Зневiрений дух

Зваживши на пораду Еутанасіуса, Ієронім полишив монастир і перебрався в місто, найнявши невеличку кімнатчину, яку прикрасив квітами та власними малюнками. У цьому скиті його часто провідував Франческо. Якось Ієронім показав йому листа від Чезари.

— Маєш намір відповісти їй «ні»? — спитав художник.

— Ось моя відповідь, — подав юнак свого невідправленого листа.

— Що ж, роби як знаєш. А зараз ти мені потрібен у майстерні, хочу закінчити картину.

Проте художник повів його не до себе, а до Чезари.

— Знайомся: пані Чезара, — відрекомендував Франческо господиню.

— Чезара? — з несподіванки розгубився Ієронім, під чиїм довгим поглядом бідолашна дівчина геть знітилася й почервоніла. Пригнічений, він сів на край дивана. Франческо вийшов із кімнати, й тут Чезара, молитовно склавши руки, раптом кинулась юнакові до ніг. Вся вона дрижала, готова от-от розплакатися.

— О-о… — простогнала вона тихо, наче боячись того, що збиралася сказати, і, вхопивши Ієронімову руку, припала до неї губами. — Ти можеш стерпіти моє кохання? Стерпи його, бо я не вимагаю взаємності… дозволь тільки любити тебе, як малу дитину. Я чула, ніби ти відлюдник, зневажаєш жінок, отже, кохання моє безнадійне…

Він обійняв її за талію, легко підняв і посадив біля себе. Тоді рукою повернув її голову обличчям до себе й пильно подивився у вічі. Дивна жінка!.. Аж не вірилося, що він бачить її наяву.

— Ти кажеш правду? — спитав Ієронім.

Одного його усміху було їй досить, аби зрозуміти марність усіх своїх сподівань. Чезара опустила голову й подумала: «Звісно, яке йому задоволення з такої легковажної ляльки, як я? Вибілений сивиною мужчина чувся б улещеним… цей же — ні… Знає, що кохаю його, але запитує холодно, стримано, як учитель ученицю: «Ти кажеш правду?»

Та на її місці інша жінка, яка має почуття власної гідності й свідома своєї вроди, вже б давно вискочила від образи і гніву геть! Не набивалась би на те, в чому їй відмовляють! А вона? Вона здатна хіба що розплакатись, але навіть під загрозою смерті не спроможна ображатись на нього.

Ієронім же, чим довше дивився на Чезару, тим більше дивувався з її вроди. Він жалів дівчину, і все одно йому навіть на думку не спадало втішити її примарною надією, як це зробив би на його місці будь-який інший чоловік.

— Повір, Чезаро, річ тут не у вроді. Давай поговоримо спокійно… Я називатиму тебе на ім’я, бо ти мені люба, хоч я й не кохаю тебе так, як сам того хотів би. Втім, послухай мене. Я ніколи нікого не кохав і, може, навіть не здатний на таке. Але одне знаю певно: якби й покохав, то тільки тебе єдину. Відчуваю до тебе щось таке, що, можливо, переросло б у кохання, якби… якби ти не кохала мене. Не знаю, чи зможу передати тобі це дивне почуття, що вистуджує моє серце; власне, не так вистуджує, як напускає на нього сонливість. Я не знаю любові, ти ж мене її навчаєш. Це так незвично для нас обох… Мені хочеться тебе цілувати, але я боюся, що ти теж мене цілуватимеш. Я кохав би тебе… але якби ти гнівалась на мене.

— Я не можу бути такою… не можу перетворитися в ніщо, — мовила Чезара і глибоким грудним голосом тихо додала: — Шкода, бо від твого кохання залежить усе моє життя… Тепер Кастелмаре розв’язав собі руки, і оскільки ти не даєш мені жодної надії, я не маю причин відмовляти йому в одруженні. Нарешті вволю свого батечка, аби забути, якщо вдасться, одне нещастя з допомогою іншого. Як жінка, я вважаю себе вродливою… віднині так вважати не можу. Думала, що маю право знехтувати почуття людини, яка мене любить… та мені жорстоко відплачено за мою зневагу тією ж мірою.

— Чезаро, — прошепотів Ієронім розчулено, — Дай мені подумати. Мушу тобі сказати, що серце моє і свідомість не такі відкриті, як у тебе. Іноді якась думка цілими днями перебуває на поверхні свідомості, наче мене й не стосується, і я байдужий до неї. Але з часом вона проникає в мою свідомість, вкорінюється там глибоко й міцно… Отак, Чезаро, і з моїми почуттями. Коли бачу на вулиці, як несуть небіжчика, в першу мить це не справляє на мене ані найменшого враження. Лише через кілька годин у моїй голові знову виникає та я; картина, я починаю плакати, плачу довго й невтішно, і в моєму серці назавжди закарбовується слід. Ти просиш пожаліти тебе? А я прошу мене пожаліти… бо якщо колись кохання проникне в моє серце, я помру від кохання. Тобі важко зрозуміти, але знай: кохання і смерть прийдуть до мене майже одночасно. Зараз я відчуваю до тебе симпатію… лише до тебе однієї. Кохай мене, якщо бажаєш, якщо — дозволь тобі сказати це солодке слово — виявиш милосердя до моєї симпатії. Думаєш, я не зміг би тебе покохати? Помиляєшся… почекай трохи… нехай твій образ глибше проникне в моє серце, нехай я звикну до нього… я, хто досі не кохав і не був коханим… Мені здається, я теж міг би тебе кохати до безтями.

Він поцілував її в чоло й вийшов. Усміхнувшись, вона взяла карти й почала ворожити, чи прийде він завтра; розкладаючи карти, подумала: «Якщо прийде — любитиму, якщо ні… все одно любитиму».

«Милуюсь дівочим обличчям, але дещо по-своєму: малюю в альбомі одну й ту ж голівку в найрізноманітніших ракурсах. Навіть на стінах малюю, жодної чистої стіни не лишилося в моїй кімнаті. Дивно, що мої очі, такі прозорі, можна сказати — небесної чистоти, раптом перестали помічати геть усе. Мені зустрілася дівчина, закохана в мене; проте я не кохаю її… Вона була така схвильована, засоромлена, розчервоніла… Такою я намалював її в моїй книжці. Вона впала переді мною на коліна, просила стерпіти її кохання… немає слів, щоб описати її обличчя — таке невинне, наївне, сповнене любові… але я зробив це на папері. Мій ескіз вартий того, щоб його поцілувати. Єдиний з усього, що я будь-коли намалював. Я поставив його біля свого ліжка. Скільки ніяковості й багатообіцяючої покори в тому ангельському профілі! Добрим словом я кинув промінь надії на привітну осмуту її обличчя. Прекрасний ескіз! Відчуваю, що серце чимраз більше звикає до нього. Ні, я не кохаю її. Прощавай, отче».

«Ти кохаєш її, сину мій, навіть не знаючи про це. Сіпіз еі итЬга зитиз.

Еутанасіус».

VI

Є люди, чий ниций дух спостережливі уми й жінки розпізнають одразу. Відсутність благородства такі люди компенсують чітко вираженим сильним і послідовним характером. До них належав і Кастелмаре. Судячи з того, як він дзвонить у квартиру, будь-яка жінка знає, з яким виразом обличчя відчиняти йому двері; будь-який гарний актор, варто йому лиш почути строго розмірену й важку ходу Кастелмаре в коридорах палацу Біанкі, легко опише характер цієї людини, якої він увіч не бачив. Одне слово, натура ця посередня, хоча наполеглива й могутня.

Раз накинувши оком на Чезару, він не гребував нічим, хоч небагато й досяг за браком духу. Щоправда, при цьому йому стачило розуму перевіряти, чи не завела часом хитра дівка потай від нього коханця.

Ієронімові, попри його невиразне почуття до Чезари, подобалось бути з нею, слухати її, як менший брат слухає свою старшу сестру, і, слід зауважити, вона непростимо зловживала своєю владою над ним. У такі хвилини в його серці прокидалося щось схоже на ніжність, якийсь незбагненний трепет охоплював його й затихав не одразу, відлунюючись потім і день, і другий, і третій… Мабуть, усе ж таїш то була не любов, бо хоч він і завмирав душею біля Чезари, проте більшу насолоду отримував тоді, коли думав про неї на відстані. У спогадах про неї для нього більше важила не зовнішність, а сам образ. Коли перед його зором поставало її обличчя — йому наче хто голку встромляв у серце й відбирав свободу мріяти, а саме це й становило суть його життя, єдину втіху характеру, що не відає пі любові, ні зненавиди. «Дала б вона мені спокій! — думав Ієронім на самоті.— Та й по всьому. Тоді я брав би її за маленьку руку й ми дивилися б на незаймано чистий місяць, і вона здавалася б мармуровою статуєю або ж картиною на світлому аркуші книги. Волосся її здавалось би золотистою піною — таке воно пухнасте, таке підсвічене дивовижним сяйвом обличчя. Але ж вона не відступається від мене, я задихаюсь від її поцілунків та від слів, якими вона переконує мене, ніби я її кохаю… До дідька! Хоча з іншого боку… вона, правду кажучи, вродлива. Це кругленьке, мов доспіле яблучко, підборіддя… черешневий ротик… а очі! Ах, які очі! Варто їм наблизитись до моїх, відчути доторк він — мене всього аж до п’ят проймає трепет! Тоді не помічаю її вроди… туман застилає очі… тоді я вбив би її. Це не життя, це мука! Але, чесно кажучи, вона теж нещасна… та хіба вона знає, що мучить мене?»