Смерть Верgiлiя

«Гайда! — наказав той кульгавий. — Уставай, і — гайда! Маєш себе за поета, за велике цабе? Ну ж бо, гайда, ти — такий самий, як ми…»

«Гайда! Та беріть його! Він забувся, як треба ходити, тепер його треба носити!» — додала та гладуха, щоб не гаялись, бо такий був наказ.

Ці слова потонули в розкотистім реготі решти жінок, що заходилися якось розпусно (хоч нічого розпусного, власне, й не діялось) тицяти пальцями у бік узвозу убозтва й нужди, туди, куди саме звернула процесія. Сходи вели там униз, і узвіз був такий довжелезний, що тим сходам не видно було кінця-краю; та у зграйці дітей, що гасали на сходах, сновигаючи помежи козами, левами й кіньми, був і Лісаній; зі смолоскипом, як із мечем, у руках (від смолоскипа зосталася, власне, сама лише згасла, обвуглена й вичахла вже головешка) він пустував, воював разом із дітьми так весело, немовби на світі не було більш нічого, крім їхньої гри.

— Виходить, Лісанію, ти все ж таки встиг ще привести назад мене, хоч не хотів зізнаватися в цьому нізащо!

Отакої! Лісаній узагалі вже не відповів жодним словом, тільки кинув на нього короткий, байдужливий погляд, немов перед ним — хтось чужий, і відразу вернувся до гри.

Східець по східцю, все нижче і нижче…

Та Плотій, який сидів тут-таки, у паланкіні, звісивши з нього товсті свої ноги, поважно промовив:

— Назад? Ну звісно, авжеж, ми приведемо назад тебе, знов до життя.

«Ходімо вже звідси, — озвалася Плотія, — тут неприємно і гидко так пахне».

Так, тут стояв сморід; кожен під’їзд, який пащею зяяв в облупленім мурі, видихав одурманливий дух нечистот з будинкового черева, і цей сморід точився від голих старців, що конали у мороці темниць-комірчин.

Східець по східцю, все нижче і нижче, хоч і спиняючись, але неухильно…

Юрмища люду, юрмища, спраглі видовищ, спраглі звитяг. А посеред них, посеред тисняви і штовханини, посеред цього велелюдного тлуму сидів і писав щось Луцій; він сидів, просто-таки з головою поринувши в працю, він записував геть чисто все — все, що чинилось усередині й зовні, а тоді, отак пишучи далі, на мить підвів голову:

— Що ми повинні для тебе зробити, Верґілію? Про яку саме послугу ти нас просив?

— Записати, усе записати…

— Заповіт?

«Нащо тобі той заповіт?! — тоненько і в’їдливо пролунав голос Плотії, немовби настирний комар, що зараз спурхне безневинною бабкою. — О ні, він тобі не потрібен, бо ти житимеш вічно, ти житимеш вічно зі мною».

Невеличкий смаглявий сирієць з обірваним ланцем, що теліпавсь на нашийнику (а де ж це подівся його одноокий побратим у нещасті?), біг підстрибом сходами вгору, прослизаючи повз постаті-тіні і радо горлаючи: «Вік Золотий вже настав!.. Світом править Сатурн!.. Хто був нагорі, той тепер унизу; хто був унизу, той тепер нагорі… Хто пам’ятав, той нехай забуває; хто забув, тому вільно згадати… Ану злазь звідтіля, злазь, пузатий кабанчику!.. Майбутнє й минуле уже поєднались — навіки, навіки, навіки!»

Товкотнеча тим часом ставала дедалі страшнішою. Паланкін ще сяк-так пропливав понад нею, але зрештою й він зупинився, і ця несподіванка його здивувала, бо то було мов несподіваний проблиск надії, до того ж надію цю недвозначно живила і поведінка лікаря: він, хоч і досить огрядний, легко і швидко сновигав у густій людській масі і спритними жестами, мовби жонглер, підхоплював гроші, що їх зусібіч йому тицяли каліки і немічні, а вуста його всміхнені облесливо й хутко — також по-жонглерському — раз у раз розсипали дарунки у відповідь: «Ти вже здоровий… і ти вже здоровий… ну звісно, і ти там, і ти, той, що збоку, також здоровий… і ти, той, що позаду, здоровий… ви всі вже здорові, всі-всі… Від смерти добра не чекай, але ви вже здорові…»

«Добра від життя не чекай», — кинув раб, що, хоч свого образу і не змінив, опинився тепер, схоже, десь високо-високо, бо назирав паланкін згори вниз.

Зрештою Авґуст підвівся зі свого жалюгідного ложа й, непевно ступаючи, хитаючись, наблизився до паланкіна; на нашийнику в нього (так наче сам він і був отой зниклий колишній товариш малого сирійця) теліпався обірваний ланець, щоправда, зі срібла; тремтячим, невпевненим голосом Авґуст промовив: «Ходімо, Верґілію, ходімо зі мною, лягай обіч мене на це моє ложе, бо треба вже нам повертатися — повертатися далі і далі, аж до давніх-прадавніх предків, аж до маси, з якої ми вийшли, до гумусу, до першопочатку…»

«Геть!..» — раб наказав.

І всіх наче вітром розвіяло, й навіть сам Цезар умить перекинувсь на карлика, зморщився, обернувсь на ніщоту; людські постаті падали і пропадали, мов тіні маріонеток, у яких пообтинали зненацька нитки, і взагалі увижалося, ніби хтось обтинає усі нитки світу, усе довкіл падало і пропадало, воднораз усередині й зовні, чи то починаючись, чи то вже кінчаючись, — достеменно збагнути це було просто ніколи, так швидко все діялось, та й тіло вже впало чи то в подушки, чи то в човник, який тої ж миті знов м’яко полинув далі; йому, далебі, попустило, розтислась рука, що тримала його, воднораз усередині й зовні, рука, що колись мов залізна десниця була, а тепер, така лагідна, м’яко йому навівала лагідний спокій.

«Ти прийдеш? — спитала Плотія, сливе нетерпляче спитала й одразу сама ж таки, на тому самому подиху, сама розчарована і його розчаровуючи, дала собі відповідь: — Ох, ти не хочеш…»

«Геть!.. — знову раб наказав. — Допомоги й від тебе не дочекаєшся».

І Плотія тої самої миті — цієї єдиної миті виразно видима — відлетіла, мов демон у жіночій подобі: тіло — барви слонової кості, коси вогненно-червоні й розпатлані.

Від кого ж чекати вже на допомогу? Ніхто, навіть Плотія, не мав права зостатися; всіх розігнали, і все ж усамітнення приносило спокій. О, як спокійно тепер у спокої, у цьому дедалі глибшому спокої, який глибшим ставав навіть від себе самого, який був мов обітниця і обіцяв прогуляння під тінистими лаврами у квітучих гаях, в обітованім краї, де немає народження, і в цій обітниці спокій із себе немовби витворював творче начало й сам розквітав у ненародженість, про яку мріє той, хто гуляє під тінистими лаврами; її недосяжного затишку він шукає у власному серці, але скоро уже не шукатиме, бо спокійним потоком цей затишок сам увіллється у нього, і нестерпних шукань він позбудеться, ім’я він позбудеться, позбудеться болю, позбудеться крови, позбудеться подиху, буття він позбудеться — той, що гуляє під тінистими лаврами в самозабутті й у чистоті забуття!

«Забуття тобі теж не поможе», — сказав раб.

Ох, від кого ж чекати вже на допомогу, коли не поможе й саме забуття? Хто втішить, коли так шкодуєш, що зроблене не переробиш, а незроблене не надолужиш?! Зроблене, як і незроблене, — все у минулому, нічому нема вороття… Скільки ще всього потрібно перестраждати і стерпіти, щоб дочекатись допомоги й рятунку? Колись промовляв йому голос, та була то лиш провість, не чин іще, а тепер уже не озивається й голос, забуто й про нього, він теж у минулому, йому також нема вороття, як і його власному голосу.

А раб цього разу сказав: «Допомоги заслужить лиш той, хто на ім’я її кличе».

Кликати на допомогу? Знову кликати, знов кричати до хрипу у голосі, до крови у горлі, хапаючи ротом повітря, знов задихатись від стоми і, задихаючись, стомлено кликати й самого себе, і власний голос повернутись назад?! Ох, яке там ім’я, коли його вже забуто! На мить, на одну коротесеньку мить раптом постав людський образ, мовби виліпок з грубої, застиглої бурої глини, незмінно-ласкавий в останній тій усмішці, повік незгладимий і незабутній батьківський образ в останньому спокої, — постав і знову пощез у незабутність.

«Клич», — сказав раб.

Густа кров у роті — така, що й подавитися можна, і ці судоми — одна за одною, цілими хвилями, вони каламутні, непроглядні для зору, непроникні для слуху, вони відділяють його від усього, що лишалося зовні (що, мабуть, лишалося зовні), але що не розпізнати й не розгадати; о, не розпізнати ім’я, не розгадати мету того поклику!

«Клич!»

Попри всю цю задуху, попри всі ці судоми, попри всі ці страждання на поклик потрібно-таки спромогтися; о голос, що кличе, волає до голосу!