Дiти з Долини Райдуг

Розділ 29

Страшна історія

Одного червневого вечора Долина Райдуг видалася неймовірно прекрасною, і це відчули діти, розсівшись на галявині, де з-над Закоханих Дерев линув казковий дзвін, а вітер гладив зелені коси Білої Дами, сміявся й висвистував, мов вірний, добросердий друзяка. У видолинку ширився духмяний запах молодих папоротей. Дикі вишні, що видніли там і тут поміж темних ялин, стояли вкутані білим серпанком. У кленах поза Інглсайдом виспівували вільшанки. На гленських схилах квітнули сади, прегарні, духмяні й загадкові в дедалі густіших сутінках. Була весна, а молодь мусить тішитися весні. Того вечора в Долині Райдуг тішилися всі, доки Мері Ванс не налякала присутніх оповіддю про привид Генрі Воррена.

Джема з ними не було. Тепер вечорами він зазвичай готувався до вступних іспитів на горищі. Джеррі вудив форель у ставку. Волтер читав решті морські вірші Лонгфелло [28], а вони сиділи, заворожені красою й таємницею кораблів. Потім усі розмовляли про майбутнє — що робитимуть, коли виростуть… куди помандрують, які побачать далекі, незнані береги. Нен і Ді збиралися до Європи. Волтер мріяв про Ніл, який зі стогоном несе свої води попри єгипетські бархани, і про те, щоб хоч мигцем уздріти Сфінкса. Фейт скрушно припустила, що їй, вочевидь, доведеться бути місіонеркою — так сказала стара пані Тейлор — але тоді вона бодай побачить Індію чи Китай, ці загадкові східні краї. Карл усім серцем прагнув податися до африканських джунглів. Уна мовчала. Вона подумала, що хоче просто лишитися вдома. Тут краще, аніж будь-де. Як гірко буде, коли вони виростуть і розлетяться по світі. Від цієї думки Уні стало самотньо. Та інші мріяли захоплено, аж доки Мері Ванс відігнала звабливу мару самою своєю появою.

— Ох, я й задихалася! — вигукнула вона. — Летіла з того пагорба, наче скажена, так налякалася там, коло старого дому Бейлі.

— Що налякало тебе? — здивувалася Ді.

— Сама не знаю. Я там нипала попід бузком — дивилася, чи квітнуть уже конвалії. Темно було, наче в могилі — а тоді з того боку саду, поміж вишень, щось як ворухнеться, як шурхне! Таке біле. Кажу вам, я й не дивилася — чкурнула звідтіля, аж п’яти замигтіли. То, певне, був привид Генрі Воррена.

— А хто такий Генрі Воррен? — запитала Ді.

— І звідки в нього привид? — докинула Нен.

— Хіба ви не знаєте? Ох, а виросли ж у Глені! Заждіть, я вам усе розкажу, тільки відсапаюся.

Волтер удоволено зіщулився. Він любив жаскі оповідки про привидів: їхні загадкові, драматичні напруження сюжету й моторошні деталі були справдешньою втіхою його душі. Зненацька навіть Лонгфелло здався прісним і нецікавим. Волтер відкинув книжку й випростався, спершись на лікті, щоб слухати пильно, і звернув натхненні очі до Мері, їй не хотілося, щоб він так дивився на неї. Вона відчувала, що могла б розповісти все значно краще, якби не цей його погляд. О, вона додала б кілька барвистих деталей, щоб нагнати жаху — але мусила вдовольнитися голими фактами… а чи тим, що їй розповіли як достеменний факт.

— Ну… — почала Мері, — усі ви знаєте, що тридцять років тому жили в цьому домі старий Том Бейлі із жінкою. Сам він, подейкують, був нікчемником, та й жінка його не краща. Своїх дітей вони не мали, але, як померла Томова сестра, забрали до себе хлопця — оцього ж таки Генрі Воррена. Він тоді мав років зо дванадцять, худющий був і дрібний. Я чула, що Том із жінкою ставилися до нього геть зле — шмагали й не давали їсти. Начебто хотіли зжити його зі світу, а собі забрати трохи грошей, що лишилися йому від матері. Генрі не зразу скопитився — у нього ще були напади… пілепсія, так люди казали — і так він собі ріс, божим дурником, до вісімнадцяти літ. Дядько звикле шмагав його отам, у саду, бо звідти їх ніхто не бачив. Але чути — то всі чули, і то було щось страшне, коли бідолашний Генрі кричав і благав не вбивати його. А втручатися кожен боявся, бо старий Том був такий лютий, що певно, усім би в’язи скрутив. Комусь із Гарбор-Геда підпалив був клуню по сварці. Ну, то Генрі зрештою вмер, і його дядько з дядиною всім казали, наче то сталося від одного з тих його нападів, а більше ніхто нічого не знав, але подейкували, що дядько взяв і вколошкав його нарешті. І скоро потому Генрі ожив. У тім старім саду з’явився привид. Ночами чути було, як він там стогне й ридає. Старий Том із жінкою поїхали на захід і більше ніколи тут не з’являлися. А дім відтоді має таку лиху славу, що ніхто тут не селиться. Стоїть собі, занепадає. Це сталося тридцять років тому, але привид Генрі Воррена досі там вештається.

— І ти віриш у це? — зневажливо чмихнула Нен. — Я — ні.

— Ну, чесні люди бачили його… і чули, — мовила Мері. — Кажуть, буцім він з’являється й лазить, і хапає людей за ноги, мимрить і стогне, як тоді, коли був живий. І я, коли вздріла, як щось біліє в тих кущах, подумала: раптом воно вхопить мене за ногу й почне стогнати, я так і грюкнуся мертва. То я чкурнула геть. Хтозна, чи справді то був привид — я не захтіла перевіряти.

— Я думаю, то було біле теля пані Стімсон, — засміялася Ді. — Я сама бачила, як воно часто пасеться там, у саду.

— Може, і так. Але я більше не ходитиму крізь той сад Бейлі. Онде Джеррі — скільки риби наловив, а нині моя черга смажити. Джем і Джеррі кажуть, що я — найкраща куховарка в цілім Глені. А моя Корнелія дозволила мені принести вам оцього печива. Я його ледь усе не впустила, коли побачила привид Генрі.

Джеррі лише засміявся, почувши нову страхітливу оповідку — Мері повторила її, доки смажила рибу, іще й спромігшись додати кілька яскравих штрихів, позаяк Волтер пішов допомогти Фейт прибрати стіл. Проте Уна, Фейт і Карл були налякані, хоч і намагалися не виявити цього. У видолинку із друзями вони почувалися впевнено, та коли бенкет завершився й насунулися вечірні тіні, трійко юних Мередітів здригнулися від жахного спогаду. Джеррі пішов із Блайтами до Інглсайду, щоб зустрітися із Джемом, а Мері Ванс подалася додому манівцями, тож Фейт, Карл і Уна лишилися на самоті. Вони йшли, тісно попритулявшись одне до одного, віддалік оминувши старий сад Бейлі. Авжеж, їм не вірилося, ніби там є привид Генрі Воррена, та все одно діти воліли не наближатися до нього.

Розділ 30

Привид на кам’яній огорожі

Страшна історія Генрі Воррена цілком заволоділа уявою Фейт, Карла й Уни. Вони ніколи не вірили в привидів, хоч і знали безліч оповідей про них, та й Мері Ванс переказувала їх немало, і то страшніших, ніж ця — а втім, ішлося в них про далекі місцини й незнайомих людей. Отож, після першого лячного, хоч і приємного трепету вони більше не згадували про них. Та цю історію діти сприйняли надто близько до серця. Старий сад Бейлі містився поряд із їхнім домом, щільно прилягаючи до любої Долини Райдуг. Вони часто ходили попри нього, збирали там квіти, чкуряли коротшою дорогою з видолинку до села. Але тепер — дзуськи! Опісля того вечора, коли Мері Ванс розповіла їм жахну історію покинутого саду, вони не могли наблизитися до нього навіть під страхом смерті. Смерті! Що була смерть у порівнянні зі страхітною можливістю втрапити в пазурі скрадливому привидові Генрі Воррена?

Одного теплого липневого вечора вони втрьох сиділи попід Закоханими Деревами. Їм було самотньо: того дня більше ніхто не з’явився в Долині Райдуг. Джем Блайт складав вступні іспити до Королівської вчительської семінарії в Шарлоттауні. Джеррі й Волтер каталися вздовж затоки зі старим капітаном Крофордом. Нен, Ді, Ширлі й Рілла пішли в гості до Кеннета й Персіс Форд, які ненадовго приїхали з батьками в маленький Дім Мрії. Нен покликала й Фейт долучитися до прогулянки, та Фейт відмовилася. Вона, хоч не визнавала цього навіть потай, заздрила незрівнянній вроді й вишуканим міським манерам Персіс Форд, про які чула багато захоплених відгуків. Е ні, Фейт не піде туди, де муситиме виступати другою скрипкою! Отож вони з Уною читали книжки в Долині Райдуг; тим часом Карл вишукував жуків на берегах струмка, і їм було дуже добре, поки всі трійко збагнули, що настали сутінки, а вони сидять надто близько до горезвісного саду Бейлі. Карл прийшов і вмостився біля сестер. Усі вони шкодували, що не пішли додому раніше, проте ніхто не зронив ані слова.