Тиха правда Модеста Левицького

   Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.

   -Звісно, то мають бути мої витрати.

   Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу  цибулину.

   - Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.

   Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух  - перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь.  А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору: «Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави». Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці  Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою опів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі: «Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння  між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».

   Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода;  то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся…Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.

   А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.

   - Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять,- казав отець Макарій тим самим тоном засоромленого учня,  що кається і картає себе за невивченого урока.

   За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.

   Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались нд містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця –Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.

   На міській межі вони зустрілися.

   -Раді вітати українську армію,=- виступив від вояків з міста полковник.- Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського  батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.

   -Спасибі вам, князю,- зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися.- Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.

   Як тільки складаються долі…

   За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону- татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І.Комнен-Палеологу  губернський комісар Г.Степура  з чистим сумлінням напише: « Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною».

   А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром  ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини…Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г.Семирадського «Танець серед мечів», відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович,  що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…

   Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому/, міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках:

«Наштадив сидит на лавке  -  крестьянин  захлебывается  от негодования, показывает полумертвого одра, которого ему  дали  взамен  хорошей  лошади.

Приезжает Дьяков, разговор короток, за такую-то лошадь можешь получить  15 тысяч, за такую - 20 тысяч. Ежели поднимется, значит это лошадь.

   Берут свиней, кур, деревня стонет.

    ...захватили обоз  49-го  польского  пехотного  полка.  Дележ  под

окном, совершенно идиотская ругань, притом подряд, другие слова скучны, их не хочется произносить,  о  ругани,  Спаса  мать,  гада  мать,  крестьянки ежатся,  Бога  мать,  дети  спрашивают  -  солдаты  ругаются.  Бога  мать.

Застрелю, бей.

Страшная правда  -  все  солдаты  больны сифилисом. У Матяж, выздоравливает (почти не лечась). У него был  сифилис,

вылечил за две недели, он  с  кумом  заплатил  бы  в  Ставрополе  10 коп.

серебром, кум умер, у Миши есть много раз, у Сенечки, у Гераси сифилис,  и все ходят к бабам, а дома невесты.  Солдатская  язва.  Российская  язва  -страшно. Едят  толченый  хрусталь,  пьют  не  то  карболку,  размолоченное стекло. Все бойцы - бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис.

О женщинах в Конармии  можно  написать  том.  Эскадроны  в  бой,  пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая  ругань,  они  с  задравшимися  юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б....,  но  товарищи,  и  б.... потому, что товарищи, это  самое  важное,  обслуживают  всем,  чем  могут,