Смерть Верgiлiя

Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі — й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва — і хлопчик, і раб — на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.

Плотій зітхнув і знов рушив до крісла, де сидів доти.

— Замість спокійно полежати, як тобі усі радять, ти починаєш то щось міняти у своїм заповіті, то комусь там що-небудь відписувати… Цезар пробув тут годину чи й довше, і з твого голосу чути, що ваша балачка тебе непомалу стомила… А я, бувши тобою, перечити упертюхові остерігався б.

— Авжеж, — докинув Луцій замислено і водночас зацікавлено. — Куди довше, ніж цілу годину… І весь час ви тільки й балакали, що про «Енеїду»? Ні, коли вже тебе це так стомлює, то краще мовчи, відповідати не треба…

Упевнено й твердо спинившись край ложа, раб якось зненацька, здавалося, виріс; від нього повіяло супокоєм і холодом, як від людини, що з крижаного морозу ступила в натоплену хату, і був він кремезний такий і плечистий, що хлопчик, хоч і виліз на стіл, щоб зазирнути через плече здоровила, ніяк це зробити не міг.

— Нехай раб іде собі…

— A-а, це через твій заповіт? — Плотій, сидячи в кріслі, роззирнувся в покої. — Та всі уже й так розійшлися; можеш спокійно собі починати.

Луцій, легенько, за звичкою, обсмикнувши всі складки на тозі, обережно усівсь на стільці біля ложа, закинув по-світському ногу на ногу (вони були в нього стрункі і довгі) й випростав руку із довгими пальцями долонею вгору, збираючись щось пояснити.

— Це правда, коли ясночолому вже скортить побалакати, то це зазвичай надовго… Та, сказати по щирості, оратор із нього такий собі, у кожному разі не вельми блискучий як на вимоги, що їх висувати ми маємо право, адже ми були свідками класичного віку римської високомовности… Хіба ви вже забули промови, що лунали колись у сенаті? Що не промова, то насолода і втіха! Щоправда, як на нинішній час, коли взагалі вже ніхто не розтулить і рота, досить і солодкомовности Авґуста. Та чом би й не досить?.. Одначе, Верґілію, я аж ніяк не хотів би впадати в ту саму помилку, що й він — хай буде ім’я його благословенне! — і втомляти тебе ще дужче…

Чом раб ще стоїть, чом він не йде? Укляк, мов укопаний, застиг крижаною брилою, крижаною горою, що грізно росте і росте, затулив он собою вже всього малого Лісанія; і пронизливий холод, що йшов від того раба, проймав усе дужче, проймав до кісток, і разом із холодом наринали тяжкі хвилі втоми…

— Тобі конче потрібний спокій. — Луцій рукою немовби підвів остаточно риску під цим своїм присудом. — Тобі конче потрібний спокій, і якби зараз ти звернувся до лікаря, він би підтвердив це ще раз; а тепер нам, гадаю, краще лишити тебе самого.

Так, спокій йому був потрібний, що правда, то правда, і цю потребу у спокою, принесену холодними хвилями втоми, він відчував і сам, вона була просто звабливо-солодка і воднораз небезпечна своєю невідворотністю… Ох, її треба здолати! Її треба здолати негайно! І добре, як добре, що Луцій завів оце мову про лікаря, і той, мов почувши бажання Луція, мов на поклик його, неквапно, поважно постав із прозірного тлуму образів і так само неквапно, поважно (з вуст не сходить улеслива усмішка) підійшов до його ложа: «Ось ти й одужав, любий Верґілію; я пишаюся тим, що можу тобі це сказати, бо такому щасливому завершенню твоєї недуги чималою мірою — і я, чоловік хоч і скромний, таки маю право тебе в цьому запевнити — сприяло й моє лікувальне мистецтво».

Ця звістка була досить втішна, хоч і не приголомшлива.

— Я одужав…

— Сказано трохи й занадто, хоч загалом — і за це богам дяка, — схоже, так воно й є, — почувся із еркера Плотіїв голос.

— Я одужав…

«Скоро одужаєш», — виправив раб.

«Спровадь його. — Голос у хлопчика був кволий і жалісний. — Спровадь, якщо хочеш одужати; він хоче убити й тебе».

Холодний потік утоми ставав уже майже відчутним на дотик; він котився від велет-гори крижаної і сам обертався на крижану брилу, обертався на хвилю застиглу, омивав, огортав, поглинав і розчавлював тіло; всередині жаркий, як вогонь, він повивав теплим спокоєм, обволікав своїм заціпенінням.

— Лікар таки не збрехав, я одужав.

— Може, й так, якщо лікарі взагалі кажуть колись щиру правду; але правда, гадаю, і те, що ти маєш поводитись, як ще не зовсім здорова людина, що не бажає занедужати знов. — Луцій підвівся. — А ми… ми зараз підемо.

— Не йдіть!

Голос підвів його; цих слів вони вже не почули.

«Ох, та нехай уже йдуть собі, хай ідуть вони всі, — благально промовила Плотія — хоч і дуже улесливо, лагідно, однак і не в змозі приховати свій страх. — І цього спровадь, він-бо так чіпко тримає тебе у руках; мої ось обійми ніжніші, до того ж він просто огидний».

Аж тепер він збагнув, що це велет стискає його своїми палючими, крижаними лабетами, що це велет підняв його з ложа, підняв із самої землі, й що це на його, того велета, незміряних грудях, у безмежжі яких вже не билося серце й не жевріло дихання, на нього очікував страшний і звабливо-солодкий спокій невідворотности.

Земля, із якої його підняли, була глиною, але такі самі земні і могутні, як праглина землі, були й груди велета, де він лежав.

«Він роздушить мене», — простогнав безнадійно, немов на останньому подиху, хлопчик.

«Його час скінчився, — мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, — я нічого йому не зроблю, це зробить час».

Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?

«Час наді мною не владний, — озвалася Плотія, — я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».

Кого ж рятувати — Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук — жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні — задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:

— Мамо, ох, мамо… я хочу жити!

Що це було — чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе — не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова; хай там як, він відчув, що лабети розтиснулись, і велет, здавалося, наміривсь покласти його знов на глинясту землю.

— Я хочу жити… Я хочу жити!

Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху — хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:

— Ох, та не треба ж було!..

Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка — та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.