Бiйцiвський клуб

Господар приходить вслід за дружиною і бере в неї з тремтячих рук клапоть паперу. «Усе буде гаразд», — каже він.

— Як мені дивитися в обличчя цим людям, — говорить мадам, — доки я не дізнаюся, хто це зробив?

Господар кладе долоню їй на спину в білій шовковій сукні, що так пасує до її будинку, і мадам виструнчується, випрямлює плечі й раптово заспокоюється. «Вони твої гості, — каже він. — А цей вечір вельми важливий».

Уся сцена виглядає приблизно так, ніби черевомовець оживлює свою ляльку. Мадам дивиться на чоловіка, і, легенько підштовхуючи, господар виводить дружину знов до їдальні. Нотатка падає на підлогу, і протягом від зачинених дверей її підносить до ніг Тайлера.

Альберт питає: «Ну, і що там?»

Лен починає вичищати тарелі зі зміни рибних страв.

Леслі засовує тацю з артишоками назад у піч і каже: «Справді, що ж там таке?»

Тайлер дивиться прямо на Леслі і каже, не підіймаючи нотатки: «Я додав трохи сечі до щонайменше одного з ваших вишуканих парфумів».

Альберт усміхається: «Ти надзюрив їй у парфуми?»

Ні, каже Тайлер. Він просто полишив нотатку межи флаконів. У неї їх на столику у ванній не менше ста.

Леслі всміхається: «То ти справді того не робив?»

«Ні, — каже Тайлер. — Але вона того не знає».

Решту біло-скляної вечері в не£і Тайлер продовжував вичищати тарелі від вистиглих артишоків, потім від холодної телятини з pommes duchesse^[26] і від холодного суфле по-польськи, не забуваючи щонайменше дюжину разів наповнити вином бокал господині. Мадам сиділа, спостерігаючи, як кожна з її гостей-жінок їсть, доки між чищенням тарілок від шербету й подаванням абрикосового печива місце мадам на чолі стола раптом не спорожніло.

Вони вже збиралися після відходу гостей і складали відерця для охолодження вина і порцеляну до готельного фургона, коли підійшов господар і попрохав Альберта допомогти з чимось важким.

Леслі каже, що, може, Тайлер зайшов надто далеко.

Голосно й чітко Тайлер каже, що вони вбивають китів. Він каже, це заради вироблення парфумів, що коштують дорожче, ніж золото. Більшість людей кита ніколи не бачили. У Леслі двійко дітей у кімнатці біля шосе, а в господині у флакони на туалетному столику вкладено більше грошей, ніж усі ми заробляємо за рік. Альберт повертається після допомагання господареві й набирає 911. Прикриває рота рукою і каже: «Хлопці, не слід було Тайлерові це робити».

Тайлер каже: «То розкажи розпоряднику бенкету. Хай мене звільнять. Я не одружувався на цій лайновій роботі».

Усі втупились у підлогу.

«Звільнення, — каже Тайлер, — найліпше, що може статися з будь-ким із нас. Бо тоді ми б перестали ходити водою і зробили що-небудь із нашим життям».

Альберт каже в слухавку, що потрібна швидка, називає адресу. Залишаючись на зв’язку, Альберт каже, що в господині справжня істерика. Альберту довелося підіймати її з підлоги біля дверей туалету. Господар не міг того зробити, бо мадам заявила, що це він насцяв у її парфуми, і казала, що він хоче довести її до божевілля, фліртуючи з однією з гостей, і що вона втомилася, втомилася від усіх тих людей, яких вони звуть своїми друзями.

Господар не міг її підняти через те, що мадам упала на підлогу біля дверей туалету і розмахувала скалкою від розбитого флакона. Мадам казала, що переріже собі горло, якщо він спробує до неї доторкнутись.

«Круто», — каже Тайлер.

А від Альберта смердить. Леслі каже: «Альберте, любий, ти смердиш».

Нема шансів на те, що ти вийдеш з тої ванної і не смердітимеш. Альберт каже, що кожна пляшечка з тих парфумів лежить розбита на підлозі, а унітаз набитий іншими флаконами. Виглядає, наче лід, каже Альберт, як на тих найкрутіших вечірках, де ми наповнюємо льодом пісуари. З ванної смердить, і вся підлога у скалках, котрі ніколи не розтануть, і коли Альберт допомагає мадам піднятися, її біла сукня вкрита жовтими патьоками: вона жбурляє розбитим флаконом у господаря, послизається на парфумах і битому склі і падає на долоні.

Вона плаче й стікає кров’ю, скоцюрбившись біля унітаза. «О, і мені пече, — каже вона. — Волтере, воно пече. Воно все ще пече».

Парфуми, всі ці мертві кити в її порізаних руках, вони печуть.

Господар підводить її на ноги, мадам тримає руки ніби під час молитви, тільки не повністю складеними, кров стікає долонями, зап’ястками крізь діамантовий браслет аж до ліктів, де і скрапує.

А господар каже: «Все буде гаразд, Ніно».

— Мої руки, Волтере, — каже мадам.

— Усе буде гаразд.

Мадам питає: «Хто вчинив так зі мною? Хто міг так мене ненавидіти?»

Господар звертається до Альберта: «Чи не могли б ви викликати швидку?»

Це і була перша місія Тайлера в якості терориста сфери обслуговування. Партизана-офіціанта. Порушника спокою за мінімальну зарплатню. Тайлер роками займався цим, але каже, що завжди веселіше робити що-небудь разом.

Наприкінці оповіді Альберта Тайлер усміхається і каже: «Круто».

Прямо зараз, у готелі, ліфт зупинився поміж кухнею і банкетною залою, я розповідаю Тайлерові про те, як я чхнув у заливну форель на з’їзді дерматологів, і троє гостей сказали мені, що вона пересолена, а один — що форель надзвичайна.

Тайлер струшує прутень над супницею і каже, що випустив усе, що міг. Такі штуки проходять легше з холодними супами, yichyssoise^[27] чи коли шеф-кухарі готують справді свіжий ґаспачо^[28]. Таке не зробиш із цим цибулевим супом, що вкритий шкоринкою розплавленого сиру і який подають у горщичках. Якщо я коли-небудь тут їстиму, це і замовлю.

У нас із Тайлером закінчувалися ідеї. Проробляти щось із їжею стало звичним, майже частиною роботи. Згодом я якось почув від одного з лікарів чи адвокатів, — яка, власне, різниця, — що збудник гепатиту може жити на нержавіючій сталі до шести місяців. Ви здивуєтесь, скільки він здатен прожити на ромовій шарлотці з солодким кремом.

Чи в лососині, запеченій у тісті.

Я спитав того лікаря, де можна дістати цей збудник гепатиту, і він був достатньо п’яний, щоби розсміятися.

Усе йде на звалище медичних відходів, сказав він.

І розсміявся.

Усе.

Звалище медичних відходів звучить як «дістатися дна».

Тримаючи руку на пульті керування ліфтом, я питаю Тайлера, чи він готовий. Шрам на тильній стороні долоні червоний, здутий і сяє, мов губи, точно повторюючи цілунок Тайлера.

«Секундочку», — каже Тайлер.

Томатний суп має бути досі гарячим, бо зігнута штукенція, котру Тайлер заправляє до штанів, — рожевого кольору великої свіжозвареної креветки.

Глава 11

У Південній Америці, у Зачарованих Землях, ми могли б переходити ріку, в якій маленькі рибки могли б запливти до Тайлерової уретри. У рибок є шипи, які вони можуть висовувати і втягувати назад, тож коли шипи встромляються в Тайлера, рибки беруться облаштовувати помешкання й готуються відкладати ікру. Суботній вечір можна провести значно гірше, ніж оце ми зараз із Тайлером.

«Дещо все-таки є, — зауважує Тайлер. — Те, що ми зробили з матір’ю Марли».

Кажу йому, припни язика.

Тайлер каже, що французький уряд міг би помістити нас до підземного комплексу неподалік Парижа, де навіть не хірурги, а недовчені техніки зрізали б нам повіки для перевірки на токсичність нового дубильного аерозолю.

«Таке трапляється, — каже Тайлер. — Почитай газети».

Найгірше те, що я точно знаю, що саме вчинив Тайлер із матір’ю Марли, але вперше з того часу, як ми познайомились, у Тайлера були круті бабки. Він заробляв реальні гроші. Дзвонили з «Nordstrom», замовили до Різдва двісті шматків Тайлерового мила із тростиновим коричневим цукром. При двадцяти баксах за шмат, рекомендованій роздрібній ціні, у нас з’являються гроші на відпочинок у суботу ввечері. Гроші на лагодження газопроводу. На танці. Якби можна було б не перейматися грошима, я, певно, полишив би роботу.

Тайлер називає себе «Миловарня Пейпер-стрит». Люди кажуть, що ліпшого мила не існує.