Перший спалах

Андрій бере Анну на руки, Кіра згрібає мокрий одяг, ковзани — і вони швидкою ходою ідуть до найближчої забігайлівки. Це зовсім поруч, на березі озера — тут можна випити гарячого глінтвейну і викликати для Анни швидку чи таксі. Андрій несе дівчину на руках, міцно притискаючи до себе. Вона така легенька, що її може здути вітром. Андрія лякає подібна думка, тому він ще дужче тулить її до себе. Анна досі немов у тумані. Відколи дівчину витягли з води, вона не промовила жодного слова.

Її вії опущені — погляд губиться десь у глибинах морозного ранку. Вона тихенько шморгає носом і слабо ворушить повіками. Її серце б’ється повільно й ліниво — мовби це не вона щойно несамовито борсалась у крижаних озерних водах. Її серце не схоже на сполохану пташку — воно нагадує заспаного лінивця, що мляво ворушиться, відірваний від улюбленої справи. Аннине волосся місцями вкрите інеєм. Темні брови налякано принишкли на обличчі. Анна холодна і майже мертва. Андрій здригається, уявляючи, як вона тихенько помирає на його руках.

У кафе він садить її на стілець і намагається відігріти руки, чекаючи, поки Кіра принесе глінтвейн. Офіціанти здивовано перешіптуються — синьоволоса божевільна влітає на кухню, вимагаючи негайно принести гарячого вина. Кафе майже порожнє. Якісь два напівсонні дідусі мовчки сидять у кутку, заглибившись у шахові нетрі. Андрій помічає краєм ока, що один зі стареньких щойно проґавив свою можливість закінчити партію ефектним матом. З кухні долинає крик — Кіра обзиває когось «тупим куском м’яса» і завершує розмову добірною триповерховою лайкою. Андрій переживає, щоб вона хоч не побила нікого — це ж Кіра, від неї можна чекати чого завгодно!

Анна сидить, ні жива, ні мертва. Від неї віє холодом. Але не морозною, колючою водою, не кригою, не вітром і навіть не снігом. Від неї віє чимось іншим. Чимось липким і огидним на дотик. Від Анни віє тишею — тією важкою, печальною тишею, яку зустрінеш хіба що на кладовищі. Анна підводить голову — її погляд свердлить стіни, впирається кудись у даль, вона дивиться на щось, видиме тільки їй, але не бачить нічого. У Анни спокійні сірі очі — порожні у цю хвилину і повністю безнадійні. Її обличчя нерухоме й бліде. Анно? Ти зігрілась? Анно? Мовчить уперто, ні слова із неї не витягнеш. Зіниці розширені, як у наркомана. Андрій смикає її за руку — прокинься, Анно! Ти що, заснула навсидячки? Анна стріпує головою і повільно підіймає погляд. Анна дивиться на Андрія — та не бачить його, її погляд досі впирається в невидиму точку на горизонті, точку, яку не в змозі побачити ніхто, крім неї, бо вона вигадала цю точку, сплела її в своїй уяві, як павук павутину, щоб ловити у неї всіляких довірливих невдах. Андрія дратує ця думка, дратує напівсонна Анна-павучиха, дратує це кафе і зіпсований зимовий ранок. Кіра досі свариться з офіціантами, дідугани пропускають один мат за іншим, Анна зачудовано сидить на стільці, немов Снігова королева, і тче, тче свої думки-тенета, тче безперервно, обплітаючи ними і Андрія, і дідуганчиків, і неприємну кафешку, і навіть крикливих офіціантів десь на кухні.

Аннине обличчя блідне від болю. Щось чуже проривається з його глибин. Вона нарешті підводить очі — і Андрій підстрибує на стільці, вражений черговим коником своєї хворобливої уяви. Він раптом помічає, що з її очей на нього дивиться страшна звіряча подоба: вовк, вовкулака — очі палають, ненависть їх переповнює, ненависть до Андрія і ненависть до всього світу. Маленька Анна тремтить у відчаї звір душить її, стискає горло, розгризає зсередини. У звіра дужі руки з міцними пазурами і довгі жовті зуби, що пахнуть гнилизною. Його тіло побите часом. Він давно уже знає, що таке смерть. Божевільний і розгнузданий, він чекає одного — краху. Він чекає, коли згасне сонце, коли світ зачахне, занурений в холодну темряву, коли опустіла Земля чорною кулею відірветься від холодного світила і полетить кудись у безвість, у мертвий порожній космос. Він втомився чекати і бавитися у вічність. Він бажає одного — волі.

Вовкулака душиться, стрибає, виривається... Сірі Аннині очі — холодний вогонь пекла, вмістилище несамовитого божевілля, страху і палкої ненависті. Я розірву тобі горло — ось цими страшними зубами! Я вип’ю твою кров — оцим холодним язиком! Я розгризу твої кістки, виберу очі, висмокчу мозок, викрою серце! Я посміюся над тобою, а потім викину на сміх своїм посіпакам! Собаки пошматують твій труп, порозтягають кості, занесуть їх туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Анна, оця маленька, тоненька Анна... Вона лякає Андрія... Звір в її тілі востаннє блимає на нього страшним зеленим оком — і зникає, спустошений мовчанням. Анна, оця маленька, тоненька Анна зненацька дихає на нього смертю — від неї віє страхом, болем і трупами, чорним смородом могил і жахом забуття. У неї чорні крила за спиною — величезні, мов тіні, що затуляють сонце. Анна-бадилинка — вона мертва, вона сама уже стала тінню. Її тонкі руки — бліді і холодні. Шкіра тремтить і вкривається слизом. З розтріпаного волосся стікають патьоки води і збігають на гладенький стіл, розповзаються по сяючій поверхні і стікають униз. Андрій намагається витерти воду рукавом, та нічого не виходить: води набігає все більше, вода густа і слизька на дотик. Вода стікає униз, затоплює підлогу, ковзає по стінах, облизує ноги, гойдає столи, стільці і дивани; вода все прибуває — у плавання вирушають ложки, тарілки, серветки, порожній пластиковий стаканчик і навіть стара, поламана табуретка.

Води все більшає... Чорні хвилі мляво ворушаться над стійкою, підіймають столи і облизують їх поверхні. Маленька Анна нерухомо сидить на стільці і дивиться, як мимо неї пропливає стіл із шахами, і два старі маразматики пропускають черговий мат. Діди сидять на стільцях, пливуть разом з ними, тримаючись руками за край столу і очима втупившись у дерев’яні фігурки королів. Слизька, чорна хвиля зненацька підіймається на ними змією і заковтує в себе убитого чорного пішака. Кінь обурено ірже, тицяючи копитом у нещасного утопленика. Слон підіймає хобота і гучно сурмить, немов карпатська трембіта. Слон чує смерть, слони завжди першими чують смерть — їхні вуха-парасолі створені для смерті, як і хоботи — для оплакування померлих. Слон вухами вловлює смерть і переадресовує її на кінчик хобота, а тоді захоплює в легені якомога більше повітря і викидає з себе разом з розпачливими криками, риданнями та зойками — незмінними супутниками на похоронах чи перед кремацією (це вже що кому більше до вподоби). Слон трубить і трубить — його тривожать утоплені трупи, слон трубить і трубить — він терпіти не може воду і слиз. Слон боїться води — вона густа і слизька на дотик. Слон трубить і трубить: не пий її, бо помреш!

Кіра знову галасує на кухні — Кіра захлинається своїми криками. Кіра випливає з-за стіни — очі палають, ух! — не підходь, бо уб’ю, навіть не кліпнувши! Шапка з’їхала на бік, волосся стало дибки... Кіра — немов той кінь, що занюхав утопленика... Вона збентежена, вона ненавидить, вона страшенно зла і налякана. В її руці — склянка глінтвейну і таця з булочками, в її очах — лють і кривавий вогонь. Кіра підпливає до стола, ставить зверху склянку і булочки, виловлює між хвилями порожній мокрий стілець — і сідає, схрестивши ноги. Маленька Анна ледь пригублює напій, що парує й обпікає руки. Намотавши на долоні кольорові рукава Кіриного светра, Анна молитовно завмирає, втупивши погляд в гарячу склянку. А от булочки зацікавлюють її значно більше. Вона згрібає зразу кілька і по черзі надкушує кожну, намагаючись відгризти якомога більший шматок. Похапцем ковтає, не встигаючи пережовувати — шматки булок стирчать із її рота, розсипаються по столу крихтами, зникають у воді, поглинуті масними, чорними хвилями. Кіра підпливає до Анни, ніжно пригортає до себе і цілує в вологий лоб. Анна не перестає знищувати булочки, голосно при цьому плямкаючи.

А в цей час діди знову здіймають сварку — бач, не можуть вирішити, кому шукати втраченого між хвилями пішака. До них підпливає розлючений офіціант і погрожує викликати міліцію. У відповідь один з дідуганів посилає його на три букви і зістрибує зі стільця у чорні хвилі. Через деякий час над водою зринає сива голова — і в повітрі проноситься торжествуюче: «Є-е-е!»