Тиха правда Модеста Левицького

героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат  сено,  чинят  сбрую, крадут в костелах вещи, и у населения.

мы  отъезжаем,  его  ведут

дальше, парень с хорошим лицом за его спиной  заряжает,  я  кричу  -  Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок  в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно,  убийцы,  невыносимо, подлость и преступление.

Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко

умывает руки. Шеко обмолвился - рубить, это сыграло  ужасную  роль.  Я  не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами,  одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел  наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь.  Ад.  Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко - не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда  -  сестру  зарезать, поляков зарезать.

   Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный  сад,  здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это  ужасный  варварский обычай - вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и  бьющихся  у разрушенного улья, их тревожные рои.

Здесь вчера были казаки есаула Яковлева.  Погром.  Семья  Давида  Зиса,  в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие  еще  дышат,  смрадный  запах  крови,  все перевернуто, хаос,  мать  над  зарубленным  сыном,  старуха,  свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все,

его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него  все  разворочено,  до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 - Хусид Ицка  Галер  -  70  лет, Давид Зис - прислужник в синагоге - 45 лет, жена и дочь -  15  лет,  Давид Трост, жена - резник.

Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы

и забрали бархатные мешки  для  седел.  Ординарец  военкома  рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это - религия.

   Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины.  Они пришли для того, чтобы заработать.

. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия  идет  зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.

   Это просто средство, которым не брезгует партия.

   Наверху не разрушение, а обыск, все стулья,  стены,  диваны  распороты,

пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий  хрусталь,  спальня,  дубовые

кровати, пудреница, французские романы на столиках,  много  французских  и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности  разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?

   Отстоявшаяся  жизнь,  гимнастические  принадлежности,  хорошие   книги, столы, банки с лекарствами - все исковеркано святотатственно.  Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань - гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной  грязи  тащат снопы с овсом.»

   А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти,  грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:

   - І чого це мій маузер досі не снідав?

   Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових,  зовсім не схожих обставин...

«12.9.20. Киверцы

   Утром - паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе.  Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся  пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец  Бородин  видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро,  солдаты  и  обозы  бегут, раненые  с  искаженными  лицами  скачут  к  нам  в  вагон,  политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.

   Заведение, которое  называется  12-ой  армией.  На  одного  бойца  -  4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами,  да  и  этот  единственный  боец  не дерется. «

    Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом «Жванченко-Подністряк», взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два -чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті… Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра може й Жванець від слова «збан»?, і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що -згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем «експорт»…Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав  Бутурлін, направляється гетьман  назустріч невидимій на позірний погляд трагедії,  що третє століття проте триває…

   Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, - він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…

  Та й тут, у Луцьку,  видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.

                                      7

   Повернувшись на квартиру, Модест Пилипович насамперед вийняв листи з поштового ящика – і серце тенькнуло тихо, мов ненароком хто зачепив легенько невидиму струну: з поміж десятка листів вигулькнув конверт з силуетом Ейфелевої вежі на марці. «Софія!» - здогад, від якого тепліла душа, підтвердив знайомий сестрин почерк.

    -От розбійниця! – буркнув вдавано невдоволено собі під ніс.- І чому вона рідко так пише? Хоча…»

   Долаючи нестримне бажання негайно відкрити листа, він все ж зумів пересилити себе: сперш нашвидкуруч підвечеряв, прилаштувався до світла і зручніше вмостився у кріслі – тепер він міг читати без поспіху, смакуючи кожне слово, на окремому подовгу зупинятися, немов класти його під язик, аби не так швидко тануло; він читав і водночас із буквами, що рівним рядочком курчатами бігли папером, йому чувся трохи приглушений Софіїн голос… Здається, зовсім недавно він з  українським прем’єром у екзилі В’ячеславом Прокоповичем, побратимом часів їхньої революції, сидять у затишній майстерні сестри на Монмартрі і жваво сперечаються про український клас в Ekole dе Paris, парижській школі мистецтва.