Нафта

Поки космічний корабель наближався до земної поверхні Такайти, вона, певна річ, невпинно крутилася: за днем приходила ніч. І саме через це видовище, яке постало перед очима астронавтів та двох глядачів, було не лише неймовірним, але й настільки стрімким, що навіть виникли сумніви, чи воно справді реальне: ніби тримало на собі увесь сенс.

У чому ж була така несподіванка, настільки приголомшлива, що навіть не ймеш віри, як у стрімких снах? Усе просто; полягала вона в тому, що — хай і оповиті ненормальним, несамовитим світлом, просіяним крізь інші атмосферні шари, — на земній поверхні Такайти їхнім очам явились викапані, по суті, абсолютно тотожні, обриси земної поверхні нашої власної планети. Ось де неоковирні обриси Франції, а ось нижче так само незграбний іспанський півострів, а оце — італійський „чобіток“. Наголошую, це була досконала тотожність. Утім, враз усе проковтнув морок, і блискавичне видовище, яке видавалося таким яскравим, у мороці здавалось лише химерним видінням.

Корабель приземлився в темряві. І після трирічної перерви для свого ххх знову пристав на умови справжнього плину часу. Ніч тепер була лише ніччю. Й тривала вона, як і зазвичай, включно із сутінками, майже дванадцять годин.

Стояла непроглядна темрява. На Такайті не було Місяця, а якщо й був, то ця ніч була безмісячна.

Корабель довго пришвартовувався. Це, певно, забрало майже всю ніч. Немає нічого зворушливішого за здивованих техніків, як немає нічого героїчнішого за їхнє здивування та їхнє почуття обов’язку. Попри своє щире здивування вони, якнайуважніше взялися доводити свою справу до кінця. Я б не сказав, що, коли екіпаж уже мав змогу вийти з космічного корабля, ніч уже зовсім минула. Досі було темно, навколо були ледь помітні обриси чогось непорушного: може, то були дерева, а може, камені; лише на сході небо зробилось величезною, приголомшливою кришталевою брилою, крізь яку почало просвічуватись ще слабке світло, перетворюючи, без жодної градації відтінку, свій темно-темно-синій колір на мало не яскраву прусську лазур.

Космонавти виходять із корабля; і, як уже, зрештою, передбачили спеціалісти, для ходіння по землі їм не знадобилися ані важкі скафандри з купою баласту, ані шоломи та балони з киснем для дихання. Ходити й дихати там можна було вільно, як на нашій Землі. Тому екіпаж міг вийти з корабля у спецівці й простоволосими. Та щойно астронавти вийшли з космічного корабля, ще одна дивовижна річ ошелешила їх, і вони остовпіли, не вимовляючи ані слова, занепокоєно й пильно спостерігаючи: десь удалині, у глибокому мороці луною відбивалася солов’їна трель. Та, мабуть, — якщо це дійсно наспівував соловейко, — цієї ночі це востаннє. Крім луни розчути можна було лише останні питальні інтонації. Отже, навіть цей птах щез занадто швидко, щоб здаватися справжнім і щоб не залишити по собі враження, ніби це лише омана сну. Ніч стояла по-літньому тепла. Хоча й відчувався легкий холодок, який трапляється у передсвітанковий час: ноги й справді були в росі. А коли на сході небо із простого, ледь посвітлілого безкінечного листа кольору прусської лазурі почало перетворюватись на плямисте полотно з безліччю безцінних відтінків, більшу частину якого вкрила різко окреслена смуга рожево-кіноварних барв, у навколишній теміні почулося ще більше загадкового шуму, як то подихів, зітхань. Аж поки, й цього разу це цілком безсумнівно, заспівали жайворонки. І майже миттєво все навколо прояснилося. Світло вже сяяло, журливе світло кольору перлів, ще не прогріте. Але воно освітило геть усе навколо без найменшого обману, показуючи геть усю його сіру фатальність.»

Нотатка 103

ЕПОХЕ:

РОЗПОВІДЬ ПРО КРОВОПРОЛИТТЯ

«Якщо я правильно все зрозумів, — мовив той, кому на черзі бути четвертим оповідачем, наливаючи собі у келих кікеону, — у всіх цих розповідях прямо чи непрямо повторюється одне й те саме, воно є схемою, взірцем чи, якщо хочете, справжнім, історично-правдивим „дроменоном“ [303], котрий ці вигадані історії, гапакси [304] наділяє символічним значенням і на нього посилається. Таку вперше розказану історію, на мою думку, можна назвати „Розповідь про невдалий Державний переворот“.

А зараз я розповім вам історію, яка не є символічною, переказаною чи неактуальною. Вона не посилається на „Розповідь про невдалий Державний переворот“, бо вона, власне, є нею. А щодо того, було це падіння миттєвим і остаточним, то я залишу на ваш суд. Вам судити, чи могло таке дійсно трапитись чи ні^a [305].

Ви, безперечно, спитаєте, хто я такий, невідомий оповідач, та ще й непитущий через жалобу, який спроможний розповісти вам таку не міфічну, а справжню, „вперше розказану історію“. Гаразд, я ніхто. Outis, як у Монтале ^{68}. Випадковість зажадала, щоб я знав факти. От лише ці факти я й розповім. Між іншим, я в цьому навіть не мастак. Я живу на ренту й не маю ніякого фаху. Витрачаю час на любительські культурні дослідження. Саме завдяки цьому я випадково став обізнаним у тому, про що йдеться. Як, власне, й моє матеріальне становище, яке майже автоматично, за власною потребою, визначає стиль мого звітування фактів. Чому? Бо я багато чого втрачаю, адже я людина багата, й одночасно не втрачаю нічого, бо я не маю ніякої посади й на мене не покладено ніякої відповідальності. Звідси випливає, що як людина, якій є що втрачати, й багато, я не назву ані імен головних героїв цих подій, ані місць, де все це трапилось; а як людина, якій нічого втрачати, я переповім вам усі факти такими, якими їх повідали мені, не боячись їхньої жахливої істинності.

Та спочатку скажу кілька слів про „випадковість“, завдяки якій я дізнався про цю історію чи, ліпше сказати, про її сенс, що його можна звести до стислого переказу, якого вистачило на дві чи три сторінки друкованого тексту. Більше я нічого не дізнавсь (хоча, гадаю, й цього стане). Я саме був у Катманду, адже серед моїх „хобі“ є пристрасть до збирання народної музики. Я гадки не мав, що саме тими днями у Бгадгаоні [306] тривало народно-релігійне свято, яке приблизно відповідає нашому Великодню чи Різдву. Я випадково зайшов на один з невеличких майданів у Бгадгаоні, йдучи за туристичним путівником: замість того, щоб мати при собі кінокамеру, у мене був ˂ ˃, не такий популярний, але прекрасний „Наґра“ [307].

Передовсім тому, що була вже ніч, від кінокамери не було б ніякої користі, а от для мого плівкового магнітофона настрій навколо був начебто пречудовий. Майдан був незвично жвавий. Вдалині чулися пісні та музика. Для надвечірнього Непалу це цілком звична річ, адже вечорами у маленьких храмових залах збираються люди, щоб співати пісні під музикування на одному-двох стародавніх інструментах. Але пісні та мелодії, які часом десь поряд, а часом далеко, лунали на майдані у Бгадгаоні, були якимись особливими. Незабаром на майдан посходилися гурти людей, несучи в руках невеличкі смолоскипи, трохи більші за сірники, та мідні тарілки зі своєю офірою: трошки потовчені червоненькі квіточки, присипані якимсь червоним порошком, мабуть, якоюсь спецією, півжмені рису, кілька гострих стручкових перчинок, а також щось ще нерозбірливе відтінку між помаранчевим та пурпуровим, усе якось дивно ніби прив’яле та гниле, але разом з тим коштовне. Люди тримали ті важкі металеві тарелі, не приховуючи захоплення, радості та поспіху. Це зібралися родичі чи друзі. Батьки та матері з дітьми чи ватаги хлопців. На шиї у всіх було червоне намисто зі скляних намистинок або мотузки, які спадали до грудей. На голові, а точніше на вусі, у них були квіточки помаранчевого кольору, який переходив у невловимий колір червоного кіновару. А на лобі — чималенька родимка того самого незбагненного кольору; це було барвисте місиво, яке нанесли на чоло пальцем. І дійсно, раптом до мене підійшов надзвичайно веселий стариган, у якого були очі-щілинки, оточені зморшками, та відстовбурчені вуха, а за ним — гурт молодиків, так само веселих, лиш сором’язливих та обережних, як діти; отож, наблизившись, він тицьнув мені в чоло своїм темним пальцем і намалював таку саму червонувату родимку, викликавши цим загальну радість. Їх це настільки звеселило, що один із хлопців, малий та грайливий, як підліток, на додачу почепив мені на шию ще й разок червоного намиста. Ось тепер я, безсумнівно, хоч і жартома, став одним з них. Як турист, і це спантеличувало. Та я не знітився: як для любителя збирати народні пісні, усе, що відбувалося зі мною, було для мене надто справжнім і надто захопливим. Поза тим, я зовсім не відчуваю расової, соціальної чи історичної відмінності. Від природи не відчуваю. Зрештою, із родимкою на чолі та намистом на шиї, а над усе поміж тих щасливих та приязних усмішок, мені було надзвичайно затишно, навіть попри те, що я майже тремтів від захвату та розчулення. Втім, мої випадкові товариші та господарі навіть на мить не надокучали своєю прихильністю, адже щойно перші хвилини радості від зустрічі, сповнені усмішок, минули, вони незворушно пішли геть своєю дорогою.