Тридцятирiчна жiнка

— Справді, чудовий краєвид.

Отже, на своє лихо, вона вчинила по-своєму, знехтувавши мудрі перестороги батька.

— Жюлі, тобі не хотілося б жити тут?

— Чи не однаково де жити, — байдуже відповіла вона.

— Тобі нездужається? — спитав полковник д'Еглемон.

— Та ні, — відповіла молода жінка з удаваною бадьорістю. Вона всміхнулася і, поглянувши на чоловіка, додала: — Просто спати хочеться.

Раптом почувся перестук кінських копит — хтось мчав галопом. Віктор д'Еглемон випустив руку дружини й подивився на дорогу, в той бік, де вона завертала. Як тільки полковник д'Еглемон відвернув погляд від Жюлі, вдавано веселий вираз зник з її блідого обличчя, наче із світла воно занурилося в тінь. Їй не хотілося дивитись на пейзаж, не хотілося знати, що то за вершник, чий кінь мчить таким шаленим чвалом, вона забилася в куток карети і бездумно, без ніяких почуттів, втупила погляд у коней. В неї був такий самий тупий вираз обличчя, як у бретонського селянина, коли той слухає проповідь свого кюре. А тим часом з тополевого гайка та кущів глоду з'явився молодик верхи на породистому коні.

— Це англієць, — сказав полковник.

— Правду кажете, ваше превосходительство, — мовив візник. — Він з тих самих хлопців, які хочуть зжерти Францію.

Незнайомець був одним з мандрівників, які жили на континенті, коли Наполеон звелів заарештувати всіх англійців; то була помста за порушення прав французів, якого припустився англійський уряд, коли перестав дотримуватися умов Ам'єнського договору ^{9}. Однак, за примхою імператора, не всі полонені залишилися в тих краях, де їх було затримано, чи там, де їм спочатку дозволили оселитися за власним вибором. Більшість англійців було переправлено з різних кінців імперії в Турень, бо перебування їх десь-інде нібито підривало інтереси континентальної політики. Молодий полонений, що того ранку намагався розвіяти свою нудьгу, був однією з жертв цієї бюрократичної сваволі. Два роки тому за розпорядженням міністерства зовнішніх взаємин, йому довелося попрощатися з м'яким кліматом Монпельє, куди він свого часу приїхав лікувати легені й де застав його розрив мирної угоди. Коли молодик упізнав у графові д'Еглемоні військового, він поквапно відвів погляд від карети, і, рвучко обернувшись, став дивитись на луки в долині Сізи.

— Ці англійці поводяться так нахабно, наче вся земна куля належить їм, — промурмотів полковник. — Але стривайте, скоро Сульт вас розколошматить.

Проїжджаючи повз карету, полонений заглянув у віконце. Хоч який миттєвий був його погляд, англієць устиг помітити вираз смутку на замисленому обличчі графині, що надавав йому незбагненного чару. Багатьох чоловіків глибоко зворушує страдницький вигляд жінки, їм здається, що смуток — запорука вірності в коханні. Жюлі сиділа, втупивши погляд у порожнє сидіння навпроти себе, і не звернула уваги ні на коня, ні на вершника. Візник швидко і вправно полагодив посторонку. Граф д'Еглемон сів у карету. Намагаючись надолужити згаяний час, візник пустив коней учвал по насипу, що тягнеться попід навислими скелями, поміж яких достигає виноград Вувре, де тулиться стільки гарненьких будиночків, а вдалині мріють руїни знаменитого абатства Мармутьє, притулку Святого Мартіна.

— Чого йому від нас треба, тому хирлявому лордові? — вигукнув полковник, обернувшись і помітивши, що вершник, який скакав за каретою від самого мосту через Сізу, — той самий молодий англієць.

Їдучи стежкою понад насипом, незнайомець не порушував правил пристойності, отож полковник тільки кинув погрозливий погляд на англійця і відхилився на спинку сидіння. Та попри свою підсвідому неприязнь, він не міг не відзначити, що кінь гарний, а вершник дуже вправний. Молодик належав до породи тих британців, чиї обличчя такі гладенькі й білі, а на щоках грає такий ніжний рум'янець, що іноді думаєш: «А чи це не личко якої-небудь тендітної дівчини?» Він був білявий, стрункий і високий. Його костюм відзначався вишуканістю й охайністю, як то властиво чепурунам церемонної Англії. Червонів він, дивлячись на графиню, мабуть, не так від утіхи, як від сором'язливості. А Жюлі підвела погляд на чужоземця один тільки раз; та й до цього її майже примусив чоловік, який хотів, щоб вона помилувалася чистокровним конем. Очі Жюлі зустрілися тоді з очима боязкого англійця. Від тієї миті вершник уже скакав не поряд з каретою, а на кілька кроків позаду. Графиня ледь чи й подивилася на незнайомця. Вона не звернула уваги ні на чудового коня, ні на спритність вершника, хоча чоловік говорив їй про це, і тільки злегка повела бровою, ніби погоджуючись, а тоді відкинулася на спинку сидіння. Полковник знову задрімав, і подружжя доїхало до Тура, не сказавши одне одному жодного слова, і жодного разу чудові краєвиди, що змінювалися за вікном, не привернули уваги Жюлі. Коли чоловік заснув, пані д'Еглемон довго вдивлялася в нього — і не раз. Коли вона поглянула на нього востаннє, карету підкинуло, медальйон, що висів у молодої жінки на шиї на чорній жалобній стрічечці, упав їй на коліна, і перед Жюлі раптом постало обличчя її батька. З очей у неї ринули сльози, так довго стримувані. Вітер їх висушив, але англієць, мабуть, помітив на блідих щоках графині блискучі сліди від крапель вологи.

Імператор послав полковника д'Еглемона з наказом до маршала Сульта ^{10}, що мав захистити Францію від вторгнення англійців, які висадилися в Беарні. Полковник скористався з цього доручення, щоб вивезти дружину з Парижа, якому тоді загрожувала небезпека, і вони добиралися тепер у Тур, до старої родички Віктора. Незабаром карета уже в'їхала до міста, покотила по мосту, далі — по бруківці Головної вулиці й зупинилася біля старовинного особняка, в якому мешкала колишня маркіза де Лістомер-Ландон.

Маркіза де Лістомер-Ландон була однією з тих гарних, блідолицих, сивоголових бабусь, які всміхаються тонкою усмішкою, носять на голові чепці, схожі на кошики, або капелюшки доісторичної моди. Ці старі дами — сімдесятирічні портрети доби Людовіка XV — завжди ласкаві, немовби їхнє серце досі здатне кохати, вони не так благочестиві, як побожні, й не такі побожні, як удають; від них завжди пахне пудрою «марешаль», вони чудово розповідають, чудово вміють підтримати бесіду і спогади смішать їх дужче, ніж який-небудь жарт. Сучасність їм не до вподоби.

Коли стара покоївка повідомила маркізі (а їй скоро мали повернути титул) про візит небожа, якого вона не бачила від початку іспанської війни, та поквапно скинула окуляри, згорнула «Галерею стародавнього двору», свою улюблену книжку і з дивовижною для її віку моторністю вибігла на ґанок саме в ту мить, коли подружжя д'Еглемонів підіймалося сходами.

Тітка й племінниця обмінялися швидкими поглядами.

— Добридень, люба тітонько, — вигукнув полковник, поривчасто обіймаючи й цілуючи стару графиню. — Я привіз вам одну молоду особу, щоб ви опікувалися нею. Довіряю вам свій скарб. Моя Жюлі не ревнива і не кокетка; вона лагідна, як янгол… Сподіваюся, що й тут вона не зіпсується, — несподівано заявив він.

— Ох, ти ж гульвіса! — відповіла маркіза, кинувши на нього лукавий погляд.

Вона перша з люб'язною грацією поцілувала Жюлі, яка й тепер була замисленою; її обличчя більше виражало збентеження, ніж цікавість.

— Що ж, давайте знайомитися, любонько, — сказала маркіза. — Не лякайтеся мене, з молодими людьми я намагаюся не завжди бути старою каргою.

Перш ніж запросити гостей до вітальні, маркіза, за провінційним звичаєм, звеліла приготувати для них сніданок. Але граф зупинив потік тітчиного красномовства, сказавши поважним тоном, що часу в нього обмаль — він може затриматися лише поки перепрягають коней на станції. Отож усі троє поквапилися до вітальні, й полковник ледь устиг розповісти своїй тітці, а точніше двоюрідній бабусі, про політичні та воєнні події, що змусили його шукати надійного притулку для молодої дружини. Поки він розповідав, тітка поглядала то на племінника, який говорив безугаву, то на племінницю і вирішила, що причина її смутку та блідості — вимушена розлука. Маркіза мала такий вигляд, ніби казала собі: «Еге, та ці молодята закохані одне в одного!»