Таeмний сад

«Бідний! Дуже болить, Коліне? Ти сьогодні геть без сил». Але як тільки від’їжджаєм троха від будинку, то регочем так, що аж животи болять. Часом мусим ся затуляти подушками з візка, аби садівники не почули, як працюють десь близько. Отакі справи.

— Так-так, бачу, що вам весело! Тепер розумію, чому і Мері, і Колін так добре ся чують: прецінь нема ліпшого ліку, ніж сміх! Ну що ж, най ся сміють, на здоров’я! Що більше будуть реготати, то скорше забудуть про піґулки, — вимовила крізь сміх місіс Совербі. — Ото артисти, — додала, весело похитуючи головою.

— Так, з ними все гаразд, — потвердив Дікен. — Тілько мають один клопіт. Річ у тім, що обоє як ся вертають зі саду, то вовка би з’їли — такий апетит тепер мають. Але на кухні просити бояться, бо відразу підуть розмови поміж слугами. Хто ж повірить, що хлопець хворий, як він дві чи три порції годен з’їсти? Мері все каже, що віддасть йому трохи зі своєї порції, а Колін не хоче. Каже, що тоді лиши’ся голодна вона, а їм тре’ гладшати разом.

Почувши це, місіс Совербі знову зайшлася сміхом і кілька хвилин не могла вимовити і слова. Дікен реготав разом з нею.

— Ось що я тобі скажу, хлопче, — нарешті проказала місіс Совербі, весело дивлячись на Дікена, — є спосіб їм помогти. Коли підеш зрана до них, то візьми бідончик свіжого молока, а я спечу свіжого хлібця або булочок зі смородиновим варенням, які ви так любите. Нема нічо’ ліпшого, ніж свіже молоко і хліб. Ну от, і як зголоднієте, то будете мати що кинути за пліт.

— Ох, мамусю, ти в мене молодець! — захоплено вигукнув Дікен. — Бо ми вже не знали що робити. Їсти хоче’ся, а посилати на кухню за харчами не випадає. От і ходили голодні.

— Колін і Мері — діти. Вони ростуть, до них ся вертає здоров’я — то певно, що мають апетит. А вони ся мусять крити, — тепло усміхнулася місіс Совербі. У цю мить будь-хто б упевнився, що у Дікена мамина посмішка. — Ох, ото ще мені артисти. Їм аби бавитися. Навіть голод ладні терпіти, — додала вона.

Дікенова мати, як завжди, говорила правду: гра так захопила Коліна і Мері, що вони нізащо у світі не попросили б їсти на кухні — аби тільки не виказати своєї таємниці. Зрештою, до цього їх змусили розпитування доглядальниці, а потім і самого лікаря Крейвена.

— Містере Коліне, бачу, тепер у вас дуже добрий апетит, — завважила якось доглядальниця, забираючи порожні тарілки зі столика. — Раніше ви майже нічого не могли проковтнути, а зараз он як все пішло.

— Бо тепер мені все смакує, — задоволено відповів Колін — і раптом спам’ятався, спіймавши на собі здивований погляд доглядальниці: так його скоро викриють. — Ну, після прогулянок у мене справді ліпший апетит… але все одно я ще почуваюся слабким… і спина часто болить, — додав він, опустивши очі.

— Гм, розумію, розумію, — відповіла доглядальниця, не зводячи з хлопця здивованого погляду. — Мушу поговорити з лікарем Крейвеном — цікаво, що він скаже.

— Вона так на тебе дивилася! — вимовила Мері, коли доглядальниця пішла. — Здається, вона не зовсім тобі повірила. Бачиш, хоче розпитати лікаря.

— Я не хочу, аби вона здогадалася, — стурбовано відповів Колін. — Ніхто не повинен знати!

Невдовзі прийшов лікар Крейвен. Він прискіпливо оглянув хлопця, а тоді взявся розпитувати.

— Бачу, ти цілі дні проводиш у саду. Де ви там гуляєте? Що робите? — поцікавився лікар.

Колін напружився.

— То нікого не обходить, — гостро заявив він. — Не терплю, коли за мною слідкують, ви ж знаєте! Всім наказано триматися подалі від саду, коли я виходжу на прогулянку. Де мені подобається, там і гуляю! От!

— Та ні, я не збираюся за вами слідкувати, — зніяковів лікар. — Просто бачу, що прогулянки пішли тобі на користь. Он доглядальниця каже, що ти став набагато ліпше їсти.

Колін на мить замислився.

— А може, це нездоровий апетит, — випалив він. — При деяких хворобах так буває, я читав.

— Та ні, те, що їжа тепер тобі смакує, — це нормально, — відповів лікар Крейвен. — Ти навіть погладшав, і рум’янець з’явився. Тут усе гаразд.

— А може, я не погладшав, а розпух, і рум’янець від гарячки, а не від того, що мені стало краще? — схопився за соломинку Колін. — Із вмирущими таке буває: то їм нібито стає краще, то їх стан знов погіршується.

Лікар Крейвен заперечливо похитав головою. Він ще раз полічив пульс хлопця, тоді відсунув рукав і помацав м’язи.

— Нема у тебе гарячки, — задумливо мовив він. — Ти набрав тіла — он як м’язи зміцніли. Що ж, хлопче, якщо так піде далі, то, вважай, небезпека минула. З тобою все буде гаразд. Треба написати батькові — ото втішиться!

Колін злякався.

— Не смійте йому писати! Навіть не думайте! — скрикнув він. — А якщо мені знов стане гірше? Батько тільки засмутиться! Он, мені вже гаряче, вже починається гарячка! Навіть чути не хочу про листа! Затямте собі! Ото тільки розсердили мене, хоч знаєте, що це мені шкодить. І не дивіться на мене! Не люблю, коли так витріщаються! Все, досить!

— Чшшш, хлопче, — спробував заспокоїти його лікар Крейвен, боячись, що у небожа знову почнеться істерика. — Гаразд, ніхто нічого не писатиме без твого дозволу. Не хвилюйся, бо тобі справді стане гірше. Заспокойся, добре?

У наступні дні про лист до містера Крейвена не було й мови. Лікар також попередив доглядальницю, щоб не вела жодних розмов з пацієнтом про його стан.

— Хлопець чудово виглядає, — мовив він, — це просто неймовірно. Але правда також і те, що він і досі дуже легко впадає в гнів, а це може йому зашкодити. Тому будьте обережна і не заводьте розмов, які його дратують.

Колін також провів нараду з Мері. Ось так вони й вирішили «грати виставу», аби відвести підозри дорослих.

— Гм, тепер мені зовсім не хочеться вдавати зі себе істеричного хлопчиська, — із жалем вимовив Колін. — Зараз мені так добре, що навіть не знаю, чи зможу щось таке втнути. Раніше я всього боявся, тому й плакав, а тепер маю перед очима сад, звірят, Дікена — і мені хочеться сміятися, а не верещати й вередувати. Та що поробиш: якщо ми нічого не зробимо, лікар Крейвен напише батькові — і все пропаде. Мушу якось його переконати, що я не такий здоровий, як йому здається.

Колін вирішив, що тепер він їстиме менше, аби не говорили про його апетит. Та, на жаль, це легко було сказати: кожного ранку діти прокидалися з відчуттям голоду, тому сніданок швидко зникав зі столу. Ну бо як, скажіть, можна було відмовитися від свіжого домашнього хліба з маслом, яєць, малинового варення і вершкового крему? А коли з кухні приносили смажений бекон, який пах на цілу кімнату, то Мері й Колін уже навіть не опиралися: лише ніяково поглядали одне на одного, а тоді швиденько знімали срібну накривку і бекон тільки й бачили.

— Гаразд, Мері, зараз доїмо все, зате обід точно залишимо і… і полуденок, — обіцяв собі і сестрі Колін.

Але кожного разу повторювалася та сама історія: і після обіду, і після полуденка, і після вечері на кухню поверталися чисті тарілки. Звісно, слуги мали про що говорити.

— Якби хоч ті шматки бекона були грубші… та й булочок могли б додати. А то по одній на кожного, — буркотів Колін.

— Егей, якщо ти хворий, то тобі досить і однієї, а якщо здоровий, то і двох замало, — слушно завважила Мері. — От я, коли сиджу при відчиненому вікні, то і три подужала б. Ці пахощі вересу і дроку такий апетит наганяють, що ох!

Того ранку вони вже зо дві години працювали в саду і якраз стали відчувати пробудження голоду, коли Дікен на хвильку сховався за трояндовий кущ — і, немов чарівник, витягнув звідкись бідончик, по вінця наповнений свіжим молоком, і відерко із запашними булочками зі смородиновою начинкою та хрустким хлібцем. Відерко було дбайливо закутане синьо-білою серветкою, булочки навіть не встигли вистигнути. Годі й описати радість дітей! Як добре, що місіс Совербі подумала про них! А як пахне хлібчик! І булочки! Язика лиґнеш.

— Дікене, твоя мама — справжня чарівниця. Ну бо як би вона інакше здогадалася, що нам потрібно? Перекажи їй від нас величезне спасибі, — зворушено вимовив Колін.