Тридцятирiчна жiнка

Графиня взяла перепустку тремтячою рукою і пробелькотіла щось невиразне. Біля генерала вона побачила Артура; він був у формі англійського офіцера, і саме йому завдячувала вона своє швидке визволення. Щось радісне і водночас сумне було у виразі обличчя молодого англійця, коли він одвернувся, лише крадькома зважуючись кидати погляди на Жюлі. Завдяки перепустці, пані д'Еглемон доїхала до Парижа без прикрих пригод. Там її зустрів чоловік; він був вільний від присяги імператорові, і його взяв під свою протекцію брат Людовіка XVIII граф д'Артуа, якого король призначив своїм намісником. Віктор д'Еглемон посів високе становище в королівській гвардії і дістав чин генерала.

Та в самому розпалі свят з нагоди повернення Бурбонів бідолашну Жюлі спостигло глибоке горе, яке вплинуло на все її подальше життя: вона втратила маркізу де Лістомер-Ландон. Стара дама померла з радості: її розбив удар, коли герцог Ангулемський знову з'явився в Турі. Жінка, чий похилий вік давав право повчати Віктора, єдина родичка, чиї мудрі поради могли б привести подружжя до згоди, померла. Для Жюлі це була тяжка втрата. Не залишилося посередника між нею і чоловіком. Молода й сором'язлива, вона воліла страждати, аби тільки не скаржитись. Вона вважала за свій обов'язок у всьому скорятися чоловікові й не осмілювалася дошукуватись причини своїх страждань. Заговорити про це — означало б торкнутися надто інтимних питань; Жюлі боялася, що її цноту буде ображено.

Кілька слів про те, як склалася доля пана д'Еглемона за Реставрації.

Хіба мало зустрічається людей, цілковита нікчемність яких — таємниця для більшості їхніх знайомих? Високе становище в суспільстві, знатне походження, важлива посада, зовнішній полиск, стриманість у поведінці або престиж багатства — усе це завіси, що не дають стороннім проникнути в їхній внутрішній світ. Такі люди схожі на королів, істинний зріст, характер і звички яких нікому достеменно не відомі; королів годі правильно оцінити, бо їх бачать тільки або дуже здалеку, або зовсім зблизька. Ці люди з позірними достойностями володіють умінням виставляти на авансцену інших, щоб самим не бути на видноті. Вони не розмовляють, а випитують, вони з дивовижною вправністю смикають кожного за шворочку його пристрастей або користолюбства і в такий спосіб граються людьми, які стоять багато вище від них, перетворюють їх на маріонеток і принизивши деяких до свого рівня, привласнюють собі право вважати їх нікчемами. Так вони домагаються тріумфу розуму дріб'язкового, але чіпкого, над умами великими, проте несталими. Отож щоб правильно оцінити й осудити цих нездар, спостерігачеві треба володіти не стільки глибоким розумом, як тонкою проникливістю, не стільки широким кругозором, як терпінням, не так шляхетністю і величчю мислі, як лукавством і тактовністю. Та хоч як спритно ці самозванці маскують свої слабості, їм важко ошукати власних жінок, матерів, дітей або друга дому; але близькі люди майже завжди зберігають таємницю, бо вона, певною мірою, торкається і їхньої честі; здебільшого родичі й друзі навіть допомагають таким ошуканцям замилювати очі іншим. Завдяки цим домашнім змовам, чимало дурнів мають славу людей великого розуму, причому їх приблизно стільки, скільки людей великого розуму, котрих мають за дурнів, і, таким чином, видиме число талантів у суспільстві лишається сталим. Тепер подумайте про те, яку роль повинна грати жінка розумна й обдарована почуттям поруч із чоловіком, що належить до такої породи людей. Отож не дивно, коли вам доводилося зустрічати жінок самовідданих, але сумних, бо ніщо у світі не може для них замінити любляче й вірне серце. Якщо в такому жахливому становищі опиняється жінка сильна, вона знаходить вихід у злочині — так учинила Катерина Друга ^{16}, яку навіть прозвали Великою. Та не всі жінки сидять на троні, більшість приречені страждати в лоні родини, й ці домашні муки жахливі, хоч і лишаються невідомими. Ті жінки, які шукають негайної розради, часто тільки міняють одну халепу на іншу (якщо водночас вони хочуть лишитися вірними своєму обов'язку), або чинять тяжкі злочини (якщо ідуть супроти закону задля власної втіхи). Всі ці міркування слушні й у випадку таємної сторони життя Жюлі. Поки Наполеон був при владі, граф д'Еглемон, полковник, який нічим не виділявся, справний ад'ютант, що бездоганно виконував найнебезпечніші доручення, але зовсім нездатний командувати, не викликав нічиєї заздрості, мав славу відчайдуха та улюбленця імператора і був, як кажуть, просто «славним хлопцем». Реставрація повернула йому титул маркіза, і д'Еглемон не виявився невдячним: під час «Ста днів» ^{17} він утік разом з Бурбонами в Гент. Завдяки цьому прояву вірнопідданості Віктор спростував пророцтво тестя, що зять до кінця свого віку лишиться полковником. Коли Бурбони повернулися до влади, пан д'Еглемон, знову маркіз, і підвищений у генерал-лейтенанти, став плекати шанолюбний намір домогтися перства: він почав розділяти погляди і політичне спрямування газети «Консерватор» ^{18}, напускати на себе таємничість, яка нічого не приховувала, запишався, розпитував, а сам відмовчувався, і його визнали за людину глибокодумну. Завжди бездоганно чемний і по-світському люб'язний, він навчився на льоту схоплювати і часто повторювати готові фрази, які постійно штампуються в Парижі й правлять для дурнів за розмінну монету при оцінці важливих ідей і фактів. У світському товаристві поширилася думка, що пан д'Еглемон — людина освічена і з добрим смаком. Він був упертим прихильником аристократичних забобонів, і його ставили за взірець, як людину високих чеснот. А якщо іноді він забувався і ставав веселим та безтурботним, як колись, у світі доходили висновку, що за його пустопорожнім базіканням ховається важливий дипломатичний зміст.

«О, він говорить лише те, що вважає за потрібне сказати», — думали люди достойні.

Маркіз д'Еглемон умів здобути вигоду не лише із своїх вад, а й з переваг. Хоробрість принесла йому воєнну славу, якої ніхто не міг спростувати, бо ж він ніколи не командував і не мав підлеглих. Його мужнє й шляхетне обличчя виражало глибокодумність, і тільки для дружини воно було лицемірною маскою. Чуючи, як усі віддають належне його уявним талантам, маркіз д'Еглемон і сам переконав себе, що він один з найвидатніших людей при дворі, де, завдяки своїй зовнішності, він зумів сподобатися і де за ним визнавали безліч незаперечних заслуг.

Проте у себе вдома пан д'Еглемон тримався скромно, бо підсвідомо відчував перевагу дружини, незважаючи на її молодість. З цієї мимовільної поваги виникло почуття залежності, отож маркізі довелося взяти на свої плечі тягар певної влади, хоч як намагалася вона позбутись його. Вона стала порадницею чоловіка, керувала його вчинками і управляла статком. Цей вплив, що суперечив її характеру, був для неї приниженням і джерелом страждань, які вона затаїла в своєму серці. Тонке, чисто жіноче чуття підказувало їй, що куди приємніше підкорятися чоловікові талановитому, ніж керувати йолопом, і що молода дружина, змушена думати і діяти за чоловіка, — це ні жінка, ні чоловік, бо, зрікшись прикрої жіночої слабості вона водночас втрачає свою жіночу привабливість, а натомість не дістає жодного привілею з тих, які наші закони надають представникам сильної статі. В самому її існуванні таїлася мовби гірка насмішка. Адже вона повинна була поклонятися бездушному ідолові, заступатися за свого заступника, нікчему, який у винагороду за її самовідданість обдаровував її своїм егоїстичним подружнім коханням, бачив у ній тільки жінку, не зволив або не зумів — а це образа не менш тяжка — поцікавитись, у чому її радість і звідки її смуток та зневіра? Як і більшість чоловіків, котрі відчувають, що над ними панує розум вищого порядку, маркіз шукав порятунку для свого самолюбства в тому, що фізичну слабкість Жюлі ототожнював із слабкістю духовною; він охоче її жалів і запитував себе, за що доля дала йому за дружину таке кволе і хворобливе дівча. Одне слово, він вважав себе за жертву, хоча був катом. Маркізі, пригніченій своїм безрадісним животінням, на додачу до всього ще й доводилося усміхатись недоумкуватому повелителеві, прикрашати квітами дім, у якому панувала жалоба, і зображувати щастя на обличчі, зблідлому від таємних мук. Це почуття відповідальності й честі, це великодушне самозречення непомітно наділили молоду маркізу високою жіночою гідністю та свідомою доброчесністю, які служили їй захистом проти небезпек світу. Якби ми могли заглянути на дно цієї душі, ми, думаю, побачили б, що приховане горе, яким скінчилося її перше, наївне дівоче кохання, навіяло їй відразу до пристрастей; може, тому не спізнала вона ні любовних захоплень, ні заборонених безумних утіх, що змушують декотрих жінок нехтувати закони життєвої мудрості й забувати про підвалини доброчесності, на яких стоїть суспільство. Нездійсненною мрією здавалася їй тепер та ніжність, та солодка гармонія почуттів, яку обіцяла їй навчена досвідом пані де Лістомер-Ландон, і Жюлі покірно чекала кінця своїх мук, сподіваючись померти молодою. Відтоді як вона повернулася з Турені, її здоров'я щодень погіршувалося, і життя здавалося їй суцільними тортурами. А втім, щось вишукане було у її стражданнях, щось розніжене у її хворобі, й людям поверховим могло видатися, ніби все це примхи кокетки. Лікарі звеліли маркізі лежати, й вона цілими днями не підводилася з дивана, в'янучи, як і квіти, що прикрашали її кімнату. Вона дуже ослабла і не могла ходити, не могла бувати на свіжому повітрі — тільки іноді виїздила у закритій кареті. Оточена розкішшю та чудесними виробами сучасної промисловості, вона здавалася не хворою жінкою, а розніженою королевою. Кілька друзів — можливо, зворушені її смутком і слабістю, а може, розраховуючи, що їхні турботи буде винагороджено, коли вона одужає, — знаючи, що завжди застануть її вдома, приходили до неї з новинами й розповідали їй про тисячу дрібних подій, які вносять стільки розмаїття в життя парижан. Її печаль, глибока і щира, була все-таки печаллю жінки, яка живе в розкошах. Маркіза д'Еглемон скидалася на прегарну квітку, чий корінь підточує шкідливий хробак. Іноді вона з'являлась у світі, але не з власної охоти, а тому, що так було треба для шанолюбних задумів чоловіка. Її голос і вміння співати могли б викликати оплески — а це майже завжди лестить молодій жінці. Але навіщо їй було прагнути успіху, якщо він нічого не давав ні її почуттям, ні надіям? Її чоловік музики не любив. Одне слово, вона майже завжди почувала себе ніяково у салонах, де її красі поклонялися — і досить надокучливо. Її становище розбуджувало в світському товаристві щось на зразок жорстокого співчуття, образливої цікавості. Вона хворіла на запалення, яке часто буває смертельним і про яке жінки признаються одна одній пошепки, на вухо — наша мова ще не вигадала слова для найменування цієї недуги. Хоча сімейне життя маркізи д'Еглемон затуляла завіса мовчанки, причина її хвороби ні для кого не була таємницею. Незважаючи на заміжжя, Жюлі досі здавалася юною дівчиною; перший-ліпший погляд міг її збентежити. Щоб ніхто не помітив, як вона червоніє, маркіза д'Еглемон часто сміялася, але її веселощі були вдавані; вона завжди казала, що почуває себе чудово або сором'язливо попереджала розпитування про її здоров'я якою-небудь вигадкою.