяну ним болючу образу, тим болючішу, що незаслужену.

Та дарма цього сподіватись тепер від Бронка. Він тепер зовсім не той, що був навесні. Хай він собі говорить, що хоче, вона стоятиме на своєму. Хіба навесні мало було в нього справ (запалися б вони, якщо це вони відібрали його в неї!). Коли у квітні цього року присудили до довголітнього ув'язнення серед трьох комсомольців і Бронкового знайомого (може, щось і більше, ніж знайомого, — Сташка не входила в це), то Бронко ходив, наче не при своєму розумі. А проте, коли наставали ночі і по хатах гасло світло, між нею і Бронком доходило до гарячих, злих обіймів, ще бурхливіших, ще більше не опанованих, ніж перед тим. Сташка тоді добре розуміла, що Бронкові треба якось забутись, аби відійти думками від шибениці.

А тепер так осотали його справи, що він зовсім уже не помічає її біля себе?

О, не така вона, щоб їй так легко можна було забити баки! Найбільш стривожило Сташку те, що Бронко став говорити неправду.

Завжди такий непримиренний до брехні і крутійства, він сам тепер викручується брехнею, наче хлопчак, часто навіть не помічаючи, як його слова розходяться з правдою…

Сташка щораз більше утверджується у переконанні, що у Бронка є хтось поза нею. Що б там Бронко не говорив їй, як би він не був завантажений роботою, які б справи не обсіли його, Сташка знає одну просту, стару, як світ, істину: коли худобина не хоче їсти, то вона, напевно, хвора, а коли чоловік відвертається від жінки, то він, напевно, має іншу. Був час, коли Сташка охолодження Бронка до неї приписувала не тій якійсь, а самій собі. Замало, таки правда, що замало цікавилася вона тим, чим весь він горів.

Та якраз у цей час на Стащиній фабриці сталася подія, яка більше відкрила їй очі, ніж оті книжки і брошури, що їх носив їй Бронко і які вона, правду кажучи, не завжди дочитувала до кінця.

Почалося з малого. Марися мотала нитки. Кожна з робітниць була зайнята своєю роботою, і ніхто не помітив, як вона зблідла. Дівчата, що стояли поблизу, зауважили тільки, коли Марися вже падала, і, на щастя, підхопили впору, а то могла собі чисто розчерепити голову об кант верстата.

В неї стали синіти губи й похололо тіло. Дівчата зняли крик, бо подумали, що настає вже її остання година. На крик вбіг у цех сам Гольдштром. Він, завжди такий стриманий (вічно жалівся на хворе серце), тепер кинувся в юрбу, розштовхав усіх, гримнув на дівчат, щоб не заводили рейваху, і зараз же наказав винести зомлілу надвір.

— Надвір! Негайно надвір! — кричав, сам торуючи дорогу до дверей.

Сташка була поміж тими, що виносили Марисю.