Бiйцiвський клуб

Я стою на колінах біля Марлиного ліжка, — руки все ще холодні, відчуваю її шкіру, стискаючи потрохи тіло Марли між пальців — дюйм за дюймом; Марла каже, що ці бородавки, шипчаки, даровані Господом, викликають у жінок рак матки.

І ось я сидів на одноразовій пелюшці в оглядовій кімнаті медичного факультету, студент-медик пшикав мені на член зрідженим азотом із балончика і ще восьмеро студентів за тим спостерігали. Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування. Тільки вони не називали його членом, вони казали «пеніс», і як би там його не називали, пшикни на нього зрідженим азотом — і відчуєш майже те саме, що й при опіку лугом, не менше.

Марла сміється, доки не помічає, що мої пальці зупинилися. Мовби я щось знайшов.

Марла тамує подих, її живіт напинається, мов барабан, серце б’ється, наче кулак у цей барабан натягнутої зсередини шкіри. Проте ні, я спинився, бо я розповідав і тому, що на якусь мить ми щезли з Марлиної спальні. Ми були в оглядовій, багато років тому, сиділи на липкому папері пелюшки, мій член, обпалений зрідженим азотом, горів, доки один зі студентів-медиків не побачив мою оголену ногу і в два кроки полишив кімнату. Студент повернувся з двома справжніми лікарями, і вони відвели хлопця з балончиком убік.

Справжній лікар згріб мою праву ногу і пхнув її під ніс іншим справжнім лікарям. Утрьох вони крутили її, розвертали й робили полароїдні знімки, ніби решти людини, напіводягненої, з напіввідмороженим даром Божим, і не існувало. Сама лише стопа, а студенти-медики напирали, щоби все роздивитися.

— Як довго, — спитав лікар, — у вас ця пляма?

Лікар мав на увазі мою родимку. На моїй правій стопі є родимка, про яку батько жартує, що то скидається на темно-червону Австралію з маленькою Новою Зеландією поруч. Це я їм і розповів, на тому всі й розійшлися. Член поволі розмерзався. Усі, окрім студента з балончиком, пішли, і складалося враження, що він би теж не проти звалити: він був настільки розчарований, що не дивився мені в очі, коли відтягував голівку члена. Балончик трохи пшикнув на те, що лишилося від бородавки. Можна закрити очі й уявити, що член у тебе сотню миль завдовжки, — і все одно буде боляче.

Марла дивиться на мою руку і на шрам від цілунку Тайлера.

Кажу студентові-медику, що, певно, не багато ви тут родимок бачите.

Не в тому справа. Студент сказав, що усі подумали, що це не родимка, а рак. Був якийсь новий вид раку, на який хворіли молоді чоловіки. Прокидалися з червоною плямкою на стопі чи гомілці.

Ці плямки не щезали — вони поширювалися, доки не вкривали тебе всього, а тоді ти вмирав.

Студент сказав: усі так зацікавилися через те, що гадали, що ви хворі на цей новий рак. Досі він був знайдений лише в кількох людей, але він розповсюджувався.

Це було роки й роки тому.

Ось так і з раком, кажу Марлі. Помилки ще будуть, і, схоже, найбільш правильним буде не забувати про всього себе, якщо щось не так із твоєю частинкою.

Марла каже: «Можливо».

Студент з азотом закінчив і повідомив, що бородавка відпаде за кілька днів. Поруч липкого паперу з відбитком моєї голої дупи лежав нікому не потрібний полароїдний знімок моєї ноги. Я спитав, чи можу я забрати світлину.

Це фото досі в моїй кімнаті, пришпилене до кутика рами дзеркала. Щоранку, йдучи на роботу, я зачісуюся перед цим дзеркалом і думаю, що одного разу в мене був рак на десять хвилин, навіть гірше, ніж рак.

Кажу Марлі, що цей День Подяки буде першим, коли ми з дідусем не пішли кататися на ковзанах, хоча крига цьогоріч шість дюймів завтовшки. У моєї бабусі завжди на чолі й руках були ці маленькі круглі пластирі, котрими вона все життя прикривала родимки, які, на її думку, її псували. Вони або намагалися розширитися нерівними краями, або змінювали колір із брунатного на синій чи чорний.

Коли бабуся востаннє виходила зі шпиталю, дідусь ніс її валізу — настільки важку, що він пожалівся, що його всього перекосило. Моя франко-канадська бабуся була такою сором’язливою, що ніколи не носила купальника на людях і завжди вмикала воду, котра могла заглушити всі звуки, які вона могла видати в туалеті. Виходячи зі шпиталю Лурдської Богоматері після часткової мастоктомії, вона перепитала: «Це тебе перекосило?»

Для мого дідуся це було щось на штиб підсумку їхнього життя: моя бабуся, рак, їхнє весілля, твоє життя. Кожного разу, коли він розповідає мені цю історію, він сміється.

Марла не сміється. Я хочу розсмішити її, щоб їй відлягло. Щоби вона вибачила мені за колаген. Що я нічого не знайшов. І якщо вона знайшла щось сьогодні вранці, то помилилася. Родимка.

У Марли є шрам від цілунку Тайлера на тильній стороні руки.

Я хочу, щоби Марла розсміялася, тому не розповідаю, як востаннє обіймав Хлою — лисий скелетик, вмочений у жовтий віск, із шарфом навколо голови. Я обіймав Хлою востаннє, перш ніж вона щезла назавжди. Сказав їй, що вона схожа на пірата, і вона розсміялася. Коли я ходжу на пляж, завжди підгинаю праву ногу під себе. З Австралією та Новою Зеландією — чи зариваю її в пісок. Мене лякає те, що люди можуть побачити ногу, і в їхніх думках я почну вмирати. Рак, якого в мене нема, тепер повсюдно. Але цього я Марлі не кажу.

Є чимало речей, які ми не хочемо знати про тих, кого любимо.

Щоб розвеселити Марлу, щоби почути її сміх, розповідаю їй про жінку, що написала до «Любої Еббі»^[30]: вона вийшла заміж за привабливого успішного трунаря, і першої шлюбної ночі він змусив її лежати в крижаній ванній, доки шкіра не стала холодною на дотик, і наказав непорушно лежати в ліжку, доки він здійснював статевий акт із її холодним застиглим тілом.

Гумор у тому, що жінка робила це на початку шлюбного життя і продовжувала робити ще десять років шлюбу, а тепер писала до «Любої Еббі»: чи не гадає Еббі, що це може щось значити?

Глава 14

Коли люди думали, що ти вмираєш, вони приділяли тобі якнайбільше уваги — через те я й полюбив групи підтримки.

Коли вони могли бачити востаннє, вони тебе справді бачили. Решта — стан банківського рахунку, пісні по радіо, скуйовджене волосся — відкидалося геть.

Вони приділяють тобі всю свою увагу.

Люди слухають, а не чекають своєї черги, щоби висловитися.

І коли вони говорять, вони не розповідають історії. Коли ви удвох розмовляєте, ви щось будуєте, а опісля — ви вже не ті, якими були.

Марла почала ходити на групи підтримки, коли знайшла перше ущільнення.

Наступного ранку після того, як ми знайшли друге ущільнення, Марла пристрибала до кухні двома ногами в одній панчосі й сказала: «Глянь, я схожа на русалку?»

Марла сказала: «Це не той випадок, коли хлопці сідають задом наперед на унітаз і уявляють себе на мотоциклі. Це приємна випадковість».

Якраз перед нашою зустріччю на «Лишаємось Чоловіками Разом» Марла знайшла перше ущільнення, і ось — друге.

Ви маєте знати, що Марла досі жива. За її словами, померти можна будь-якої миті. Трагедія її життя в тому, що вона не вмирає.

Коли Марла знайшла перше ущільнення, то пішла до клініки, де згорблені опудала матерів колисали або клали собі під ноги кульгавих лялькових дітей. Діти були змарнілі, з темними колами під очима кольору бананів чи апельсинів, що от-от зіпсуються, а матері зчісували з їхніх скальпів лупу, спричинену занедбаним грибком. Порівняно з хирлявими обличчями, зуби в людей у клініці виглядали величезними — доказ того, що зуби — тільки скалки кісток, що проходять крізь шкіру, аби розжовувати їжу.

Ось де ти опиняєшся, якщо не маєш медичного страхування.

Перш ніж щось стало відомо, чимало геїв схотіли завести дітей — зараз діти хворі, матері вмирають, а батьки мертві; сидячи в шпитальному блювотному смороді з сечі та оцту, в той час як медсестра опитувала кожну матір, скільки часу та хвора, скільки ваги вона втратила і чи в її дитини є живі родичі або опікуни, Марла вирішила — ні.

Якщо вона має померти, знати про це Марла не хоче.