Смерть Верgiлiя

«Клич!»

— Отче!..

Цей поклик усе ж пролунав?

«Ти покликав», — раб проказав.

То поклик усе ж пролунав? Раб це потвердив, ніби був посередником між ними двома — ним і тим, хто мав цей поклик почути, а, може, вже навіть почув його, лишень не хотів іще відповідати.

«Проси допомоги у нього», — сказав раб.

Повернулося дихання, і в ньому прохання пролунало саме, без зусиль і страждань, він навіть не встиг подумати:

— Прийди… до мене прийди…

Що це — мить присуду? Хто його винесе? Чи присуд уже оголошено? Де оголошено? Чи пролунає він голосно й чи почують його? Чи постане він діянням? Коли, о коли ж? Присуд, що відділяє добро від зла, відділяє вину від невинности, присуд, що ім’я виголошує й називає ім’ям невинного, закону справдешня істина, єдина й остання істина… О, присуд уже оголошено, і дочекатись лишилося тільки його виконання.

Не ставалось нічого — не відбувалося діяння, не чувся і голос; але щось таки сталося, хоч осягнути це глуздом було дуже важко, бо явились посланці — звідти, куди докотився вже поклик; вони наближалися верхи на конях повітрям, і не чути було ні форкання коней, ні стуку копит; наближались вони, мов луна чи її оповісники, наближались повільно-повільно й чимдалі повільніше — так, що здавалося, ніби ніколи уже й не доїдуть. Та вони, не прибувши, все одно прибували.

Потому над ложем схилилося добре, округле обличчя — щоправда, геть невиразне усе ще, крізь каламутні шибки його ледве можна було розгледіти, — і голос, далекий-далекий, також ледве чутний, промовив:

— Чим помогти тобі? Дати ще пити?

— Хто прислав тебе, Плотію?

— Прислав?.. Що ж, якщо ти волієш це так називати, тоді… наша дружба.

Ні, Плотій не був тим посланцем; можливо, він був посланець посланця, а може, ще й дальшою ланкою у ланцюгу. І справа також не в тому, що Плотій подасть йому пити чи ще щось, хоч як невимовно приємно було б оце зробити ще кілька цілющих ковтків… Не зникав, ні, не зникав присмак крови у роті. І все ж таки там, де ланцюг починається, стоїть той, хто послав сюди Плотія, той, хто шле спраглому воду; не прибуваючи навіть, він все одно прибував.

«Попий, якщо так мучить спрага, — сказав раб, — вода б’є з-під землі, і земним іще буде служіння, яке ти вже завершуєш».

У грудях нестримно і гаряче щось затрепетало, і він, попри нестримний, тривожний цей трепет, аж ніби зрадів, бо то було серце — то було серце, яке й далі ще билося, так, воно билось, і навіть можна було бодай ще одну спробу зробити, щоб його вгамувати, щоб воно, вгамувавшися, стало битись рівніше, спокійніше; і він, майже певний уже у майбутній яскравій — останній — своїй перемозі, промовив:

— Угамувати заради обов’язку… ще раз… задля земного обов’язку…

— У тебе тепер — один лиш обов’язок: угамувати самого себе; інших обов’язків у тебе наразі немає.

— «Енеїда»…

— Саме вона знов і стане тобі за обов’язок, коли ти цілком одужаєш… А доти поема побуде в надійних руках — у Авґуста, і ти забереш її згодом у повній-повнісінькій цілості.

Було важко повірити, що Авґуст аж так надійно збереже «Енеїду» під убогим отим своїм ложем, де йому, завчасу постарілому, лежати судилося голим і немічним, та й самі слова Плотія, загалом зрозумілі, лунали, усе ще немовби чужі, лунали усе ще неприродно і глухо, хоча каламуть на шибках почала вже розходитись, танути. Ніде нема злагоди. Немає її у земних людських діяннях. Нема злагоди і в «Енеїді».

— Не міняти там жодного слова…

Цього разу озвався вже Луцій — він зрозумів, про що йдеться, відразу:

— Ніхто і не зважиться доторкнутися до манускрипту Верґілія, а виправляти що-небудь у ньому — і поготів. Не кажу вже про те, що Авґуст нікому й ніколи цього не дозволить!

— Цезар нічого не вдіє, він не зможе нічого обстояти.

— А що він повинен обстояти? Нічого не треба обстоювати; не мороч собі голову.

Те, що він оце чув, усе ще була якась незнайома мова, мова чужого народу, що в нього ти опинився в гостині, цю мову ще можна сяк-так зрозуміти, але рідну забуто вже або ще не вивчено, і слова Авґуста, попри убогий, обшарпаний вигляд його, були куди ближчі й рідніші.

Плотій простяг йому кухля:

— На ось, Верґілію.

— Зараз… тільки подайте подушку, іще одну.

Серце трепече; щоб його вгамувати, треба лягти або сісти якось інакше.

Раб миттю підскочив з кількома подушками в руках, дбайливо підклав їх під спину, нагадавши на вухо: «Час квапить».

Дзюркотів водограй у стіні. Звідкілясь ледь відчутно повіяло застояним духом вологої глини; до нього домішувавсь легкий, свіжий глиняний запах уже після випалу — запах земних горшків; недужі легені привільно вдихали цей запах і відчували полегкість. Хурчав десь гончарський круг, звук був високий і рівний, навіть із посвистом, згодом він став притихати, коливатися і завмирати, поки нарешті зійшов нанівець.

— Час… далебі, час квапить…

— Нікуди твій час не квапить… — кинув сердито Плотій.

«На тебе чекає реальність», — раб проказав.

Реальності громаддям громадились одна за одною: ось друзів реальність і їхньої мови, за нею — реальність чарівних, незгасних спогадів і хлоп’ячих забав, за нею — реальність нужденних халуп, де, либонь, мешкав Авґуст, за нею — реальність загрозливо вбогого плетива ліній, що вкривало собою все суще, цілі світи, міріади світів, за нею — реальність розквітлих гаїв, о, а за нею — невидна й невидима реальність реальна, реальність ніколи нечутого, одначе віддавна забутого, одначе віддавна заповітного слова, реальність творіння, що знов оживає, зорею осяяне незримого ока, реальність вітчизни… А Плотій тримав у руках не кухоль, а келих слонової кости.

І тоді Плотія досить несміло (може, збентежена присутністю раба, а може, вона позбулася сміливости перед його твердішою волею), проте з цілковитою певністю того, хто знає, що каже, озвалася знов, і голос її пролунав із нечутности нескінченно далекої далечини: «Мою батьківщину ти знехтував, тепер спи, спочивай собі наперекір моїй волі».

Де ж вона? І знов довкіл нього враз виросли й щільно зімкнулися стіни з рослин — глухі, непроникно-зелені, немов олов’яна темниця вже знов обернулась на тінявий ґрот, що колись дав притулок йому і Плотії… Нескінченно далеко сягали непроникні ті зарості, сягали до самої нескінченної далечі обрію, а посеред зелені вилискував кущ злотолистий, близько-близько, можна було дотягтися й рукою, хоч тоді довелося б тягтися рукою через увесь цей широкий потік, що нерухомо тут плинув, ледве чутно струмуючи, — нестримна пливка таїна… І це звідти, від того куща злотолистого пролунав голос Плотії, віщий поклик, прощальний і легкий.

Ах, вона вже зникає! Уже недосяжна, вже промайнула по той бік потоку, по той бік бажань…

— Нічого не хочеться…

— То й добре, — Плотій промовив. — Це добре, що нічого не хочеться.

— А як знадобиться що-небудь, — і Луцій озвався, — то на те ми обидва і тут… Ти щойно збирався про щось там у нас попросити?

По той бік потоку! Порожній потік, безберегий, і ні витоку в ньому, ні гирла. Де ми із нього спливли, де канемо знову в живий цей потік, що відносить часи і приносить непам’ять — знов і знов, у цій круговерті без початку і без кінця… Чи є брід у такому потоці? Та чи є брід, чи броду нема, а, далебі, іще рано примірятися до переправи… І потік поплив далі, він щез, коли раб, уже вкрай нетерпляче, нагадав йому про головне: «Чини те, що тобі за обов’язок стало».

Коли звестися на подушках, то дихати легше, не так душить кашель, і розмовляти вже знову не важко; але в голові ще така плутанина, таке ще сум’яття…

— Шлях мені іще не вказано.

«Творіння своє ти залишив у часі, щоб верстало воно власний шлях крізь часи; у цьому була твоя мудрість, бо доля судила тобі провидіти світло».

Край ложа застигло й послужливо — відданий раб! — стояв той, хто це промовив… Промовив? Довкола зненацька усе так змінилося, що, схоже, і справді промовив, і навіть якщо ці слова пролунали й безмовно, причиною змін могли стати однаково тільки вони. Поверталась реальність, перша сталка буття відновилася: поруч — і речі знайомі, і друзі знайомі; не було відчуття вже, ніби ти — гостювальник у якомусь чужому краю із чужою мовою, і, хоч перед зором незмінно, навіть якщо й невпізнанно, стояв образ вітчизни — обітованої, справжньої, — але й тут, у марноті земній, йому на часину — лиш, певно, на дуже коротку часину — було ще раз відпущено спокій.