Таeмний сад

Але тепер навіть ці спогади не вганяли містера Арчибалда у відчай. Він раз-у-раз повертався в думках до сина. Йому хотілося його побачити. Звісно, він так і зробить: одразу піде до нього. І гляне йому в очі.

— Гм, я згубив стільки часу. Цілих десять років. Може, вже й пізно щось змінювати… але, певно, спробую. І про що я тільки думав! — з жалем мовив він до себе, коли потяг мчав через залиту сонцем рівнину.

Звісно, якби поруч із ним був Колін, то він відразу пояснив би батькові: коли хочеш щось змінити, не можна починати із того, ніби «вже запізно». Та містер Арчибалд анічогісінько не чув про Магію Слова та про її значення у людському житті. Йому іще всього належало навчитися.

Потім містер Арчибалд згадав про листа Сюзан Совербі. «Цікаво, — міркував він собі, — якщо ця мудра жінка зважилася написати мені, значить, для цього була поважна причина». На якусь мить його опанувала страшна тривога: а що коли Коліну стало гірше? Але далі у нього з’явилася надія: можливо, місіс Совербі знає, як допомогти хлопцеві. Певно, тому й покликала його.

«Гаразд, по дорозі до Мізелтвейту загляну до неї та розпитаю», — вирішив містер Арчибалд.

Так і зробив. Коли його кеб зупинився перед обійстям Совербі, назустріч йому висипало семеро чи восьмеро дітей, що бавилися на подвір’ї, — містер Крейвен навіть не міг усіх полічити. Але місіс Совербі вдома не було. Діти чемно вклонилися гостеві і пояснили, що мама іще зранку вирушила на другий кінець пустища, бо треба було допомогти жінці з маленькою дитиною. Потім додали, що Дікена також немає — він зараз у Мізелтвейтському маєтку, працює в саду. Він по кілька разів на тиждень туди ходить, доповіли діти.

У цій веселій червонощокій гурмі настрій у містера Крейвена також піднявся. Він посміхнувся, а тоді витягнув з кишені соверен (це така золота монета вартістю один фунт стерлінгів) і дав його Лізабет Елен, найстаршій.

— Коли поділите його на вісім частин, то кожен отримає по п’ять шилінгів, — сказав він.

Захоплені діти аж застрибали на радощах. Кожен хотів роздивитися монету, потримати її в руках. Містер Крейвен тим часом рушив далі.

Коли кеб виїхав на пустище, містер Крейвен чи не вперше за десять літ відчув, що повертається додому. Осіннє пустище також видавалося йому напрочуд гарним. Із наближенням до маєтку серце містера Арчибалда зігрівало тепло. Він навіть подумав: «Той старезний будинок, у якому я живу, служить Крейвенам ось уже шість століть. Немалий шмат часу!»

Окрім того, містер Крейвен знову і знову згадував нічне видіння. У вухах його звучав той любий голос, який кликав у сад.

— Треба знайти ключ, — мовив він до себе. — Треба відчинити хвіртку. Я мушу бодай спробувати…

Містер Крейвен уперше подумав: можливо, якби він не тікав роками від свого дому і від сина, то все склалося б зовсім інакше. Можливо, син навіть одужав би…

Та ось кеб в’їхав у маєток. Слуги, які зустріли містера Крейвена, відразу завважили, що їхній господар доволі бадьорий, хоч відбув довгу подорож, і виглядає дуже добре. Ще одна річ, яка відразу кинулася їм у вічі — що містер Арчибалд не сховався у своїй кімнаті, де його міг бачити хіба старий Пітчер, як це зазвичай у нього було заведено. Зовсім ні: господар подався до бібліотеки — і відразу послав за місіс Медлок, бо хотів розпитати, що діється у маєтку. Серед слуг прокотився здивований шепіт: щоб містер Крейвен одразу по приїзді чимсь цікавився? Давненько такого не бувало.

— Місіс Медлок, як Колін? Як він почувається? — спитав він, щойно економка переступила поріг бібліотеки.

— Знаєте, сер, можу вам одне сказати: тепер він почувається зовсім інакше, — схвильовано відповіла місіс Медлок.

— Що це означає? Йому стало гірше? — стривожився містер Крейвен.

— Сер, ніхто нічого не може зрозуміти. Ні лікар Крейвен, ні доглядальниця, ні я, — швидко заговорила жінка.

— Чого не можете зрозуміти? — підняв брови господар Мізелтвейту.

— Правду кажучи, сер, ми не знаємо що думати. Бо один день панові Коліну стає ліпше, а на другий — гірше. То я про апетит… і поведінку…

— Тобто він дивно поводиться? — спитав господар, нахмурившись.

— Можна так сказати, сер. Тобто він поводиться не так, як раніше. Раніше у нього завжди був поганий апетит, хлопець майже нічого не їв. Раптом почав їсти дуже добре, все йому смакувало… а тоді перестав. Усе відсилав назад на кухню, навіть не скуштувавши. Не знаємо що думати, сер. Так само ті прогулянки. Раніше ж ніхто не міг його витягнути з кімнати. А то одного дня вирішив вибратися надвір на візку. Ми всі дуже хвилювалися, не х’тіли його відпускати. Але Колін так заповзявся, що лікар Крейвен мусив відступити. А почалося все з того, що він зазнайомився з Мері, а потім і з Дікеном. Відтоді ото і гуляють собі вкупі. Дікен бере зі собою цілий свій звіринець. І Колін тепер від ранку до вечора надворі. Отакі справи, сер.

— Гаразд, як він виглядає? — спитав містер Крейвен.

— Знаєте, сер, коли у нього ото з’явився був добрий апетит, то він поправився, нема що казати. А потім, коли перестав їсти, то ми вже боялися, що хлопець просто спух. Але знов: як у його кімнаті лишає’ся міс Мері, то обоє регочуть аж вікна дрижать. Ви ж знаєте: раніше Колін ніколи не сміявся. Зрешта, сер, поговоріть з лікарем Крейвеном. Він давно на вас чекає. Каже, що такого за цілу свою практику не бачив.

— То де зараз Колін? — нетерпляче спитав господар.

— У саду, сер. Він цілими днями гуляє в саду… тілько нікому і близько не можна підійти — не велів, аби на нього ся дивили.

Очі містера Крейвена широко відкрилися.

— У саду! У саду! — вражено вимовив він. Тоді подав знак місіс Медлок, мовляв, ідіть, ви вільна.

Кілька хвилин містер Крейвен не міг прийти до тями. Врешті він стрепенувся і вийшов у коридор. Навіть не пам’ятав, як опинився надворі. Отямився вже на алеї. Тоді пішов до фонтану. Потім перетнув галявку і повернув на довгу доріжку, що вела попри стіну, вкриту плющем.

Не знаючи цього, містер Крейвен цілком повторив шлях Мері, коли та знайшла була ключа. Йому здавалося, ніби його веде якась сила. Він повертався туди, звідкіля так довго тікав. Але тепер у нього була надія. Що ближче чоловік підходив до хвіртки, то повільнішими ставали його кроки і частіше билося серце у грудях. Стіна уся поросла плющем, проте він добре пам’ятав, де міститься вхід. А ось де закопав ключа — того згадати не міг. Минуло стільки років…

Уже перед самою хвірткою містер Крейвен зупинився і прислухався. Що це? Сон чи ява? З-за стіни долинали якісь звуки! Тупотіння, притишений сміх… Так сміються діти, коли не хочуть, аби їх чули.

Заради Бога, що це все означає?! Хто міг туди потрапити, якщо сад десять літ як зачинений? А може, він просто згубив розум і йому раз-у-раз вчуваються якісь голоси?..

Врешті діти в саду так розвеселилися, що геть забули про обережність. Хтось пробіг попід самою хвірткою… чутно було пришвидшене дихання, нестримний сміх, вигуки навздогін… а тоді плющева завіса рвучко відлетіла вбік — і на доріжку вилетів хлопчина. Він гнав так, що нікого й нічого перед собою не бачив, отож упав просто на містера Крейвена. Якби містер Арчибалд в останню мить не підхопив хлопця, то той напевно гепнув би на землю.

Містер Крейвен допоміг йому встати, тоді зустрівся з його поглядом — і тут чоловікові просто відібрало мову.

Цей високий, розпашілий від бігу хлопчина… і ці сіро-блакитні очі з веселими блискітками… Містеру Крейвену перехопило подих.

— Хто… хто ти? — ледве вимовив він.

Колін також був вражений. Скільки уявляв собі зустріч з батьком, але щоб отак впасти йому на руки… Такого ніхто не міг сподіватися. І зараз хлопець почувався на сьомому небі від щастя. Він випростався і дивився на батька. Тут підоспіла Мері. Побачивши дядька з Коліном, дівчинка зупинилася і прикипіла до них очима.

— Привіт, тату, — вимовив хлопець. — Знаю, тобі важко повірити, але я — Колін. Я теж спершу не вірив, що зможу. Але бачиш: я можу ходити — я, Колін!