Тридцятирiчна жiнка

Правда, 1817 року одна подія дуже скрасила убоге животіння Жюлі д'Еглемон. У неї народилася донька, і вона захотіла годувати її грудьми сама. Два роки самозабутніх і радісних тривог та хвилювань, пов'язаних із материнством зробили її життя менш нещасливим. Вона з необхідності віддалилася від чоловіка, і лікарі почали обіцяти, що здоров'я її поліпшиться. Але маркіза не вірила у ці пророкування. Як і всі, хто втратив смак до життя, мабуть, лише в смерті вбачала вона щасливу розв'язку.

На початку 1819 року життя стало для неї тяжким, як ніколи. Радіючи своєму відносному спокою, який їй пощастило завоювати, вона раптом побачила попереду бездонну прірву: чоловік поступово відвик від неї. Охолодження почуття, уже й так ледве живого і цілком егоїстичного, могло привести до великого лиха — Жюлі здогадувалася про це з природженого почуття такту й розважливості. Хоч вона й була переконана, що збереже свою владу над Віктором, що назавжди завоювала його пошану, вона все ж таки боялася впливу пристрастей на цього нікчемного, непутящого і марнославного чоловіка. Часто друзі заставали Жюлі заглибленою в роздуми; менш прозорливі жартома допитувалися про її таємницю, так ніби молода жінка завжди думає лише про дрібнички, так ніби в думках матері не може бути глибокого змісту. Іноді, граючись із Еленою, Жюлі дивилась на неї сумним поглядом і не відповідала на наївні запитання дитини, які приносять стільки радості матерям: вона думала про те, що готує доля її доньці — тепер і в майбутньому. Очі Жюлі наповнювалися слізьми, коли раптом щось нагадувало їй про парад у Тюїльрі. Пророчі слова батька знову лунали у її вухах, і совість докоряла їй за те, що вона знехтувала його мудрі застереження. Всі її нещастя почалися з того нерозважливого непослуху. Часто вона й сама не розуміла, що найдужче її пригнічує. Не тільки скарби її ніжної душі не були оцінені, а й звичайного взаєморозуміння з чоловіком, навіть у найбуденніших питаннях життя, не могла вона домогтися. Саме тоді, коли у неї в душі визрівало й міцніло прагнення кохати, фізичні та моральні муки вбивали в ній будь-яке почуття до свого законного чоловіка. Крім того, він викликав у неї жалість, близьку до зневаги, а цього не витримає жодна любов. Та навіть якби розмови з друзями, якби приклади та випадки з життя світу й не переконували її в тому, що кохання приносить незмірне блаженство, то самі кривди, завдані їй, підказали б, наскільки глибоким і чистим має бути почуття, яке поєднує споріднені душі. В картинах минулого, що закарбувалися їй у пам'яті, перед нею поставало щире обличчя Артура, і з кожним разом воно здавалося їй усе проясненішим, усе гарнішим, але, промайнувши, воно відразу й зникало, бо вона гнала від себе цей спогад. Мовчазне й сором'язливе кохання молодого англійця було за все її заміжжя єдиною подією, яка залишила солодкий слід у її зів'ялому й самотньому серці. Можливо, всі ошукані надії, всі нездійсненні бажання, які з часом усе тяжче гнітили душу Жюлі, в решті решт, завдяки грі уяви, зосередилися на цьому чоловікові, такому схожому, як їй здавалося, на неї у своїх манерах, почуттях, характері. Але ця думка завжди була тільки мрією, примарним сном. Потім мрії розвіювались, і Жюлі з тяжким зітханням поверталася до дійсності; тепер вона почувала себе ще нещаснішою, бо ще гостріше відчувала своє безпросвітне горе, яке їй на мить вдавалося прикрити крильми уявного щастя. Іноді в її душі народжувався нестямний, зухвалий протест, і тоді їй хотілося спізнати втіхи життя — за будь-яку ціну; але частіше вона поринала в якесь тупе заціпеніння — слухала, не розуміючи, або снувала думки, такі туманні, такі розпливчасті, що їх годі було виразити словами. Скривджена у своїх найзаповітніших жаданнях, у моральних уявленнях, які виплекала в дівочих мріях, вона змушена була приховувати сльози. Бо кому їй скаржитися? Хто її зрозуміє? Крім того, вона була обдарована тією витонченою жіночою чуйністю, тією чудесною сором'язливістю почуттів, яка завжди приглушує марну скаргу і не дозволяє жінці скористатися вигодами свого становища, якщо торжество однаково принизливе і для переможеного, і для переможця. Жюлі намагалася наділити й пана д'Еглемона своїми здібностями та чеснотами і переконувала себе, що втішається щастям, якого в природі не існувало. Дарма вона ставилася до чоловіка з витонченою жіночою делікатністю — він лишався тим самим деспотом, яким і був. Іноді вона просто чманіла з горя, втрачала ясність думки і самовладання; але глибока побожність завжди вселяла їй останню надію, вона знаходила втіху в думках про життя майбутнє, і світла віра давала їй снагу нести тягар життя земного. Її жахливі муки, її невтішна туга нікого не хвилювали, ніхто не знав, скільки часу проводила вона в сумних роздумах, ніхто не бачив її згаслого погляду, гірких сліз, пролитих у самотині.

Небезпечне становище, в якому маркіза опинилася проти своєї волі, внаслідок плину обставин, неминуче мало призвести до згубних наслідків, і це стало для неї аж надто очевидно одного січневого вечора 1820 року. Коли чоловік і дружина знають одне одного досконало, коли їх поєднує багаторічна звичка, коли дружина вміє витлумачити кожен жест чоловіка і може вгадати почуття та вчинки, які він од неї приховує, тоді трапляється, що після певних спостережень, зроблених чисто випадково, без обміркованого наміру, вона раптом замислюється, і все постає перед нею в новому світлі. Зненацька жінка усвідомлює, що вона уже над прірвою, а то й на самому її дні. Ось так і маркіза, що вже кілька днів раділа своїй самотності, несподівано збагнула, в чому тут суть. Непостійність, пересиченість чи навіть великодушність або жаль до неї стали цьому причиною, але чоловік більше їй не належав. У цю мить Жюлі подумала не про себе, не про свої страждання, не про свої жертви; вона почувала себе тепер тільки матір'ю, і думала про щастя, про майбутнє своєї доньки, про єдине створіння, яке давало їй трохи щастя, про Елену, — свій єдиний скарб, що прив'язував її до життя. Тепер Жюлі вже хотіла жити, хотіла вберегти своє дитя від страшного ярма, яким мачуха могла задушити її любу дівчинку. Уявивши собі таке лиховісне майбутнє, вона поринула в болісні роздуми, які забирають у людини відразу кілька років життя. Віднині між нею і чоловіком поставав цілий світ думок, уся вага яких лягала на неї одну. Досі, певна, що Віктор по-своєму любить її, вона присвячувала себе щастю, якого не поділяла; але тепер, утративши свою останню втіху: знати, що її муки — чоловікові радість, почуваючи себе однією-однісінькою в усьому світі, вона не мала іншого виходу, як обрати серед своїх нещасть найменше. В той час, коли в глибокій нічній тиші розпач заполонив її душу і забрав у неї всі сили, в ту мить, коли вона підвелася з канапи, де лежала біля майже згаслого каміну й, витерши сльози, пішла глянути при світлі лампи на сонну дочку, пан д'Еглемон у найчудовішому гуморі повернувся додому. Жюлі покликала його помилуватись, як спить Елена, але він відповів дружині, що в захваті дивилась на дівчинку, банальною фразою:

— В такому віці усі діти гарні.

Байдуже цмокнувши доньку в чоло, він опустив запону колиски, глянув на Жюлі й, узявши її за руку, повів до канапи, де вона щойно передумала стільки страшних думок.

— Яка ви сьогодні гарна, пані д'Еглемон! — вигукнув він з веселістю, нестерпною для Жюлі, — надто добре знала вона, чого варте його марнослів'я.

— Де ви сьогодні провели вечір? — спитала вона, вдаючи цілковиту байдужість.

— У пані де Серізі.

Він узяв з каміна екран і став уважно роздивлятися прозорий малюнок, не помічаючи на обличчі дружини слідів від пролитих сліз. Жюлі затремтіла. Жодними словами не передати почуттів, які ринули з її серця і які вона повинна була стримувати.

— Пані де Серізі влаштовує наступного понеділка концерт, і їй хочеться, щоб прийшла і ти. Ти бо давно не з'являлася на люди, і цього досить, щоб їй закортіло заманити тебе до свого салону. Вона славна жінка і дуже любить тебе. Мені буде приємно, якщо ти поїдеш. Я майже дав за тебе згоду…