Тридцятирiчна жiнка

Жюлі широко розкрила очі, в них з'явився розгублений вираз.

— Мій ангеле, ви обожнюєте Віктора, так? Але ви б воліли бути йому сестрою, а не дружиною… Одне слово, шлюб ваш не вдався.

— Справді, не вдався, тітонько. Але чому ви усміхаєтесь?

— О, ви маєте слушність, бідолашна дитино. В усьому цьому нема нічого смішного. Вам доведеться спізнати чимало горя, якщо я не візьму вас під свій захист, а мій досвід не розгадає досить очевидну причину ваших прикрощів. Мій племінник не заслуговує на таке щастя, йолоп! В часи нашого дорогого Людовіка П'ятнадцятого молода жінка, опинившись у вашому становищі, швидко покарала б свого чоловіка за те, що він поводиться, як грубий солдафон. Егоїст! Військові в цього коронованого тирана — бридкі невігласи. Брутальність вони вважають галантністю. Жінок вони не знають, а кохати не вміють. Вони вважають, що коли завтра їм судилося йти на смерть, то сьогодні нема чого обдаровувати нас шанобливою увагою. В наші часи уміли і кохати, і йти на смерть, коли було треба. Я перероблю його вдачу для вас, люба небого. Я покладу край цьому прикрому, але досить природному непорозумінню, інакше ви зненавидите одне одного й захочете розлучитись, якщо тільки ви, люба, не помрете раніше, ніж усе це доведе вас до цілковитого розпачу.

Жюлі слухала, застигши від подиву, приголомшена словами, мудрість яких вона радше вгадувала, ніж розуміла, і неабияк налякана тим, що її досвідчена родичка повторює — хоч і не в таких різких словах — вирок, який виніс Вікторові її батько. Мабуть, у якомусь осяянні уявила собі вона, що чекає її в майбутньому, скільки нещасть доведеться їй пережити, бо залилася слізьми і кинулася старій дамі в обійми, вигукнувши:

— Будьте ж мені матір'ю!

Тітка не заплакала, бо після Революції сліз у прихильниць колишньої монархії лишилося мало. Спочатку кохання, а потім терор привчили їх до найнесподіваніших життєвих поворотів, і через те при всіх тривогах вони зберігають холодну гідність і хоча здатні на сильні почуття, але не виливають їх у словах, ніколи не порушують правил етикету і шляхетної стриманості, яку даремно відкидають найновіші звичаї. Вдова обняла молоду жінку й поцілувала її в чоло з тією люб'язною ніжністю, яка скорше притаманна манерам і звичкам таких жінок, ніж їхньому серцю. Вона приголубила родичку, заспокоїла її лагідними словами, пообіцяла їй щасливе майбутнє і, вкладаючи її спати, наче свою доньку, свою любу доньку, чиїми надіями і печалями вона стала жити, заколисувала її, обіцяючи блаженство в коханні; в племінниці вона побачила саму себе — юною, недосвідченою, вродливою. Жюлі заснула з радісним почуттям, що тепер вона має друга, матір, якій віднині можна все розповідати. Наступного ранку, коли тітка й племінниця обнялися з тією глибокою щирістю, з тим розумінням, яке свідчить про міцність взаємного почуття, про досконалу єдність двох душ, раптом почувся тупіт кінських копит; вони разом обернулися й побачили молодого англійця, що за своїм звичаєм повільно проїздив вулицею. Здавалося, він вивчив, який спосіб життя ведуть дві самітниці й ніколи не пропускав години їхнього сніданку та обіду. Кінь сам уповільнював ходу там, де цього хотів вершник, і не було потреби стримувати його. Проминаючи вікна, — два вікна їдальні, — Артур не відводив від них сумного погляду, якого Жюлі, що не звертала на верхівця найменшої уваги, здебільшого просто не помічала. Але маркізу, привчену до пустої цікавості, з якою в провінції стежать за кожною дрібничкою, аби якось урізноманітнити своє існування, — уберегтися від цього нелегко навіть людям великого розуму, — отож маркізу неабияк забавляла сором'язлива і щира пристрасть, що її безмовно висловлював англієць. Бачити Артура в певні години стало для неї звичкою, і щоразу вона зустрічала його появу новими жартами.

Сідаючи за стіл, обидві жінки водночас подивились на остров'янина. Цього разу очі Жюлі й Артура зустрілися, і молода жінка прочитала в його погляді стільки почуття, що зашарілася. А англієць зразу дав остроги коневі й пустив його учвал.

— Скажіть, пані, що ж робити? — звернулася Жюлі до тітки. — Люди щодня бачать, як проїздить тут цей англієць, і зрештою подумають…

— Звісно подумають, — погодилася тітка, уриваючи її.

— То може, треба сказати йому, щоб він не прогулювався отак під нашими вікнами?

— І дати йому зрозуміти, що він небезпечний? Та й хіба можна заборонити людині з'являтися де їй заманеться? Від завтрашнього дня ми вже не обідатимемо в цій кімнаті, й коли той шляхетний молодик перестане вас бачити, він уже не кохатиме вас крізь вікно. Ось як, моя люба дитино, має поводитись жінка, що знає світ.

Але нещастя Жюлі тільки починалися. Не встигли жінки підвестися з-за столу, як несподівано з'явився Вікторів камердинер. Він щодуху мчав з Буржа кружними дорогами і привіз графині лист від чоловіка. Віктор писав дружині, що покинув імператора, і розповідав про падіння імперії, про те, що Париж узято, і вся Франція захоплено вітає Бурбонів ^{15}. Не знаючи, як дістатися до Тура, він просив її негайно приїхати до нього в Орлеан, де він сподівався добути для неї перепустку в Париж. Камердинер, колишній солдат, мав супроводжувати Жюлі з Тура в Орлеан по дорозі, яка, на думку Віктора, була ще вільна.

— Пані, не можна гаяти ні секунди, — сказав камердинер, — Прусська, австрійська й англійська армії ось-ось зійдуться під Блуа або Орлеаном…

За кілька годин Жюлі зібралася в дорогу й поїхала в старій кареті, яку надала в її розпорядження тітка.

— Чом би й вам не поїхати з нами в Париж? — сказала вона, цілуючи на прощання маркізу. — Тепер, коли повертаються Бурбони, ви там знайдете…

— Та якби навіть не сталося цієї несподіваної події, моя сердешна крихітко, я туди поїхала б, адже мої поради зараз дуже потрібні і Віктору, і вам. Отож я зроблю тут усі необхідні розпорядження й негайно виберуся до вас.

Жюлі вирушила в дорогу в супроводі покоївки та старого солдата, який скакав біля карети, охороняючи свою пані. Вночі, зупинившись на поштовій станції, перед Блуа, Жюлі, стривожена скрипінням коліс якогось екіпажа, що їхав слідом за ними від самого Амбуаза, виглянула у дверці, щоб побачити, хто її попутники. Світив місяць і вона впізнала Артура. Він стояв за три кроки від її карети і не зводив з неї очей. Їхні погляди зустрілися. Графиня відсахнулася вглиб карети, тремтячи від страху. Як і більшість недосвідчених молодих жінок, воістину чистих душею, вона вважала себе винною в тому, що несамохіть пробудила кохання. Вона відчула якийсь незбагненний жах — мабуть, від усвідомлення своєї безпорадності перед таким зухвалим натиском. Чоловік наділений грізною перевагою — і в цьому його найсильніша зброя — заповнювати собою всі помисли жінки, чия уява, жвава від природи, неймовірно збуджується, коли вона налякана або розгнівана впертістю того, хто домагається її прихильності. Графиня згадала про тітчину пораду і вирішила протягом усієї подорожі не виходити й навіть не виглядати з карети. Але на кожній станції вона чула кроки англійця, що ходив навколо обох екіпажів, а дорогою — безперервне й набридливе шарудіння коліс його карети. Та потім Жюлі заспокоїлася, подумавши, що Віктор захистить її від дивного переслідування.

«А може, цей молодик зовсім і не закоханий у мене?»

Це спало їй на думку в останню чергу. В Орлеані пруссаки затримали карету графині, відвели її до якогось заїзду й приставили до неї варту. Чинити опір було марно. Чужоземці знаками пояснили Жюлі та двом її слугам, що отримано суворий наказ нікого не випускати з карети. Близько двох годин графиня, плачучи, провела в полоні; солдати курили, сміялися й іноді поглядали на неї з образливою цікавістю; та ось вона побачила, що вартові шанобливо відступили від екіпажа. Почувся кінський тупіт і незабаром біля карети зупинилися кілька чужоземних офіцерів у високих чинах на чолі з австрійським генералом.

— Пані, прийміть наші вибачення, — сказав їй генерал. — Сталася помилка, ви можете, нічого не боячись, їхати далі. Ось перепустка, вона вбереже вас від будь-яких неприємностей.