Нафта

„А чому Адріана рішуче відмовляється від світу? Бо цілком очевидно, що вона відчуває до нього любов і він спокушає її“.

„Жага влади“, яку Агостіно відкрив у собі, — котра залягала у ньому, як поклади коштовних матеріалів, ніким не торкана, — була настільки ж потужною, наскільки несамовитою була його жага до немочі. Щойно він пізнав її й прийняв, вона враз розбурхалася в ньому із нестримністю, вартою його пращурів.

Він миттєво все розрахував. Треба повернутись у світ і підкорити його, утверджуючи там свою владу. Але як це зробити? Йому випала слушна нагода, кращої годі було уявити. Він спочатку відправить своїх дівчат: двійко надзвичайно вродливих, шляхетних жінок, ба більше, які наділені справжніми культурними прагненнями та інтересами. Й тієї миті, коли вони досягнуть успіху, який, безсумнівно, чекає на них, на одну, як на світську левицю, а на другу — як на святенницю, ось де постане він, їхній батько. Особисто він не муситиме ступити й кроку задля того, щоб знову повернутися у плин втраченого часу. Він уже твердо стоятиме на найкращому з усіх постаментів чи трамплінів, які лиш можуть бути. Й немає сенсу в тому, щоб точно окреслювати, які він має задуми, коли матиме справжню владу. Це започаткування великого Правого Крила, яке він — ймовірно, це єдиний випадок у такому суспільстві, як італійське, — так ясно й чітко уявляв у своїй голові. Навіть попри те, що неминуче доведеться пов’язати себе з неофашистами, яких він зневажав, але якими за такої стратегії нехтувати не можна.

Отож чоловік знову покликав до себе дочок і вдруге нав’язав їм свою батьківську „упокорюючу“ волю. Насправді його непохитне й сповнене рішучості бажання полягало ˂ в тому, щоб дівчата помінялися ролями: Лаура, яку ˃ охопило ˂ відчайдушне бажання ˂ світськості, мала одягти рясу й стати черницею, а Адріана, яку ˃ полонило ˂ щире й нездоланне релігійне покликання, мала поїхати й осісти в Римі, аби втілити у дійсність найамбіційніші ххх плани задля досягнення успіху в світському товаристві.

Й Адріана, й Лаура погодились із батьківською вимогою, покірно схиливши перед ним голови. Зрештою, для Адріани цей вчинок був лише прикладом її щирої святості; для Лаури ж у цьому був розрахунок, у якому вона виявилась гідною свого батька, адже вгадала його наміри.

Спливло безмаль десять років (а отже, вже майже настали наші дні). Передбачення Агостіно цілком виправдались. Духовна Адріана стала впливовою світською дамою. Наразі без неї годі було собі уявити розкішне й культурне життя римського вищого товариства. У свою чергу легковажна Лаура стала черницею настільки благочестивою, що вище товариство, яке за ці роки неабияк розрослося, враз звернуло на неї свою увагу й зрештою почало вважати цю жінку святою. Насправді довести протилежне було б неможливо. Помалу Агостіно вийшов з тіні доньок на світ божий; і його авторитет поволі став незамінним саме через те, що був не афішованим та обріс легендами.

Настав день, коли Агостіно, придушивши в собі жагуче бажання відкритися й зажити шани, скористався нагодою полишити свій сховок, у якому він наразі прожив двадцять років, і вийти на світову сцену. Все було підготовано. Звісно, все мало мати такий резонанс та призвести до наслідків, які Агостіно собі напланував, але водночас треба було ретельно уникати будь-якої зухвалості.

Але саме вранці того визначного дня наша розповідь обривається. Чи, краще сказати, повертається у себе, у внутрішнє забуття, з якого вона почалась, навіть попри те, що наразі це внутрішнє забуття вже докорінно й невимовно інше».

--------

Нотатка 102

ЕПОХЕ:

РОЗПОВІДЬ ПРО ДВОХ БАТЬКІВ ТА ДВОХ ЇХНІХ ДІТЕЙ

«Дозвольте мені зробити невеличку передмову, — мовив третій оповідач, — кілька застережних вступних слів, сказати б, навіть дотепів… Як ви знаєте, насправді вони потрібні для того, щоб приховати місце, з якого все бере початок, завжди є, так би мовити, автотомією [286]. Поза тим, розповідання наражає на небезпеку, а отже, перевертає догори дриґом суть. Людина, якій доводиться вигадувати фразу, з якої розпочати, стає вкрай розгубленою. Йдеться про справжню розгубленість, яка виникає, коли торкаєшся священного. Розповідь обнесена священною огорожею. Й для того, щоб наблизитися до цієї огорожі, завжди потрібні трохи силувані церемонії. І дурні. Неуки дотепно іронізують щодо їхнього наближення, яке суворо підпорядковане тому, де розташовується Дух. Вони потроху блазнюють та клеять дурня. І я не пастиму задніх. У моєму „блискучому“ вступі йтиметься про роль прямої кишки ^{63}. Я маю на увазі роль прямої кишки протягом усього людського життя, у всій його цілісності. Між тим, і ви про це чудово знаєте, й як я ще раз помпезно повторю:

„Пряма кишка вчить сечовий міхур берегти, а той у свою чергу вчить кишку бути щедрою“.

Гарненько закарбуйте у своїй пам’яті ці слова й використовуйте їх хоч би як епіграфи до своїх майбутніх особистих історій, якщо, звісно, вам не забракне крихти громадянської хоробрості, яку для цього потрібно мати.

Отож не існує уретрального еротизму, який не мав би відтінку задньопрохідності, як немає анального еротизму, який не віддавав би уретральністю. Це закладає основи для формування характеру. Хай там як, а разом з тим було помічено, що „пряма кишка“ (себто срака) та сечовий міхур (себто яйця) — сутності, які формуються й означуються пізно. Припущення, зроблене евристичним шляхом, полягає в тому, що вони грають провідну роль не лише під час злягання, але й протягом усього існування (як окремої особини, так і цілого виду). А наділивши їх таким значенням, ми, щоб не бути багатослівним, зустрічаємося із спокусою позбавитися й пеніса, й кишкового вмісту, які, хоч і примарно, ототожнили між собою через те, що й те й інше ототожнюється з дітьми. Наш член — це наше Его у стані дитини, але ж і наші випорожнення теж є цим станом. Загалом, аби підсумувати, хочу нагадати вам про феномен сексуальності пологів, себто задоволення, джерелом якого виступають пологи. Задоволення, через яке чоловіки заздрять жінкам і намагаються відчути його, звісно, наслідуючи, коли какають (завдяки всім примарним церемоніям — або ж затримуючи в собі через запор, чи через надмірне очищення, себто пронос). Усе це є вступним словом до моєї розповіді. Втім, ви можете не зважати на мої слова, наче це якесь гіпнотичне белькотіння. Загалом, для того, щоб захопити вас, я ˂ ˃ й розпушив хвоста. А зараз я дістанусь суті розповіді.

Частина італійських буржуа досі ходять на полювання, перетворюючи його на світську церемонію. Багаті промисловці, спеціалісти, що вже зробили собі кар’єру, серед них навіть є декілька інтелігентів, — усі ці люди збираються разом у заміській хатинці когось зі своїх спільних друзів і достоту як колись шляхтичі (які досі часом між них трапляються й яких навіть^a [287] чекають у своєму товаристві) змагаються у полюванні. А їхні дружини — слідом. Усе це, й, гадаю, я цілком можу таке стверджувати, може здатись вам уже саме по собі потенційно кумедним. І, гадаю, я знаю чому. Через такий опис ці пані та панове, які є частиною поважної італійської буржуазії (яка за мізерним винятком майже вся складається з вихідців із півночі країни), постають у вашій уяві безтілесними й узагальненими, завдяки чому вони мають стереотипні пики — маски. Певна річ, ці маски смішні. А коли потім звертаєш свою увагу на інженера Джанні ххх, одну, конкретну маску, то всередині ще дужче лоскоче від бажання розреготатися, мабуть, через трошки шибеницький гумор, що стриматися майже не стає сил. Добре ж відомо, що у витоках кожного представника італійської буржуазії є щось карикатурне. Так-от, цей інженер Джанні ххх був точнісінько таким, яким ви його уявляєте: мешкає в Мілані, народився у провінції Варезе, має засмагу^b [288], як у лігурійця, у чорних очах та чорному, трохи побитому сивиною волоссі має щось від римлянина (та не знати чому у тій сивині було щось блюзнірське, не варте прощення, до того вона була неусвідомлено-вульгарною). Хай там як, цілком зрозуміло, що цей інженер, зазвичай, міг бути абсолютно не таким, яким я його описав. Утім, для моєї ідеологічної розповіді не має ані найменшого значення, ким він був. Отож інженер Джанні ххх брав участь в одному із виїздів на полювання, про які я вам розповідав. Його компанійка отаборилася на одній з найпрекрасніших вілл, яка належала графині С. На око вілла була зі скла, дерева та бетону. Вона здіймалася над округлим, зеленим-зеленим, трішки згористим лугом. Обрамлена огорненими випарами, сухими лісами під вирубку, які вже стояли майже голі, вкриті останніми криваво-червоними плямами, а земля була встелена шаром свіжого перегною з листя, яке щойно позлітало й зогнило. Десь далеко в глибині цих лісів протікав ніби величезний лабіринт із води, який утворювали притоки річки Ольо; вузенькі, звивисті, сірі, начебто аж занадто прозорі канальця. Вони губилися поміж дерев, які мали вирубувати, переплітаючись, наче в екваторіальних лісах Африки. А потім несподівано поверталися у головне русло ріки, яке у цьому місці було глухо закритим. Темно-зелена гребля, поросла найрізноманітнішими рослинами й від того ніби важка, вона наче прямовисно нависала над глибоким темно-смарагдовим потоком. Уздовж греблі, поміж голих ххх, кількох вічнозелених кущів, укритих краплинами роси, що сяяли на сонці, оповиті пахощами кори, котра повідлуплювалася від стовбурів, бігла стежинка. Вона вела туди, де ліс поволі ставав рідшим, аж поки раптом взагалі не закінчився. Ольо, вихлюпуючись зі своєї глибокої западини, розлилася тисячами зарічок на обмілині, встеленій галькою, яка простяглася до перлиново-туманного обрію. Вона стала світло-бірюзовою, божественно прозорою. Поміж обмілин ще подекуди траплялися рідкі червонуваті кущики з лісу. У цій патриціанській пустелі співали пташки.