Нафта

Граючи свою роль, шпигун не має права на вигадки, адже йому треба когось наслідувати. Отож шпигун — це лише гіперболізована копія (бездоганний конформіст, порядний та лиш на грам справжній) того, кого він удає. Він стає ще кумеднішим і сміховинність його ще очевиднішою, коли врешті-решт його викрито. Дітки, які ще не навчилися розмовляти, вперше щиро посміхаються, коли хтось ховається, а потім показується знов. Впізнавання [299] — це найперший різновид будь-яких радощів.

Та продовжимо розповідь. Як ми вже переконались, дві сили, які складають двовладдя на нашому космічному кораблі, ведуть боротьбу між собою. Та сила, яка візьме гору в сутичці (а отже, цілковито заволодіє космічним човном і тим, що від нього можна отримати), фактично стане хазяйкою в Державі. Й справді, як порахували спеціалісти, прийшовши, ця сила, безперечно, набагато перевершить фінансові активи Держави. А отже та автоматично перейде до її рук. Хай там як, а одна сторона заволодіє всім. Отже, зважаючи на варіанти, які я вам описав, маємо таке: перше — приватна Компанія стає хазяйкою Держави (найімовірніше, за повного потурання цієї ж таки Держави); одна приватна Компанія знищить другу приватну Компанію, а потім захопить Державу; власник однієї частини Компанії прибере власника другої частини й тоді захопить Державу; партія, яку підтримує інша партія такого самого спрямування, яка вже прийшла до влади в іншій країні, захопить владу в своїй Державі.

Клаус Патера та Міша Піла — це двійко шпигунів (це остання по-справжньому „гола інформація“, яку я вам повідомляю). Відчуття комічного, яке охоплює вас, цілком виправдане. Обоє дійсно грають роль американців італійського походження. Й так старанно, що більших італійських американців за цих двох годі й шукати. Завдяки вітамінам та протеїнам з їхніх облич зійшли найочевидніші ознаки їхнього роду (ті, якими вони завдячували голоду, блазнюванню, настрою, властивому жебракам та нужденним), але найсуттєвіші риси все-таки збереглися: чорні очі та брови, приплюснуті носи, пухкі губи та натоптані й ххх тіла. Ці риси майоріли на безформних і потворних пиках пересічних американців, як незнищенні закам’янілості.

Наразі випадок звелів так, щоб цих двох персонажів закинуло в космос і вони літали у Всесвіті; цей факт не міг не посприяти тому, що вони стали ще кумеднішими, виокремлюючи їх так, як він завжди їх виділяв, одного від другого й обох укупі від усього Всесвіту (1) [300].

Але це ще не все. Я вже повідомив вам, хоч і ніби лише натякаючи, що Клаус Патера та Міша Піла — шпигуни. Один шпигує на користь сили, яку ми задля зручності назвемо „Сеча“, а другий — на користь тієї, яку ми назвемо „Кал“.

Ось ми й дісталися суті: Клаус Патера, шпигун „Сечі“, знав, що Міша Піла шпигує для „Калу“. Одначе Міша Піла, що шпигує для сили під назвою „Кал“, знав, що Клаус Патера шпигує для „Сечі“.

Чекайте, і це ще не все. Клаус Патера, котрий шпигував для „Сечі“, грав у подвійну гру, заразом шпигуючи на користь „Калу“.

Наразі Клаус Патера, який грав у подвійну гру, шпигуючи й для „Калу“ й для „Сечі“, знав, що Міша Піла теж грав у подвійну гру, позаяк він сам шпигував і для сили, яка звалася „Сеча“, й за тією, що зветься „Кал“. А от Міша Піла нічого не знав. Він не знав, що Клаус Патера грає у подвійну гру, він лише про це підозрював.

На схемі чи на графіку, який намалював би семіолог прагматичного чи навіть біхевіористичного складу, схемі чи графіку, цілковито непомильному за своєю типовістю та бездоганно симетричному, невпевненість Міші Піли стала б, так би мовити, Напівневідомістю. Яка набагато драматичніше за справжнісіньку Невідомість зробила б неоднозначність, саме ту неоднозначність, яку спричиняє дуалізм задуму та влади, котра існує на нашому космічному кораблі в особах Клауса Патери та Міші Піли, непідвладною для будь-якої схематизації, навіть для того, щоб зобразити схемою неоднозначність.

Під ногами цих двох розкрилася небесна прірва. Космічний простір не чорний, це неправда. Хоча, певна річ, у ньому немає ніякого справжнього світла чи проблиску. Одначе „те“, що отверзається під ногами й розтуляється над головою, коли дивишся в ілюмінатор, я маю на увазі безкінечність, має своє власне світло, яке вона сама випромінює. Не лише завдяки сильному холоду та тиші, але й завдяки величі створюється та неповторна глибока синява космічної безодні, яка в самісінькому обрії, куди лиш може сягнути око, поступово переходить у, якщо можна так висловитись, небесно-блакитні проблиски. Я знаю про все це, бо бачив уві сні-одкровенні. І коли споглядаєш вниз, і коли дивишся вгору, відчуваєш незвичайне запаморочення, яке, зосереджуючись у кишках та шлунку, майже спричиняючи непритомність, ясно доводить тобі, настільки воно нестерпне. Нікчемне людське тіло не пристосоване для того, щоб таке зносити; тому, відчувши, що його закрутило у вихорі так, що воно, так би мовити, ось-ось виблює^a [301] саме себе, воно усвідомлює, що настала мить, коли, моторошно посміхаючись саме до нього, йому підморгує безвість, у якій він народився. Але ти не лише витримуєш запаморочливі вихори, але й навіть у страху, який вони спричиняють, пізнаєш щось приємне й радісне, як від якоїсь події, яка трапилася в дитинстві. Побачивши уві сні це одкровення, я раз і назавжди усвідомив, що ми вийшли не з моря, себто з материного лона (до якого з усіх сил намагаємося повернутися), бо насправді нас породив космос. Саме там, у сфері Всесвіту, ми народились. А в морі ми, певно, народилися вдруге. Й саме тому воно так сильно вабить нас, але небесний простір приваблює нас безкінечно сильніше (2) [302].

Планету, на яку відправили наш неоднозначний космічний корабель із Клаусом Патерою та Мішею Пілою на борту, відкрили нещодавно. Посилаючись на довільну цитату слів святого Павла, наведених у творі „Лавсаїк, або Оповідання про життя святих та блаженних отців“ (який за збігом обставин тими днями читав відкривач планети), нову планету назвали „Та кай та“, яка за домовленістю відразу ж перетворилася на „Такайта“ (слова святого Павла, які він, оце збіг, промовляв до Небес, у цитаті з „Лавсаїка“ мали такий вигляд: „Autòs gar èleghe Paulos: O gar karpòs tou pneùmatòs esti’ tà kài tà“) ^{67}.

Нова планета була надзвичайно далекою. Політ космічного корабля мав тривати точнісінько три роки, три місяці й три дні. Отож у Клауса Патери та Міші Піли було безліч часу, аби оглядітися навколо, а передовсім оглядіти один одного; відповідно до задуму у схемі того семіотика-біхевіориста, яка, от горечко, була б дійсно дивовижно бездоганною, якби не та злощасна Напівневідомість через те, що Міша не мав певності.

Одначе ніхто — хай і сказано це через велемовний, хоч і скромний, оптимізм — ані люди, які були частиною екіпажу, ані обидва головних герої, незважаючи на те, що важливі завдання, які дали їм у Компаніях і в які вони мужньо поринули, були понад усе, — не міг позбавити радості від занурення в космос, від повернення у простори, з яких усе розпочалося. Повторюю, це була радість, хай навіть жаска, але радість.

Три роки, три місяці та три дні спливли. Космічний корабель уповільнив свою запаморочливу швидкість й увійшов у стратосферу „Такайти“. Знову засяяло світло. Воно ніби сочилося з лійки, з якої клубочився дим: крижане, попільне, усипане синіми пролисками, які здавалися щілинами на ще одному небі, по-літньому синьому, ніби море, із широкими смугами та густим димом жовтуватого кольору, які стоять непорушно за сотні й сотні кілометрів, мабуть, оперізуючи планету. А ось і Такайта, планета у формі кулі, наполовину освітлена власним Сонцем (звісно, ми вже були поза межами нашої Сонячної системи). Захоплива, така знайома куля! Корабель наближався на запаморочливій швидкості, позаяк його швидкість завжди була запаморочлива. Ось з’являються обриси морів та материків, затягнених баговинням, розпливчастих, у пінистому, одночасно яскравому та рівному світлі (спостерігаючи за планетою з висоти, перебуваючи у космічному кораблі, на кулі за один раз можна було побачити часом світанок, полудень чи захід сонця). Незабаром корабель уже перебував над планетою, на такій самій відстані, як розташовується звичайний телесупутник, себто на цій відстані вже можна розгледіти обриси морів та суші. Й саме у цю мить вона постала такою, що годі було й уявити.