Дiти з Долини Райдуг

Енн умовкла, задихана, бо ж мусила перепочити після своєї палкої промови, та ще й боялася, що напад підступного сміху зрадить її панні Корнелії. Ця шановна добродійка дивилася на Енн, мов борсаючись у хвилі досі незнаних суджень. Аж раптом, охнувши, вона виринула й узяла впевнений курс до берега.

— Енн Блайт, як я хотіла би, щоб ви скликали такі збори й сказали достоту те саме! По правді кажучи, мене ви присоромили. Авжеж, саме так нам і слід казати — надто методистам. І все це правда — усе до останнього слова. Ми не зважаємо на головне, а витріщаємося на дрібниці, що й дурного шеляга не варті. Енн, рибонько, я можу збагнути все, що добре мені розтлумачать. Жодного вибачливого слова ви не почуєте більше від Корнелії Еліот! Я нестимуся гордо, повірте мені — хоч деколи й приходитиму до вас на звичну балачку, якщо Мередіти знову втнуть якийсь вибрик. Навіть цей лист, яким я так переймалася — бігме, це ж лише кумедний жарт, як слушно завважив Норман. Хто ще з дівчат подужав би написати його, ще й без жодної помилки, і коми поставити всюди, як слід? Хай-но якийсь методист бодай слово зронить… хоча Джо Вікерсу я так чи так цього не подарую, повірте мені! А де нині решта ваших дітлахів?

— Волтер і двійнята в Долині Райдуг. Джем учить уроки на горищі.

— Неначе подуріли через ту Долину Райдуг! Мері вважає, що це найкраще місце на світі. Вешталася б там щодня, якби я дозволяла. Але я не люблю, коли вона тиняється без діла… і, бачте, Енн, рибонько, мені її бракує. Аби я знала, що так прив’яжуся до неї. Звісно, є в неї вади, і я намагаюся викорінити їх. Та за весь час, що Мері живе в моїм домі, я не чула від неї грубощів… і вона дуже мені помагає, бо я, Енн, рибонько, вже не така й молода, і марно заперечувати це. Мені п’ятдесят дев’ять років і я, хоч не відчуваю ще тягаря своїх літ, корюся істині, записаній у родинній Біблії.

Розділ 27

Духовний піснеспів

Попри те, що панна Корнелія змінила думку, уже за кілька тижнів вона добряче стривожилася новою витівкою пасторських дітей. На людях вона трималася гідно, повторюючи всім сільським плетухам настанову, яку дала їй Енн іще в пору цвітіння нарцисів, і промова її лунала так натхненно й упевнено, що слухачки зніяковіли й собі замислилися, чи не завеликої ваги вони надають звичайним дитячим витівкам. Проте в розмовах із Енн панна Корнелія дозволяла собі вилити душу.

— Енн, рибонько, у четвер увечері вони влаштували концерт на цвинтарі — саме тоді, коли в методистській церкві тривало молитовне зібрання. Вони сиділи на могилі Єзекії Поллока й добрячу годину горлопанили. Хоч, як я розумію, співали вони загалом церковні гімни, то хай би тільки ними й обмежилися — було б не так зле. Таж вони проспівали ще й усеньку «Поллі Воллі Дудл» [27] — тієї самої хвилини, як диякон Гезерд проказував молитву.

— Я сама була там того вечора, — мовила Сьюзен, — і, хоч не казала про це вам, пані Блайт, дорогенька, а пошкодувала, що вони вибрали саме цей день для своєї забави. У мене кров холонула в жилах, коли я чула, як вони співають тієї геть легковажної пісні, сидячи у священній обителі мертвих.

— Хтозна-що ви робили на молитовному зібранні методистів, — дошкульно озвалася панна Корнелія.

— Я ніколи не стояла на тім, що методизм заразний, — сухо відрубала Сьюзен, — і, як саме хотіла сказати, щойно мене урвали, я таки змусила методистів замовкнути. Коли жінка диякона Бакстера виходила із церкви й пирхнула: «Яка огидна поведінка!», я відповіла, дивлячись просто їй у вічі: «Вони дуже гарно співають, а з вашого хору ніхто не відвідує молитовних зібрань. Мабуть, пані Бакстер, ваші півчі мають голос тільки по неділях». Вона замовкла, а я відчула, що цього разу таки моє зверху. Та я присоромила б її ще дужче, пані Блайт, дорогенька, якби вони лиш не співали «Поллі Воллі Дудл». Подумати страшно, що таке виспівують на цвинтарі.

— Дехто з похованих там і собі любив утнути «Поллі Воллі Дудл» за життя, — припустив Гілберт. — Мабуть, і по смерті їм приємно почути її.

Панна Корнелія метнула в нього докірливий погляд і вирішила принагідно поговорити з Енн. Не слід їй дозволяти лікареві Блайту казати таке. Це може зашкодити його лікарській практиці. Ану ж як людям спаде на думку, що він не тримається звичних приписів християнства? Певна річ, Маршал висловлюється й гірше, але він бодай не публічна особа.

— Певне, їхній батько весь той час сидів у бібліотеці при відчиненім вікні, та взагалі їх не чув. Поринув, звісно, у книжку, як завжди. Але я поговорила з ним учора, коли він прийшов до нас.

— Ох, пані Еліот, як ви наважилися? — докірливо мовила Сьюзен.

— Наважилася! Час би вже комусь на щось наважитися. Подейкують, буцім він навіть не знає про той лист Фейт в газеті, бо ніхто не схотів розказати йому про це, а пресу він не читає. Але я подумала, що слід йому дізнатися про нинішній випадок, щоб уникнути подібного в майбутнім. Пан Мередіт сказав, що «поговорить із ними», та звісно ж, і забув про це, щойно як вийшов із нашої хвіртки. Немає в нього почуття гумору, повірте мені, Енн, рибонько. У неділю він читав казання про те, як правильно виховувати дітей — і то було дуже добре казання, і кожен, хто чув його, думав собі: «Як шкода, що ти не дотримуєшся власних настанов».

Утім, панна Корнелія була несправедлива до пана Мередіта, вважаючи, що він умить забуде її слова. Він пішов додому занепокоєний і ввечері, коли діти повернулися з Долини Райдуг — багато пізніше, ніж мали би — покликав їх до себе в бібліотеку.

Вони зайшли схвильовані. То був незвичний учинок для їхнього батька. Що він хоче сказати їм? Діти видобували з пам’яті нещодавні серйозні провини, та марно. Щоправда, два дні тому Карл перекинув повну розетку варення на шовкову сукню пані Флегг, яку тітка Марта запросила повечеряти з родиною. Щоправда, пан Мередіт не помітив цього, а добродушна пані Флегг не розсердилася. До того ж, Карл був покараний: за присудом членів виховного клубу він мусив до вечора ходити в Унинім платті.

Уна зненацька подумала, що тато, певне, розповість їм про своє майбутнє весілля із панною Вест. Серце її мимохіть забилося сильніше, ноги затремтіли. Проте вона помітила, що в пана Мередіта надто вже суворий і печальний вигляд. Ні, очевидно, річ не в тім.

— Діти, — мовив пан Мередіт, — мене дуже засмутило те, що я сьогодні почув. Чи правда те, що ви співали сороміцьких пісень, сидячи на цвинтарі в четвер, доки в методистській церкві саме відбувалося молитовне зібрання?

— Ох, Боже, тату, ми й забули про молитовне зібрання! — вигукнув спантеличений Джеррі.

— То це правда? Ви співали на цвинтарі?

— Тату, я не розумію, що таке сороміцькі пісні. Ми співали церковні гімни, то був духовний піснеспів. Що в цьому лихого? І ми таки забули про молитовне зібрання в методистів. Раніше воно відбувалося по вівторках, а тепер по четвергах і нам дуже тяжко запам’ятати.

— Ви співали ще якоїсь пісні, крім гімнів?

— Ну, — пробелькотів розчервонілий від сорому Джеррі, — наприкінці ми заспівали «Поллі Воллі Дудл». Це Фейт сказала, що хоче розважитися. Але ми не навмисне, тату, присягаємося.

— То я придумала влаштувати концерт, — мовила Фейт, боячись, що тато надто вже сильно нападеться на Джеррі. — Три тижні тому в методистів теж був духовний піснеспів. То я подумала, що й нам цікаво б улаштувати такий. Тільки на їхнім концерті були молитви, а ми не молилися, бо чули, наче люди вважають непристойним те, що ми молимося на цвинтарі. А ви увесь той час сиділи тут, — докинула вона, — і ні слова нам не сказали.

— Я не помітив, що ви робили. Звісно, мене це не виправдовує. Я винен більше, ніж ви… я розумію. Але навіщо ж ви співали тієї дурної останньої пісні?

— Ми не подумали, — промимрив Джеррі, відчуваючи, що то кепське пояснення, надто що сам він часто закидав Фейт недбалість на щоденних зборах виховного клубу. — Але нам дуже прикро, тату… дуже! Дайте нам лупки, тату. Ми заслужили, щоб нас вишпетили, як годиться.