Таeмний сад

— Як гарно, що ми сюди прийшли, — втішено вимовив Колін. — Я навіть не думав, що мешкаю у такому великому будинку. На кожному кроці якісь несподіванки. Чудово! Тепер, коли надворі дощитиме, ми будемо його досліджувати. Гадаю, тут іще багато цікавого.

Коли діти повернулися до Колінової кімнати, то виявилося, що у тих довгих коридорах апетиту вони нагуляли не меншого, ніж у саду, тому обід тільки й бачили: тарілки умить були вичищені до блиску.

Отож коли доглядальниця прийшла забирати тацю, її знову чекала несподіванка. Правда, у присутності Коліна жінка не видала свого здивування, проте на кухні тріумфально поставила тацю перед куховаркою, місіс Луміс, аби вона побачила вичищені дорешти тарілки.

— Ви тільки подивіться! — вигукнула куховарка. — Ті двоє кого хоч заморочать! Зрешта, в тім домі на кожнім кроці якісь загадки, то чо’ ся дивувати?

— Ого, скоро, певно, доведеться покинути роботу, аби ся не надірвати, — завважив Джон, зазираючи на тацю через плече доглядальниці. — За останній місяць хлопець і так став удвічі тяжчий. Як так піде далі, то я не витримаю.

Після обіду Мері залишилась у Коліновій кімнаті. Дівчинка побачила, що зараз картина над каміном відкрита: завісу відсунено вбік. Властиво, так було ще вчора, але Мері подумала, що хтось необережно зачепив завісу і Колін невдовзі її засуне. Дівчинці страшенно кортіло дізнатися, чому так є, проте вона стрималася. Колін помітив, що вона не зводить погляду з портрету, тож сказав:

— Знаю, знаю, тобі цікаво, чому я відкрив мамин портрет. Так, це я зробив. Хочу її бачити.

— Чому? — поспитала Мері. — Ти ж раніше не хотів на неї дивитися.

— Бо тепер мене зовсім не сердить, що вона сміється. Знаєш, позавчора вночі ясно світив місяць. Я прокинувся і відчув таку радість… Якась сила змусила мене встати з ліжка і потягнути за шнурок. Місячне сяйво освітило її портрет… Вона ніби раділа, що я стою перед нею. І зараз мені увесь час хочеться її бачити. Вона так гарно сміється. Думаю, у ній також є якась магічна сила.

— Коліне, зараз ти так на неї подібний… ніби її душа вселилася у тебе, — зворушено вимовила Мері, не зводячи очей з хлопця.

Це справило неабияке враження на Коліна. Він замислився, а тоді повільно заговорив:

— Якщо у мені живе її душа… тоді батько полюбить мене, правда? — вимовив вагаючись.

— То ти увесь час про це думаєш?! — вражено вигукнула Мері.

— Так. Просто коли я знав, що батько не хоче мене бачити, то цілий світ був мені немилий. Тому і злився на всіх, — визнав хлопець. — Але… але якщо він мене любитиме, то я розповім йому про Магію Слова. Можливо, тоді і він повеселіє… як я.

Розділ 26

«Мама!»

У саду діти й далі неухильно дотримувалися усталеного розпорядку: спершу вправи з Магії Слова, тоді вправи за Бобом Говортом, а після того Колін іще читав лекції.

— Для мене це добра школа, — пояснював він. — Прецінь кожен учений — а я збираюся ним стати, коли виросту, — повинен вміти читати лекції. Ну бо як інакше доповісти про свої відкриття? Отож з вами я набуваю практики. Але не лякайтеся: зараз мої лекції будуть короткі, бо я ще не є справжній учений. Кажу це для Бена Везерстафа: аби не заснув, як у церкві, — посміхнувся Колін.

— Та нє, я нічо’ не маю проти. Можеш говорити все, що тобі ся хоче — ти ж в нас вчений лектор. А хто би ся сперечав з лектором? — добродушно пробуркотів Бен. — Я б і сам так х’тів.

Бен і справді не зводив очей з Коліна, коли той виголошував свої наукові доповіді. Правду кажучи, старого цікавив не так зміст лекції, — бо Везерстаф був таки чоловік далекий від науки та наукових відкриттів, — як радше сам Колін. Бена найбільше тішило те, що його молодий господар із кожним днем виглядає краще. Хлопець справді зміцнів, на ногах з’явився рельєф м’язів, голову він тримав рівно, з гідністю, щоки налилися як яблука, а очі жваво блищали.

Колін відчував на собі цей погляд садівника і вважав, що старого так захопила його лекція. Врешті вирішив спитати:

— Про що ви думаєте, Бене?

— Про що? Як про що? Про те, що за останній тиждень ти набрав добрих чотири фунти. Було би добре тебе зважити. Он які плечі моцні стали. І ноги нівроку, — відповів садівник.

— От бачите! То мені Магія Слова допомогла… і хлібці місіс Совербі, і молоко, і вправи, — задоволено мовив Колін. — Мій науковий експеримент справдився, хіба ні?

Якось Дікен дещо спізнився на лекцію. Він прибіг увесь рум’яний, веселий і відразу взявся до роботи. Перед тим випали рясні дощі і в ріст пішли не тільки квіти, але й розмаїті бур’яни. Якщо їх вчасно не виполоти, то вони заглушать усе на світі.

Колін працював нарівні з Дікеном. Окрім того, він іще встигав читати лекції.

— Я зрозумів, Дікене: Магія Слова найліпше діє тоді, коли сам їй допомагаєш, — говорив він того ранку, виполюючи бур’яни. — Тоді магічна сила оселяється у твоїх м’язах. Звісно, мені ще треба вивчити, як вони влаштовані, наші м’язи та кістки. Обов’язково прочитаю у книжках… А потім сам напишу книжку. Про Магію Слова. Зараз збираю матеріял.

Раптом Колін замовк. Він відклав убік лопату і випростався. Було видно, що його щось схвилювало. Раптом вигукнув:

— Мері! Дікене! Подивіться на мене!

Діти перестали полоти і глянули на нього.

— Чи пам’ятаєте той перший день, коли ви привезли мене сюди? — піднесено спитав хлопець.

Здавалося, Дікен зрозумів, що хотів сказати Колін.

— Ая’, пам’ятаєм, — повагом відповів він.

Мері лише кивнула головою.

— Ось зараз я це собі пригадав, — вів далі Колін. — Пригадав, як зробив перший крок, як узяв до рук заступ, як учився копати землю… У мене все вдалося! Я виздоровів! Мені добре!

— Ая’, тепер з тобою порядок! — потвердив Дікен.

— Так, мені добре! Добре! Я здоровий! — захоплено повторював Колін.

Звісно, Колін і раніше відчував, як у ньому прибуває сила, проте зараз до нього прийшло повне усвідомлення того, що відбулося: він, прикутий до ліжка і візка, тепер може бігати, стрибати, працювати на землі, тішитися сонцем і небом! Спершу він лише намагався у це повірити — а зараз його віра сповнилася. Від радощів, що переповнили його серце, хлопцеві хотілося волати на цілий світ.

— Ура! Я здоровий! Я виросту і відкриватиму світ! Мені цікаві люди, звірята, земля! У мені є сила! Вона мені допомагає! Нехай усі про це знають! — піднесено промовляв він.

Бен Везерстаф працював трохи віддалік — обкопував великий трояндовий кущ. Почувши натхненну промову Коліна, він підійшов ближче.

— В церкві співають подячний псалом. Може, і ти спробуєш? — поважно запропонував старий.

— А що таке псалми? — обернувся до нього хлопець.

— Спитай Дікена — він тобі скаже, — відповів Бен Везерстаф.

Дікен кивнув головою і пояснив:

— Псалми співають, коли хочуть подякувати Господеві. Наша мама каже, що цілий світ Господа хвалить. Жайворонки також співають хвалу у небі. Це їхні псалми. А в людей є свої.

— Якщо так, то це, мабуть, дуже гарні пісні, — промовив Колін. — Просто я ніколи не був у церкві, поки хворів. Заспівай, Дікене. Я хочу почути.

Дікена не довелося довго просити. Він розумів, що діється у душі Коліна — ліпше, ніж той сам. Той самий дар, який дозволяв Дікенові розуміти звірят і пташок, зближував його і з людьми. Отож хлопець зняв з голови шапку і лагідно усміхнувся.

— Коли співаєш псалми, тре’ зняти шапку, — пояснив він Колінові. — Бене, і вам також, — обернувся він до старого. — І тре’ встати.

Колін зняв з голови шапку і підставив обличчя теплим сонячним променям. Тоді уважно глянув на Дікена. Бен Везерстаф нахмурився, проте підвівся з землі і теж зняв шапку. Старий, здавалося, сам собі боявся признатися, що усі ці приготування його зворушили, тому й ховався за набурмосеною міною.

Дікен випрямив спину — і дзвінко заспівав: