Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Чи отримали тут мою депешу? Покоївка розвела руками, а її погляд помандрував убік. Вона тільки й чекала нагоди кинутися до напіввідчинених дверей, на які увесь час скоса позирала. — Я приїхав здалеку, замовивши телеграфом кімнату у цьому будинку, — сказав я дещо роздратовано. — До кого мені звернутися?

Вона не знала. — Може, Ви сходите до ресторану, — плуталася покоївка. — Зараз усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я повідомлю про Вас.

— Сплять? Прецінь зараз день, до ночі ще далеко…

— А у нас завше сплять. Ви що, не знаєте? — Вона звела на мене зацікавлені очі. — Втім, тут ніколи не буває ночі, — додала грайливо покоївка. їй уже перехотілося втікати, і вона крутилася, поскубуючи пальцями мереживо фартушка.

Я лишив її та увійшов до напівтемного ресторану. Він був заставлений столиками, а великий буфет займав обшир усієї стіни. Я відчув деякий апетит, чого давно уже зі мною не траплялося. Особливо тішив вигляд тістечок і тортів, якими була рясно заставлена буфетна ляда.

Я поклав валізку на одному зі столиків. Усі вони стояли пусткою. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Я зазирнув до сусідньої зали, більшої та світлішої. Через широке вікно чи лоджію у цій залі відкривався вид на знаний уже мені пейзаж, який наче жалобне мементо стояв у глибокому смуткові та покорі в рамі фрамуги. На вкритих обрусами столиках виднілися залишки недавнього частування, відкорковані пляшки, напівпорожні келишки. Де-не-де лежали навіть ще не взяті персоналом чайові. Я повернувся до буфету і взявся роззиратися за тістечками та паштетами. На вигляд вони були дуже смаковиті. Я певний час міркував чи випадає почастуватися самому. Мене охопив наплив незвичайної пажерливости. Особливою оскомою виповнював мій рот певний різновид пісочного тістечка з яблучним мармеладом. Я уже хотів було підважити одне з цих тістечок срібною лопаткою, коли відчув за спиною чиюсь присутність. Покоївка увійшла у тихих пантофлях і торкнула моє плече пальцями. — Пан Доктор запрошує Вас, — сказала вона, розглядаючи свої нігті. Покоївка, не озираючись, ішла попереду, переповнена магнетизмом, викликаним колиханням її стегон. Вона розважалася посиленням цього магнетизму, регулюючи проміжок між нашими тілами, коли ми поминали десятки пронумерованих дверей. Коридор щодалі темнішав. Майже у цілковитій темряві вона поткнулася мимохіть об мене. — Ось Докторові двері, — прошепотіла вона. — Прошу увійти.

Доктор Ґотард прийняв мене, стоячи посередині кімнати. Був він чоловіком низького зросту, з широкими плечима та чорним заростом.

— Ми отримали Вашу депешу ще вчора, — сказав він, — і послали на станцію санаторний коч, але Ви приїхали іншим потягом. Що ж, залізничне сполучення у нас не найкраще. Як Ви себе почуваєте?

— Батько ще живий? — запитав я, втупившись стурбовано у його усміхнене обличчя.

— Природно, що живий, — сказав він, спокійно витримавши мій пристрасний погляд. — Звичайно, у межах, обумовлених ситуацією, — додав він, змруживши очі. — Ви, так само добре, як і я, знаєте, що з точки зору Вашої родини, з перспективи Вашої вітчизни — батько помер. Це абсолютно невідворотно. Ця смерть кидає певну тінь на його тутешню екзистенцію. — Але сам батько про це не знає, не здогадується? — запитав я пошепки. Він потряс головою з глибокою переконаністю. — Будьте спокійні, - відповів Доктор Ґотард притишеним голосом, — наші пацієнти не здогадуються, не можуть здогадуватися…

— Увесь трюк полягає в тому, — додав він, готовий продемонструвати механізм фокусу на відповідно налаштованих пальцях, — що ми відклали минулий час. Ми тут спізнюємося на певний часовий інтервал, величину якого неможливо окреслити. Все зводиться до найпростішого релятивізму. Батькова смерть, яка спіткала його у Вашій вітчизні, ще не стала реальністю тут.

— У такому разі, — сказав я, — батько помирає, або ж перебуває при смерті…

— Ви мене не розумієте, — відрік Доктор Ґотард тоном поблажливої нетерплячости. — Ми відновлюємо тут минулий час в усіх можливих видозмінах, а отже і можливістю вилікуватися. — Тримаючись за бороду, він з посмішкою розглядав мене. — Але зараз Ви напевне хочете побачитися з батьком. Як Ви й розпорядилися, ми зарезервували для Вас друге ліжко у батьковій кімнаті. Я Вас відведу.

Як тільки-но ми вийшли у тьмавий коридор, Доктор Ґотард перейшов на шепіт. Я зауважив на ногах у нього повстяні пантофлі, такі ж, як у покоївки.

— Ми даємо нашим пацієнтам змогу подовгу спати, заощаджуючи їхню життєву енергію. Зрештою, вони тут і так не мають ніякого кращого заняття.

Під якимись дверима він затримався, приклавши пальця до уст. — Увійдіть потиху — батько спить. Лягайте також і Ви. Це найкраще, що Ви зараз можете вчинити. До побачення. — До побачення, — прошепотів я, відчуваючи, як під саме горло підкочується шалене серцебиття. Я натиснув на клямку, і двері подалися самі, вони відхилися безборонно, як уста уві сні. Я увійшов досередини. Кімната була напівпорожня, сіра й нага. На звичайному дерев'яному ліжку під невеликим віконечком, на пишній постелі лежав мій батько і спав. Його глибоке дихання видобувало з надр сну цілі поклади хропіння. Здавалося, що уже вся кімната вимощена тим хропінням від підлоги до стелі, але нові припаси усе прибували й прибували. Зворушений до глибини душі, я дивився на схудле, здрібніле батькове обличчя, цілковито поглинуте зараз працею хропіння, обличчя, яке у глибокому трансі, покинувши свою земну оболонку, десь на найдальшому березі сповідалося у своєму бутті урочистим переліком хвилин.

Другого ліжка не було. Від вікна тягнуло пронизливим холодом. І груба холодна.

Тут не надто турбуються про пацієнтів, — подумав я собі. — Таку хвору людину віддано на поталу протягам! І, здається, ніхто тут не прибирає. Товстий шар пилюки встеляв підлогу, вкривав нічну шафку з ліками та склянкою вистиглої кави. На буфеті лежать собі стоси тістечок, а пацієнтам дають саму чорну каву замість чогось поживного! Але, у порівняні із благоденством повернутого навспак часу, це, звичайно, дрібниця. Я поволі роздягнувся і вслизнув до батькового ліжка. Він не прокинувся. Лише його хропіння, вочевидь, доп'явшись надмірних висот, понижчало на октаву, відмовившись від пишномовности своїх декламацій. Воно стало нібито приватним хропінням, хропінням для власного вжитку. Я обтиснув навколо батька перину, затуляючи його, наскільки це можливо, від холодного протягу з вікна, і невдовзі заснув поряд із ним.

Коли я прокинувся, у кімнаті панували сутінки. Батько сидів, уже одягнений, біля столу і пив чай, умочуючи в ньому глазуровані сухарики. Він мав на собі ще нове, чорне вбрання з англійського сукна, куплене останнього літа. Його краватка була зав'язана трохи недбало.

Побачивши, що я не сплю, він з милою посмішкою на поблідлому від хвороби обличчі сказав: — Я сердечно втішений, що ти приїхав, Йосифе! Що за несподіванка! Я почуваю себе тут так самотньо. Щоправда, у моєму становищі гріх нарікати, я зазнав куди гіршого, і якщо би чоловік прагнув витиснути facit з усіх пунктів… Але годі про це. Уяви собі, одразу ж першого ж дня мені тут подали чудову filet de boeuf з грибочками. Це був пекельний шмат м'яса, Йосифе. Я тебе якнайсерйозніше попереджаю — якщо тут тобі коли захочуть подати filet de boeuf… Досі відчуваю у животі вогонь. І пронос за проносом… Я зовсім не міг дати собі ради. Але маю для тебе новину, — продовжував він. — Не смійся, я винайняв тут приміщення для крамниці. Авжеж. І вітаю себе з цією ідеєю. Я, знаєш, нестерпно нудився. Ти просто не уявляєш, що за нуда тут панує. А так принаймні маю приємне заняття. Знова таки, не уявляй собі жодних пишнот. Де вже там. Приміщення значно непоказніше, аніж наша давня гамазея. Просто буда у порівнянні з нею. У нашому місті я б соромився такої ятки, але тут, де ми мусили настільки попустити наші претензії — чи ж не так, Йосифе?.. — Він болісно засміявся. — Та й отак якось живемо. — Мені стало прикро. Я соромився батькового збентеження, бо й він помітив, що трохи неправильно висловився.