Смерть Верgiлiя

Невидимо-видимим було усе те, що вершилось із тими склепіннями, видимим, але недосяжним пізнанню; та він, споглядаючи це, він, також охоплений усім цим загальним зростанням, він, уже з головою поринувши в рослинну й тваринну стихію, — він теж розпростерся від одного склепіння до другого, розпростерся крізь уселенські зорянисті припливи й відпливи, і вже тваринним корінням, вже тваринним стеблом, вже тваринною кроною стоячи в царстві земному, стояв водночас і в далекім-далекім зорянистім етері, тож у ногах його, як у переплетінні коренів, лежав, схилившись до самого заходу, семизоряний образ Змії, а в серці, із ним суголосно, подвійним тризвуком іскрилось сузір’я Ліри; і вгорі над усім цим, у високості незмірній, аж до верхівки склепіння здіймалось чоло його, здіймалося аж до зірки на сході, хоч самої її й не сягаючи, — до зорі обітованої, чиє світло, його вірний супутник в дорозі, лилося із нескінченности, щоб відтепер завжди поруч, зовсім поруч, усе ближче і ближче горіти. Сам уже втративши образ людський, сам — лише крона, що споглядає, він задивлявся угору на зірку, задивлявся на образ небесний, що в себе ввібрав, перевтіливши, риси усього живого і поєднав лики людський і тваринний, — він задивлявся угору, у сонценосний, до сонця спрямований, сяйливо-прозористий колодязь душі, і його крона, розбурхана, мов океан, двигочучи мов океан, тримала в полоні вселенські простори, немов для єднання прийдешнього, і, саме в океанській стихії, саме у полоні океанського бурхання, влад йому бурхало серце, давно вже й не серце, о ні, а лише ліра — та ліра, у зоряних струнах якої нарешті ось-ось пролунає обітниця — хоч і не сама іще пісня, та вже її провість; час пісні настав, настав час народження і час відродження, час довгождано-нежданого подвійного руху, час пісні, коли замикається коло, час уселенської єдности на останньому подиху всесвіту. Це було готування, готування велике, величне в своєму напруженні, але ліра не озивалася, не могла ще озватись, не мала ще права озватись, бо єдність, в яку тут зливалося суще і бурхало, мов океан, від одного склепіння до другого, — то була єдність могутности рослинного росту, єдність у непорушній рослинній німоті під непорушним мовчанням зірок, то була непорушна вселенська тиша, непорушно безгучна навіть у страшній тій могутності, з якою вершилось єднання, бо в останнім зусиллі зростати усе, що проростало і сходило, напиналось і тужилось до останньої моці; блідо світилася в кожній рослині земна її сила, блідо ятрилось зусилля, з яким її крона прозориста тяглась до горішнього, найвищого краю склепіння пітьми, і кожна рослина у своїм натиску, у своїй волі зростати, усе покоряти — і небо, і зорі — така невгамовна була і нестримна, що й небо, мов чинячи опір цьому наглому натиску, мов чинячи опір цій рослинній стихії, здобулось на останній свій спалах, і прозирала в цім спалаху відчуженість опівнічного небесного образу, покірного сонцю й до сонця оберненого, і крізь сутність тваринну його ще чистіше, ніж будь-коли, чистіше, виразніше, ніжніше, смиренніше, прозоріше і блаженніше, ніж будь-коли доти, просяяла сутність людська, хоч і на згасання приречена, хоч і здоланна, хоч і навіки подолана, подолана натиском стихії рослинної, поглинена поглинальною силою темно-блідого підземного царства коріння; і образ небесний, заглушений етерними нетрями, танув, і танули одне за одним сузір’я, танули у віддзеркаленні власному, що до нього вознеслося, — танули в шлюбнім союзі, у цьому подвійному зникненні; та, незгасне в згасанні, не зникало сіяння ані жодної зірки, зберігалися всі до одного сіяння, і, ціле й незаймане, ринуло кожне у всеосяжне світіння рослинного царства; за сіянням сіяння навально вливалось у сіяння зустрічне, запліднюючи його неймовірною силою, усе більшою й більшою, і саме стаючи в нім чимдалі густішим, чимдалі яскравішим, поки нарешті і саме сонце ринуло у своє віддзеркалення, просто в прозористі омахи крони світового колодязя і також розчинилось, розтануло у віддзеркаленні й щезло разом із ним у палахкій, до високости спрямованій кроні осереднього в’яза, яка лиш на мить, на одну коротеньку, погибельну мить розгорнулась у повній пишноті розгілля свого піднебесного; розгорталась вона за склепінням склепіння, плодами увішана сонячнозлотими, а потім, одначе, немовби в німому зітханні, розтанула, щезла разом із зорями і віддзеркаленням зір, разом із сонцем і сонця відлунням, щезла в блідому вселенському свіченні рослинного всесвіту, небесами наповненого, зірками напоєного. Рослинна стихія сягнула всіх меж, у нестримнім зростанні своєму поглинувши обшири всі й небеса і ввібравши у себе міріади зірок; пересохли джерела в живодайнім колодязі середини світу, й обернувся колодязь на прохолодне світіння; рубікон залишився позаду. І всесвіт рослинний, знемігши від неймовірних зусиль свого натиску, на останньому подиху після свого вже останнього спалаху, з німим стогоном випустив дух; блідим світляним чагарем зависав він у мороці й уже його не осявав, хоч і був там ще видимий, бо сила зростати у нього вже вичахла, а разом із нею — і сила сіяти, його світло помалу поступалося мороку, зводилося нанівець і щезало у другій його нескінченності, так само, як доти у нескінченності щезали світовíй і колодязь, і крона; зів’яле, ослабне рослинне світіння поникло і в’яло спадало у морок, сочилось у його глибину. Первісний морок запанував над усім іще сущим, під його неподільною владою і неподільною владою його німоти опинилось буття, в якому замер уже подих рослинний і не оживало вже ані світіння рослинне, ані зорянисте; нерухомо, у бездиханно-німій рівновазі спинилися ваги часу, і в цій чорноті бездиханній, в обіймах німоти первозданної застигли, віддих гамуючи, плоть і душа. Первозданна стихія нічна, хоч і не вічна ще ніч, тіні свої згущаючи до нескінченности, хоч у ній іще й не розчинившись, ткала свою павутину; надто видимий був іще морок, щоб, як усе, що приступне чуттям, не таїти в собі своєї ж таки протилежности, і хай навіть навіки завмерли припливи й відпливи небес, хай навіть навіки завмерли і сéрця припливи й відпливи, ще один осяйний пломінець просотався із мороку, так ніби цей зберігав у собі хоч і тьмаві, та міцно поєднані відсвіти рослин і сузір’їв, цю кам’яно-первісну, вагітну одвічним мороком основу буття, і рослин, і сузір’їв; і морок іще раз піддався, звільнивши весь простір непевній ясноті, що скидалась на день, але днем не була, хоч була чимось більшим, ніж день, і простиралася над усім сущим, що не наділене ні подихом зір, ані рослин, ні тварин, — бездиханний вселенський день. Чорні, як ніч, у вселенському світлі без тіней порозкидалися плеса застиглих потоків та рік, і в них уже не відбивалося сонце; в цьому світлі без тіней по земному незмірному полю тяглися незмірно бліді, як сама ніч, і високі, як гори, цілі хащі коріння, яке так і не дало вже зеленої парості, засихало і гинуло. А сам він, позбувшися суті тваринної, позбувшися суті рослинної, сам він, створений з глини, землі і каменю, на зріст як гора, почварлива вежа-почвара, глиняна брила безформна, без рук і без ніг, здоровенний, безформний стрімчак кам’яний (і все ж таки крихітний супроти незмірного земного щита, який під небесним щитом — ороговілі і скостенілі обидва, і нижній, і верхній — перед ним підіймався склепінням), — сам він натужно ступав по незмірній, скостеніло-скелястій рівнині земного щита — ні, він по ній не ступав, він плив понад нею, не плив, його понад нею несло, безликого і скам’янілого; і все ж таки він пречував, він бачив те світло за небесним щитом, так, він бачив, бо зірка на сході — він торкнувся її головою — опустилась в чоло кам’яне його ще одним оком, третім оком над тими двома, які в кам’яному полоні скам’яніли й посліпли, — третім, але уже зрячим, всевидющим, оком божественним і все ж таки людським. Усе рідшою й рідшою робилася зелень бліда величезних лісів, усе глибша і глибша знемога відчувалась у плетиві її земноводного гілля, все кволіші й кволіші ставали зів’ялі стебельця і до землі припадали, з якої колись вони виткнулись і проросли стрімко вгору; тепер вони сохнули і відмирали; й коли ця рослинна стихія прозориста до решти зів’яла й отак перейшла знов у землю, коли не лишилось нічого, крім голого каменю, що вкрив усю землю, коли вже цей камінь поглинув і все-все коріння аж до останнього прозорого вусика, тоді морок знову наринув на світову просторінь і знову став ніччю, світовою бездиханною ніччю з погаслим, обкраденим подихом, ніччю, яка й не була уже ніччю, а була чимось більшим, ніж ніч, була чимось жахливим, хоч жаху і не викликала, — таку величезну, страхітливу силу таїв у собі її все густіший морок. Вершилося це поза часом і поза тривалістю, без перемін, хоч усе іще й не остаточно, все ще відчутно і зримо, та вже воднораз і за гранню відчутного й зримого, за межами ночі й неночі, й, поки вершилося, він відчував, як розпадається все тверде і тривке, як земля вислизає йому із-під ніг, вислизає в незмірність, у забуття, вислизає в його нескінченність, в його безпам’ятно-пам’ятний потік нескінченности, який в одне ціле поєднує з праобразом образ і темінь земну в своїм плині знов обертає на плинну стихію; і злилися в єдине буття дзеркало неба і дзеркало моря, і постала земля, що стає світлом. І за незнаний відтинок одвічности те, що вислизнуло у нескінченність, знов повернулося світлом плинким на небесне склепіння, і небесне склепіння знов стало світлом; та повернення так і не стало нагадуванням, земля й камінь лишились забутими, забутим лишалося все, крізь що він прийшов сюди і з чого був створений, і безформність його велетенської постаті була у своїй прозорості така сама невловна, як світло, така сама невловна, як плинне вселенське склепіння — ця щонайпрозоріша тінь — навколо нього самого. Він майже суціль був лиш око, око на власнім чолі. Так він і линув поміж дзеркалами плавкими, линув у просторі поміж плавкими світловими туманами верху і плавкими потоками низу, і за туманами сховане світло одвічности відбивалось у водах, творячи і несучи єдність. Благодатно і м’яко стелились тумани, благодатно і м’яко котилися хвилі, а світло благодатно єднало обидві стихії, і здавалось йому, ніби він на великій-великій долоні, неначе на хмарі, пропливає крізь оцю сутінь, благодатну подвійно, крізь це буття, благодатне подвійно, — на долоні, м’якій, як у матері, і, як у батька, спокійній, а вона огортає його і несе усе далі й далі, навіки-віків. І раптом, немовби бажаючи ще глибше й душевніше зілляти водно благодатне єднання небес і землі, немовби бажаючи змити останній поріг поміж вологою земною й небесною, пустився дощ. Спочатку він лиш накрапав, стаючи все ряснішим, ряснішим, і нарешті перейшов у суцільний потік, що падав крізь простір, падав майже спроквола, несучи свою лагідну м’якість, свою неосяжну, як сама нескінченність, благодать сутінкову, і був цей потік всюдисущий такий і навальний, що годі було вже сказати, звідки рине вода — згори, а чи знизу; і морок настав цілковитий, і цілковитою стала єдність, в якій не було вже ні напрямку, ані початку, ані кінця. Єдність! Єдність без кінця-краю — навіть тоді, коли її морок зробивсь цілковитим і з нього іще раз просоталося світло, бо вершилось тепер таке: якраз серед мороку, немов від легенького доторку, немов від легенького подуву відслонилась запона небесної бані, й зненацька небеса засіяли дивовижним яскравим світлом, неначе суцільна зоря на всю широчінь небокраю, неначе суцільне око, в якому відбилось його власне око, і воно рівночасно було угорі і внизу, небо всередині і рівночасно зовні, рівночасно межа крайня внутрішня і крайня зовнішня, а посередині зблискував кристал єдности, що ввібрав у свою прозорість всю вселенську вологу. І обернулось тоді кристалічне сіяння на цілісність всесвіту, і в кристалічнім сіянні злилося у цілісність все небесне й земне, розливаючись у нескінченних і вічних заломленнях і віддзеркаленнях, бо первозданне світіння й було повнотою буття, первозданно засяявши в одному-єдиному зблиску його, і був то початок і кінець воднораз, і був новий початок, був чарівливий, мов той кристал, зоряний лик. Але де, де ж у цьому вселенському безмірі лик його власний? Чи його не ввібрала у себе кришталева посудина сфер? А може, він і сам опинився в ніщоті, поза внутрішнім світом і зовнішнім? І чи існував він іще взагалі — той, хто вже навіть не плинув, кого не тримала нічия вже долоня?.. О, він таки існував — адже він споглядав, він таки існував — адже він сподівався, чекав, і його споглядання, немов зачароване, променилось навстріч променінню небесному, він і сам був прозористий, мов той кристал, і чекання його, це сповнене туги чекання десниці, підтримати здатної й торкнутися струн уселенської прозорости чистої, щоб забриніло серце усесвіту, серце чекання і серце того, хто чекає, — це безнадійне чекання було водночас і чеканням самого кристала, його волі зростати, свідомим жаданням зростати, його прагненням до ще повнішої тиші, коли завмирає вже й подих; і непохитна така була воля кристала, таке непохитне передчування музики сфер, яка пролунати ще мала в майбутньому, таке непохитне передчування етеру, що в останньому спалаху всесвіту, в останньому спалаху світотворіння у морок іще раз ударило світло, іще раз розкрившись, однак, і саме перед ним, і обоє назустріч вони одне одному ринули, і злилися у єдність, що не була вже кристалом, а була тільки чорним-пречорним промінням, не була вже хоч би якоюсь властивістю, навіть кристала, а була чимось таким, що не має властивостей — світовою безоднею без меж і без краю, тим лоном, що породжує всі властивості; осереддя зорі розкрилося, осереддя кільця. Пологи ніщоти, що відкрилась очам невидющого; сліпота, що прозріла.