Нафта

Уже стемніло. Маленькі хатки та кількаповерхівки з червоної цегли із кам’яними підмурівками й фризами із різьбленого дерева, особливо під підвіконнями та навколо рам, храмові силуети, що повторюються не один раз (на цьому майдані стояв один такий, дуже старовинний та невигадливий), по кілька скиній, розсипаних повсюдно на вимощених маленькими червоними цеглинками доріжках та бордюрами з каменю, як у нас у містах, у глибоких та широких нішах, оздоблених коштовними фресками та статуетками, у кінці кам’яних сходів — пральні для ручного прання, — усе це ось-ось поглине непроглядна безмісячна ніч. Юрби людей, тримаючи в руках свої вогники, сунули в кінець майдану, останнього у Бгадгаоні, за місто, завертаючи на дивовижну вулицю, де навколо стояли надзвичайні кількаповерхівочки з маленькими дерев’яними парадними дверима та дерев’яними балконами, перемежовані скиніями, де всередині стояли вишукані бронзові страховиська. Злившись із натовпом, я теж попрямував униз. Незабаром я опинився в кінці вулиці, яка виходила на невеличкий майдан, де була купа дерев’яних балконів, на яких на невеличкому виступі стояли ті самі скинії, а все навколо, зрештою, як і сусідні двори, що виднілися за дверима й у кінці вулиць, все було встелене стручками червоного гострого перцю та якихось золотистих зернових, які розсипали, щоб просушити. Майдан здіймався над полем, яке виднілося вдалині, у темряві, воно було неозоре, брудне та зелене. У натовпі почалася тиснява. Хтось зупинявся на вуличках, хтось стояв на балконах чи посеред майдану, хтось завертав на вулицю, вимощену бруківкою, яка вже схожа не на кладку „наче ялинка“ й замість якої вже були звичайні нерівні камені, вулицю, яка спускалася вниз, туди, де починались грузькі поля. Але найдивовижнішим та найзахопливішим для мене було те, що скрізь навколо стояли хлопці та дівчата, які грали на музичних інструментах одночасно: декотрі гурти були поганенькі й нечисленні, грали на неоковирних інструментах, серед яких неодмінно був сільський барабан. А інші навпаки, були багатолюдні, справжні духові оркестри. У них були сучасні інструменти, серед яких навіть скрипки та тромбони, хоча й грали вони свої старі мелодії. Втім, часом окремі наспіви мені здавались європейськими, либонь, вони були англійські, запозичені й вдосконалені під час колонізації. Одначе знову повторюю, що вже те, що стільки люду то там, то тут на майдані виграють на музичних інструментах одночасно, уже це було для мене надзвичайною дивовижею. Проте це були дрібниці, порівнюючи з тим, що незабаром чекало на мене. Усі разом, і ті, хто грав на інструментах, і ті, хто просто ніс офіри, бажаючи дати обітницю, трохи поварившись, посунули вниз, до полів. Я злився з натовпом. І цього разу мене буквально затиснуло у юрмищі, яке ставало дедалі тіснішим. Подекуди обабіч вимощеної дороги з’являлися канави, вщерть повні брудної смердючої рідини, яка різко відгонила свіжими людськими фекаліями. На тому боці канав виднілися останні мури й низенькі огорожі, якими були обнесені стодоли, вщент повні снопами сіна, підстилкою для худоби й реманентом та ххх. Згодом почалися поля, і рідина, якою вщерть були наповнені канави, почала виливатися на брудні узбіччя нив. Отож натовп, у якому, затиснений з усіх боків, я поволі дибав, геть увесь висипав на шлях, що губився в мороці навколишніх полів. Іти стало ще важче, коли незабаром мій натовп зустрівся з іншим юрбищем, яке саме поверталося (тоді я ще не знав, де вони були): у ньому люди теж несли слоїки для офіри (наразі вже спорожнілі) й грали на своїх інструментах. Навколо лунала вишукана сільська проста музика, яка більше скидалася радше на західні мелодії, ніж на мотиви якоїсь іншої східної країни; ніби завдяки якомусь диву ця жвава й по-святковому весела музика лилася поміж людьми. Звуки музики стрімко наближалися й так само стрімко, прогримівши луною у вухах тих, хто йшов на їхньому шляху, віддалялися у напрямку міста. Дійсно стрімко, хоч яким би дивним це не видавалося з огляду на те, як повільно просувався натовп в обидвох напрямках. Та це справді так. Тримаючи програвач високо над головою, я йшов у тисняві, зазнаючи штурханів то з того, то з іншого боку. Звуки музики наближалися, зустрічалися й зникали. Ще раз кажу, грали не лише молоді, а й старі. Хоча переважно музикувала молодь. Кожен сміявся, відчуваючи себе частиною загального щастя, як завжди молодь прагнула стати у цьому найнайкращою. Усі були дуже молодими, здавались підлітками з гладенькими обличчями та добре стриженим волоссям, частина з них були одягнені по-європейському, у звичайні білі сорочки, а частина вбрані у традиційне місцеве вбрання, яке складалося лише з туніки білого чи будь-якого іншого світлого кольору й таких самих штанів. Весело граючи, вони зустрічалися зі своїми однолітками, а потім зникали дорогою до міста без жодного вогника, хтозна, передчуття якого саме продовження святкування вони мали. Шлях ставав дедалі вужчим та залюдненішим, тим паче, що поля навколо перетворилися на справжнісінькі рівчаки, від яких часом тхнуло свіжим дитячим гівном. Йти у натовпі, який ставав дедалі несамовитішим, під оглушливу музику, було майже нестерпно. Нарешті я почав чіткіше розуміти (бо це вже постало у моїй уяві), що відбувається. Люди йшли на прощу до храму чи до великої скинії, яка вже бовваніла у темряві попереду, у самому кінці вулиці. Він анітрохи не здавався старовинним чи гарним. Так трапляється й зі святилищами, до яких прагнуть піти на прощу в Італії. Він здіймавсь унизу, на грузькій землі, на тому боці рову, через який було перекинуто убогий місточок. Несподівано поміж людей, які стояли у натовпі надзвичайно тісно, й здавалось, ніби пройти поміж них просто неможливо, ще й через те, що людей охопило щось на кшталт оргазму чи паніки, я побачив дивовижний образ божества; хоч насправді то була лише лялька, мабуть, ганчір’яна чи солом’яна, штибу тих, які європейці спалюють на Водохрещу чи травневі свята. Але на ній була прекрасна одежа, а обличчя закрите маскою. Та вся надзвичайна чарівність полягала в тому, як усе сприймалося, абсолютно по-народному. Це було повне капризів божевілля, розкішне, витіювате, чудне завдяки вигадкам народної фантазії, яке досягало настільки ж недосяжної вишуканості. Головними барвами у вбраннях були кольори, які зазвичай поєднують у високому маньєристському живописі, — зелений та червоний. Світло-червоний з відтінком фіолетового та кислотно-зелений, як паросток пшениці, який щойно проріс із землі. Передовсім цей колір був на смужечках, гофрованих облямівках та стрічках. Вони були зав’язані на бантики й на вузлики, які особисто мені нагадували бантики та вузлики, які були на надзвичайно елегантному Алківіаді, коли той у Платоновому „Бенкеті“ постає перед Сократом [308]. Той образ ніс гурт молодиків, але він лише ледь вигулькнув у мене перед очима, попри те, що навколо була така тиснява, що хлопці несли його над головою. Я зауважив лише, як він вигулькнув і зразу зник. Та невдовзі з’явився ще один бовван, подібний до першого, обвішаний вузликами й висульками, в обірвансько-чудній величі, у своїй рожевуватій незворушній масці. Його теж проковтнув захоплений і пройнятий релігійним почуттям натовп. Я помалу підходив до храму. Позаяк унизу дороги був доволі глибокий рів, я, як, власне, і решта людей, навпростець зійшов зі шляху й пішов уздовж слизького насипу. Так я дістався маленького місточка, прикрашеного дивовижними фризами ручної роботи, що вів до майдану, посеред якого здіймався храм, перетворений на святилище. Дійсно, у тому храмі не було нічого надзвичайного чи гарного. Люди розсипалися майданом, човгаючи у багнюці, й ходили навколо храму, зупиняючись коло статуй, які втілювали божеств, аби піднести їм свою офіру. Як і в решті храмів та капличок, у цьому також було повно маленьких бронзових дзвонів, які люди смикали, й дзвони видавали різкі й оглушливі звуки. Я теж кружляв навколо храму вкупі з паломниками. Поля навколо були похмурими, журливими й темними. Повернувшись на площу перед храмом, я не пішов зразу через місточок, а ненадовго зупинився обіч, поряд з обідраним кущем, навколо якого ріс височезний очерет. Я простояв там кілька хвилин, не опускаючи магнітофон вниз (пісні, які лунали одна за одною, поєднувалися з безладним гудінням дзвонів), коли це просто за спиною я ніби почув стогін. Я дужче нашорошив вуха, наскільки це можна було зробити в такому галасі. Це точно був стогін, людський стогін. Він лунав із-за куща, з очерету. Я повернувся подивитися у сплетіння кущів та очерету, у якому, між іншим, сморід від дитячого гівна був ще їдкішим, і побачив, як, розпластавшись у багні, лежить людина; глянувши на його одяг, я зрозумів, що то був європеєць. Я нахилився, й він підвів голову, страшенно брудну, у багні. Мені здалося, що у нього на губах — кров. Він промовляв до мене слабким-слабким голосом. Але саме тоді били дзвони, і я зовсім не мав змоги розчути його слова. Але невдовзі я схопив суть. Він говорив англійською. Мабуть, американець. Та коли, почувши мій акцент, він зрозумів, що я італієць, то почав говорити до мене майже досконалою італійською. У нього було продовгувате, жовте й жалюгідне обличчя. Волосся довге, як було модно серед молоді (але він мав десь із сорок років), бридко висіло аж до плечей. Він був схожий на наркомана, й не знати, шукав він в очах ближнього співчуття, прощення чи любові. На його губах було щось схоже на криву усмішку, яка не згасала, як у людини, що, отримавши прощення чи опустившись, стала безкривдною. Проте цей чоловік помирав. Усе, що я, дивлячись та відчуваючи у собі, дізнався про нього, було незабутнім; втім, ось-ось воно зникне з пам’яті. А хіба, зрештою, могло бути інакше? Як і решта, він до останнього лишився собою. Глухим голосом, як людина, яка відчуває всередині себе порожнечу від смертельного поранення, він переповів мені, як усе трапилось. „Оті“, тобто бідолашні мешканці Бгадгаона, яких так захопило їхнє святкування, „убили його“. Здається, гамселили по ньому палицею: власне, кілька годин, тому, коли ще стояв день, він прийшов сюди з кінокамерою (я помітив, що вона лежить неподалік у смердючій багнюці), щоб ще раз зняти приготування до свята, хоч вони й були поганенькими. У кадр постійно залазили хлопчаки, заважаючи зніманню. Він неодноразово просив їх відійти, але ті, мабуть, тому, що зовсім не могли втямити, чого від них вимагають, не рухалися з місць. Тоді чоловік, як він висловився, „прогнав одного копняками під зад“. Я витріщився на нього. Хіба міг чоловік, який, деградувавши, став сумирним, надавати комусь копняків? Питання без відповіді. Та річ у тім, що так жорстоко покараний малий побіг пожалітися старшим. Ті, мабуть, порадившись, обурено втрутились у справу. Певна річ, відповіли вони гуртом. Людна юрба підійшла, майже закипаючи від обурення. Вони прагнули, щоб винуватець став навколішки перед старійшиною й цілував йому ноги, благаючи прощення. Чи могли такі спокійні мешканці Бгадгаона дійти до таких крайнощів, це ще питання. Але й цьому питанню судилося зостатись без відповіді. Але у винуватця зовсім не було охоти ставати перед кимось на коліна та цілувати комусь ноги. Тоді натовп почав обкладати чоловіка палицями, зрештою, лінчувавши його. Наразі він, лежачи отут у кущах, під усе швидше та оглушливіше гуркотіння дзвонів помирає. Чоловік зрозумів, що має нагоду поспіхом повідати мені свою останню волю. Власне, йшлося не зовсім про останню волю, а радше про звіряння, яке він наважився зробити мені, бо я італієць. Він і чути не хотів, щоб йому надали допомогу чи повезли до лікарні. Для нього важило лише те, що він має змогу поговорити зі мною. Він відчув до мене нестримний жаль, дивлячись за тим, як я обманюю його, переконуючи, що у нього ще є крихта надії. У цьому він повівся, як справжній англосакс^b [309]. Лише згодом я дізнався, що він мав італійські корені (тільки його мати була англосаксонської крові) й він був мафіозі. Отож звіритися він мені хотів у тому, що він знав. Значить, він завинив у тому, що знав. Може, як і міщани, які відлупцювали його палицями, він теж вірив у Бога й хотів перейти на той світ, звільнившись від тягаря, Хтозна. Чи, може, хотів комусь помститися. Він розповів мені про короткий період з історії Італії (якщо точно, про шість років). Моя „Наґра“ увесь час була увімкненою. Саме тому його розповідь залишилась на моїй плівці, перемежована безугавними дзвонами та непальськими піснями, що й надалі розливалися у тій темній і холодній сільській місцині, над якою нависали гори».