Тиха правда Модеста Левицького

    -Немає такої школи,- дражнив Софію Прокопович.- Є іспанська, італійська, українська, польська, от побачите, збіжить час і будуть виставки окремо по різних націях… Бо який би модерн і постмодерн не являвся на світ, а без національного колориту – то все  дистильована водичка…

   Софія скупо пише про себе, бо вельми радіти нічому – з першим чоловіком-алкоголіком не склалося, дочка тяжко і безнадійно хвора. Зате душу відвела на мистецьких справах, ще й каталог виставки галереї Гійома до листа додала.  Модест Пилипович той каталог сперш лише перегорнув, потім уважніше розбереться – у каталозі поряд з Модільяні, Матіссом, Ван-Гогом роботи Олекси Грищенка, що був першим захопленням її юності. Зате з якою втіхою ділиться радістю: вона переклала французькою Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» та оздобила їх власними гравюрами. Від болю життя та негараздів, пише Софія, тікаю у світ казкових образів – у поважному мистецькому колі гарну оцінку здобули її роботи «Вершники», «Однороги», «В зачарованому городі».

   Модест Пилипович поглядом біг вздовж рядків, беззвучно ворушачи губами, і чув захоплений сестрин голос: «То особливий феномен – українські жінки – художниці викликали у Парижі справжнісінький фурор»,

   -Як би нам хоч одна така художниця, як Катерина Білокур,- не таївся у власному захопленні Пікассо,- ми заставили б говорити про неї весь світ.

   Модест Пилипович пізнавав знану змалку вдачу своєї сестри – ані під нігтем заздрості до чужого успіху, щира втіха удачею інших. Ось із захопленням пише про Соню Делоне з Граджиська Полтавської губернії, що вийшла тут заміж за відомого француза, і здобуває вже світову славу – вона не тільки створила окремий напрямок у європейському живописному авангарді, а ще й успішно працює в дизайні, її тканини та одяг мають шалений успіх, вона фарбує усю французьку столицю у кольори далеких полтавських ланів. І не вицвітуть ті кольори з уяви художниці навіть через багато десятиліть, бо й на схилі літ Соня згадуватиме: «Спогади маленької дівчини, яка жила серед ланів України, залишаються спогадами у радісних кольорах. Достигають кавуни і дині. Помідори підперізують червоним садиби, великі жовті соняшники з чорними серцями вистрілюють в блакитне небо легко, високо. Веселість, рівновага, довіра до життя, родючий чорнозем. Проїжджають великі підводи з нервовими і швидкими  кіньми, яких запрягають взимку у сани з грайливими дзвіночками. Все величне, безмежне, але безмежність ця привітна, сповнена веселості a la Гоголь, що був ще одним сином цієї землі».

   Серйозні знавці все частіше говорять про унікальний фресковий живопис перемишлянки Софії Зарицької, якій митрополит Шептицький допоміг вивчитися. Ганна Старицька, родичка Михайла Старицького, по закінченні Софійської академії мистецтв знайшла свій стиль у «неформальному мистецтві», створила вишукані серії абстракцій та колажів, нове слово сказала в оформленні книг. Харківчанка Хана Орлова своєрідно стилізує ідеї авангарду в скульптурі. Картини полтавчанки Марії Башкирцевої експонуються в музеї д’Орсе в Парижі, в музеях Ніцци.

   «А сама я зараз працюю,- пише Софія,- над ілюстраціями до поеми Поля Валері «Змій і Жуенвільський літопис». Водночас готуюся до виставки у Варшаві. Там, до речі, будуть також і гравюри художника з Волині Ніла Хасевича з з його вельми цікавим волинським колоритом».

         Звісно, небагатослівна Софія про себе. Але це про неї знаний символіст Еміль Бернар скаже: «То є істинно чарівна душа. Її слухати можна наче музику, музику душі. Всі почуття дзвенять в її голосі і, видавалося, що вона не від світу сього.  Коли Софія тримала пензель в руках, то палітрою їй слугувала, напевне, веселка. Своїм творчим генієм, своїм індивідуальним чуттям,  Левицька заслуговує те достойне місце, якого домагаються ій і надають першокласні художники».

   Гійом Аполінер у захопленні від робіт Софії на першій виставці кубістів в Осінньому Салоні, гарні відгуки йдуть у пресі про персональну Софіїну виставку в галереї Вайгля.

   А ще портрети, які дають Левицькій зарібок, пейзажі, дизайнерські роботи…Поль Валері писатиме Емілю Верхарну про Левицьку: «Я щасливий, що мав можливість зустріти людину такої високої душевної проби». Виставки Софії у Львові, Празі й Берліні викликають дискусії у фахівців, і не лише у них. Через десятиліття роботи Софії подолають океан і демонструватимуться в Сполучених Штатах, у Пітсбурзькому університеті…

   Як тільки люд наш розкидало по світах,- думалося над сестриним листом Модесту Пилиповичу.- Люд той, незалежно від національності, що походить з землі української, по мачинці творить світову культуру. А чи вдасться колись зібрати їх імена та сказати, що то і наша гордість?

   Через багато десятиліть, коли таки врешті прийде незалежність, цю думку чітко повторить Ж.-К. Маркаде: «Зараз, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має переписати власну історію мистецтва, долучити до неї своїх розпорошених по світу  дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня творчість живилася з українських природних та культурних джерел».

    Модест Пилипович відклав листа, бо при благенькому світлі почали сльозитися очі – з ними проблеми мав з молодих літ, та ще й операцію довелося перенести. Чи судить доля бодай колись зустрітися із сестрою, поговорити про все на світі, як поспішали тоді в Парижі натішитися розмовою?

    Доля розпорядиться зустрітися сестрі з братом лише в  посмертних споминах Софії, де пригадає вона різні бувальщини з літ молодих. «Жила я влітку на дачі коло Василькова, дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була зима, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним, бо пошти не було, щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

     -На тобі гроші, тільки не кажи Зіні то його дружина, бо бачиш як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала,бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для них бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки.

    …Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона проте не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав. Така вже була в нього натура, що для другого останню сорочку з себе зняв би… Нічого йому ніколи не треба було, і ходив він так одягнений, що люди не раз з нього кепкували, а жінка навіть нарікала й казала жартуючи:

   -Я тобі пошию піджак з своєї старої спідниці, то ти ще й скажеш, що добре. То воно може й справді краще буде, ніж те, що ти носиш.

…Мати наша його найбільше з усіх нас,- а нас шестеро було дітей,- любила. Він найстарший був. І ніхто з нас не мав ані найменшого жалю, ані заздрості ніякої, що його найбільше мати любила, бо всі ми його любили й шанували, й почували, що його душа найкраща»…

                                                     8

   -Здається, наш вулик відчув вже весну,- посміхався у свої пишні вуса Модест Пилипович, обмірковуючи зі своєю колегою, викладачем української мови і літератури  Софією Орловською найближчі клопоти.