Бiйцiвський клуб

«Могло бути ще гірше, — каже Тайлер. — Наприклад, якби ти випадково з’їв матір Марли».

Із ротом, набитим курчам «kung рао», я бубоню Тайлерові, щоби він припнув свого паскудного язика.

Цієї суботньої ночі ми сидимо на передніх сидіннях «ітраіа» 1968 року випуску з двома спущеними шинами в передньому ряду стоянки зужитих машин.

Ми базікаємо, п’ємо банкове пиво, а переднє сидіння цієї «ішраіа» більше, ніж у декого дивани. Ця частина бульвару всуціль заставлена машинами, на жаргоні її звуть «Планета залізяк» — усі автівки тут коштують до двох сотень баксів, а цигани, котрі тримають ці стоянки, сидять неподалік у своїх фанерних офісах, курячи тонкі довгі сигари.

Ці машини — ті самі чортопхайки, що 'їх водять школярі у старших класах: «gremlin» та «pacers», «maverick» і «hornet», «pinto», пікапи «international harvester», «сатаго» та «duster» зі зниженими підвісками й «ітраіа». Машини, котрі люди любили і котрих позбулися. Тварини в притулку. Сукні дружок нареченої із комісійних крамничок «Goodwill». Із ум’ятинами на передку і крилах, ґрунтованими сірим, червоним, чорним; із грудками шпаклівки для кузова, котру вже ніхто не розрівняє. Пластикове дерево, пластикова шкіра і пластикові хромовані деталі. Цигани навіть не закривають машини на ніч.

Світло фар на бульварі висвітлює ціну, намальовану на вітровому склі «ітраіа», загнутому, мов екран панорамного кінотеатру. Ось вам і США. Ціна — дев’яносто вісім доларів. Зсередини це читається як вісімдесят дев’ять центів. Нуль, нуль, крапка, вісім, дев’ять. Америка чекає на твій дзвінок.

Більшість автомобілів тут коштують близько сотні баксів, у всіх до віконця водія прикріплена торгова угода: «ЗАБИРАТИ ЯК Є».

Ми обрали «ішраіа» — якщо нам і доведеться спати в ніч на суботу, то в ній — найбільші сидіння.

Ми їмо китайську їжу, бо не можемо піти додому. Або слід спати тут, або стирчати всю ніч у танцювальному клубі. А в клубах ми не танцюємо. Тайлер каже, що гучна музика, особливо баси, псує його біоритми. Востаннє, коли ми там були, Тайлер сказав, що від гучної музики в нього запор. До того ж там просто неможливо розмовляти: після пари келишків кожен відчуває себе пупом землі, але насправді він повністю відрізаний від світу.

Ти труп у класичному англійському детективі.

Ми спимо в машині через те, що приходила Марла і погрожувала викликати поліцію, яка заарештує мене за те, що я зварив її матір. Потім вона носилася навколо будинку з криками, що я пожирач мертвяків і канібал, згодом — копала ногами стоси «Reader’s Digest» та «National Geographic», там я її і полишив. У шкаралупі.

Після її випадкового навмисного самогубства «ксанаксом» у готелі «Regent» я не можу уявити, як Марла викликатиме поліцію, проте Тайлер вирішив, що ліпше поспати надворі. Мало чого.

Раптом Марла дощенту спалить будинок.

Раптом Марла дістане пістолет.

Раптом Марла досі в будинку.

Раптом.

Я спробував зосередитись:

Зрять блідий місяць —

Люті не знають зорі.

Бла, бла, от і все.

Машини швендяють бульваром, я стискаю в руці пиво, холодне бакелітове кермо в «ітраіа» ледь не три фути в діаметрі, тріщини у вініловому сидінні колють крізь джинси мою дупу, а Тайлер каже: «Давай ще раз. Розкажи мені, що трапилось».

Я тижнями не зважав на те, чим займався Тайлер. Якось я ходив із ним до відділення «Western Union» і бачив, як він надсилав матері Марли телеграму:

ВКРИЛАСЯ ЗМОРШКАМИ (крпк)

ПРОШУ ДОПОМОЖИ МЕНІ (окл)

Тайлер показав клеркові Марлиного бібліотечного квитка і вписав ім’я Марли в графу відправника, скрикнувши: атож, Марла може бути і чоловічим ім’ям, а клеркові незле було б повернутися до своїх справ.

Коли ми полишили «Western Union», Тайлер сказав, що коли я його люблю, мушу йому довіряти. Це не те, що тобі конче треба знати, сказав Тайлер і потягнув мене до «Garbonzo» на гум-мус^[29].

По-справжньому мене налякала не телеграма, а Тайлерове запрошення поїсти. Ніколи, нізащо, у жодному разі Тайлер нічого не платив — одяг він діставав, звертаючись у відділи знахідок тренажерних зал і готелів. Принаймні це ліпше, ніж тактика Марли, котра краде джинси з сушарок автоматичних пралень і продає їх по двадцять доларів за пару кудись, де купують заношені джинси. Тайлер ніколи не їв у ресторанах, а в Марли ніколи не було зморщок.

Без будь-яких підстав Тайлер відіслав матері Марли п’ятнадцятифунтову коробку шоколадних цукерок.

Ще один спосіб провести цю ніч гірше, розповідає мені в «ітраіа» Тайлер, це брунатний павук-самітник. Коли він жалить, він впорскує тобі не отруту, а харчовий фермент, котрий розчиняє тканини навколо укусу, і рука, чи нога, чи обличчя, образно кажучи, тануть на очах. Тайлер десь ховався, коли все це трапилось. Марлу якось занесло до будинку. Навіть не грюкаючи, Марла спирається на одвірок і верещить на все горло: «Тук, тук».

Я на кухні, читаю «Reader's Digest». І я геть збентежений.

Марла верещить: «Тайлере, ти вдома? Я можу увійти?»

Я кричу, що Тайлера нема вдома.

— Не будь букою, — кричить Марла.

Я вже підходжу до вхідних дверей. Марла стоїть у фойє з бандероллю «Federal Express» і каже: «Мені треба дещо покласти тобі до морозилки».

Іду вслід за нею на кухню й кажу: «Не треба». Ні.

Ні.

Ні.

Вона ж не збирається зберігати тут свій мотлох?

— Але, гарбузику, — каже Марла, — у мене в готелі нема морозилки, ти сам казав, що я можу користатись твоєю.

Ні, я не казав. Останнє, чого мені кортить, — щоби Марла тут оселилася, річ за річчю.

Марла вже розкрила свою бандероль на кухонному столі й дістала звідтам щось біле, оточене розсипчастим пінопластом, і почала трусити цим білим переді мною. «Це не річ, — каже вона. — Це моя матір, тому відібись від мене».

Те, що Марла витягнула із бандеролі, — один з тих пакунків білої речовини, з яких Тайлер витоплює сало, щоби зробити мило.

«Усе могло бути ще гірше, — каже Тайлер, — якби ти випадково з’їв те, що було в одному з тих пакетів. Прокинувся б якось уночі, вичавив би трохи тої гидоти, додав суміші для каліфорнійського цибулевого супу і з’їв би з чіпсами. Чи броколі».

Поки ми з Марлою стояли на кухні, більше за все на світі я хотів, щоби Марла не відкривала морозилку.

Я спитав, що вона збирається робити з цією білою штукою.

— Пухкі губи, — сказала Марла. — 3 віком губи западають. А я збираю колаген для ін’єкцій у губи. У мене в твоїй морозилці майже тридцять фунтів колагену.

Я спитав, якого розміру губи вона хоче.

Вона відповіла, що сама операція її дуже лякає.

Речовина з пакунку «Federal Express», кажу я Тайлерові в «ітраіа», була тою самою речовиною, з якої ми виготовляли мило. З того часу, як визнали небезпечність силікону, колаген став користуватися неабиякою популярністю для розгладжування зморщок, збільшення губ чи увиразнювання підборіддя. Марла пояснила, що найбільше колагену можна задешево отримати з коров’ячого жиру, стерилізованого й обробленого, але надовго він у твоєму тілі не затримається. Вколють тобі, скажімо, в губи, а організм відторгає ін’єкцію і виводить її. За шість місяців у тебе знов тонкі губи.

Найліпший колаген, каже Марла, твій власний жир, відсмоктаний зі стегон, оброблений, очищений і загнаний назад у твої губи чи кудись іще. Цей колаген буде триматися.

Ця речовина в холодильнику була колагеновим фондом Марли. Коли в її матусі наростав зайвий жир, вона його відсмоктувала й пакувала. Марла каже, що цей процес зветься «підбирання». Якщо Марлиній матусі колаген непотрібний, вона відсилає його дочці. У самої Марли жиру ніколи не було, а матуся Марли вважає, що колаген від родича все одно триматиметься ліпше, ніж той дешевий яловичий.

Світло вуличних ліхтарів уздовж бульвару проходить крізь торгову угоду, і на щоці Тайлера відбивається «ЗАБИРАТИ ЯК Є».