У черевi дракона

Цей вірш за моїм підписом з’явився під товстою колодою — постаментом. На постамент ми з Гейцем поклали череп і дві схрещені кістки. А над старим, поруділим черепом височів білий, як наше сумління, березовий хрест. Пам’ятник Невідомому Зекові. Після відбою, коли табір заснув, ми встановили його біля щавлевої грядки, де я побачив враженого інфарктом Якова.

Уранці той пам’ятник встигли побачити майже всі в’язні. На якусь мить спинялися на стежці — і йшли далі, по своїй нужді. То був своєрідний парад — парад зеків. Іншим він бути не міг, але людських почуттів у нього вкладено більше, ніж у казенні паради перед пам’ятником Невідомому Солдатові.

По обіді мене викликав майор Крилов. Вірш його не обурив — він уже звик до моїх табірних віршів. Час від часу їх у мене відбирали й складали в мій рюкзак, що зберігався в коморі поза зоною. Здивувало і обурило його інше.

— Послухайте, Андрію Карповичу! Я від вас такого не чекав.

— Чого саме?

— Хтось інший — це ясно, але ж ви… Невже ви могли встановити хрест?

Ситуація була вельми далека від гумору, але ж я не міг утриматись від сміху.

— Інших претензій до мене немає?..

— Стосовно інших… Там буде видно.

Мене не покарали, мабуть, не знали, як сформулювати звинувачення. Адже ж ніде не сказано, що вириті з-під ніг людські кістки не можна скласти на колоді, віднайденій серед дров. Ну, а вірші…

Я знав, що мої вірші приберігають для поважнішої розмови. Знав і був готовий до неї.

Надвечір днювальний покликав мене до заповітного вікна.

— Он там, дивіться… Це, мабуть, вона.

Так, то була Марія. Прибравши могилу Якова, вона вирішила помахати рукою його шибкам, щоб сказати одвічне жіноче — те, що мовила Ярославна, звіряючи вітрові свої жалі. Те, що протягом віків кажуть вдови, приходячи на могили загиблих мужів.

Сиве волосся жінки ворушив вітер. На світло-сіру кофтину падало червоне світло. Звідки воно? Ага, вечірнє сонце сідає за парканом концтабору. А може, це нам лише здається, що то сонце сідає? Насправді ж то одсвічує колір драконової шкіри. Марія поки що бачить дракона ззовні, а ми ніяк не бачимо, бо живемо у його череві.

Я відчайдушно махаю Марії — поспішай звідси! Тільки трави й дерева не встиг поглинути дракон — вони належать небові, як було це завжди. Дружи з ними, Маріє, вони тебе ніколи не зрадять.

Майма, Сибір,

1987р.

Сила Моносу

Роман

Пролог

Серпень на Катуні — місяць обліпихи. Іще росяна ніч не втратила свого панування, а вже в березі попід вербами погрозливим ревінням озиваються мотори і на шалену катунську бистрінь вихоплюються човни сміливців. Трапляється й таке, що найпотужніший мотор не здатний вигребти проти навальної течії — човен закрутить, мов тріску, й понесе вниз так швидко, наче то «Жигулята» біжать по Чуйському тракту. І добре, якщо його викрутить кудись на тихішу воду. Але обліпиха — ягода прибуткова, отож доводиться ризикувати…

У серпні Мирон Грива вирушав на роботу вбрід. Він любив виходити з хати на світанні. Клара, розметавши на подушці червоно-мідяне волосся, тягнулася голою рукою до халатика, щоб нашвидкуруч зготувати пряженю або розігріти котлету. Та Мирон не дозволяв їй вставати вдосвіта — сніданок неважко налаштувати й самому.

Перший сонячний промінь заставав Мирона на перекаті — довгою палицею розворушуючи рінь, він твердо ставив на дно сторожку ногу, взуту в гумовий чобіт. І, як завжди, блакитна течія — вона тут справді блакитна! — породжувала в його душі почуття святості. Недаремно ж бо впродовж двох тисячоліть хрестять водою — атеїст Грива завважив це для себе вперше вісім років тому на березі іншої річки. Тієї, в яку князь Володимир заганяв непокірних киян, аби вони зреклися своїх богів-колод в ім’я спасенної Водохрещі.

Перебрівши через один із численних рукавів, Мирон опинявся на острові, поза яким починалася власне ріка — широка, потужна, бистроплинна. Навіть у серпні, коли вода падала й очищалася, а примхливий харіус починав брати наживку, Катунь була набагато ширша за Десну — її можна порівняти хіба що з Дніпром на рівні Прип’яті. А за кількістю води, яку вона котить на сибірські рівнини, ця гірська красуня, мабуть, перевершує Дніпро — середня швидкість катунської течії разів у п’ять більша від дніпровської.

Згадка про Дніпро щемливо обізвалася в грудях — так наче він згадав про мертвого батька; бо сьогоднішній Дніпро — то вже не Дніпро, а низка гнилих водойм, що під своєю зеленкуватою поверхнею поховали гаї, діброви, найбагатші в світі сінокоси — там, на замуленому дні, дрімає славна українська минувшина. А Київ…

Ні, Київ давно вже не вабить Мирона Сидоровича — він став йому чужим. Так само як і звання кандидата філософських наук, — Грива сьогодні лише усміхається, пригадуючи, як він колись мало не доскочив звання доктора. Сам увірвав оту висхідну дорогу — лише однією фразою, за котру його трохи не спровадили в Павловську лікарню.

Лівим своїм боком Катунь притерлася до самісіньких гір. Ген видно цупкий сталевий трос, що на лівому березі прип’ятий до скель, а тут, де зупинився Грива, бовваніє залізна вишка на бетонних підпорах. Це вже клопіт Мирона Сидоровича — коли він сюди прийшов, трос кріпився до товстенного кедрового стовпа, вкопаного у вологий ґрунт. Але хто ж не знає, як волога переїдає деревину, хай навіть із наймогутнішого кедра? Не можна вірити дереву, вкопаному в землю при самій воді.

Смішно згадати, як Мирон вісім років тому шукав двигуна, котрий ганяє порон через Катунь, — адже ж це не жарт: на його дерев’яний поміст виїжджає трактор або вантажна автомашина; поруч, на відгороджених бильцями лавах, сідають люди — може, навіть десятків зо два. А двигуна зовсім не чути! Яка ж то сила штовхає цей понтонний катамаран, що пропах мазутом, кізяками, капустою? Гордість не дозволила Миронові звернутися до колгоспних дядьків з розпитами — боявся, що сибіряки його висміють. Зміркував: хитрі алтайці тому під таким кутом спарували гостроносі понтони, що порон рухає катунська течія. Для того й перекинуто сталевий трос через річку: прип’ятий до нього довгим повідком, як дворовий пес, порон слухняно бігає вздовж троса справді таки по-собачому. На Дніпрі такої дивовижі не побачиш — таке там судноплавство. А тепер, коли вже й самого Дніпра немає…

Може, оте наївне подивування сибірською кмітливістю й вирішило долю Мирона: ось уже близько восьми років він служить на Катуні поронщиком. Його шанують і за вченість, і за простоту, а до крутих доль сибіряки давним-давно звикли: якщо не тебе самого відповідна установа послала на побачення з ведмедями, то батька, діда або ж прадіда. Людей із чистенькими анкетами тут не зустрінеш — через те й анкети мало кого цікавлять. Та все ж Миронові не так просто було влаштуватися на роботу: голова колгоспу прийняв його з пошаною, мов знатного гостя, але про обов’язки поронщика висловився так:

— У Катуні своя діалектика — мов у норовистого жеребця: хто недужає тримати повіддя — скине залюбки, ще й копитом припечатає.

Тарас, старший Кларин брат, знаючи кавалерійське минуле Гриви, зухвало кинув:

— Ну, що ж, давайте сюди норовистого жеребця!.. Як, Мироне, погодишся на такий іспит?..

До іспиту не дійшло — Тарасові вдалося умовити голову.

На дерев’яному помості порона змайстрована з дощок невелика будка під толевим дахом. У будці грубий, неструганий столик і старий розхитаний табурет. Біля переправи почнуть купчитися вози й машини десь години через дві — отже, у Мирона Сидоровича є час, щоб занотувати думки, які роїлися в мозку з учорашнього ранку, а за ніч вкоренилися, мов зернятка в плідному ґрунті. Мирон дістав із шкіряної сумки товстого зошита, на титульній сторінці якого було старанно виведено: «М. Грива. Про фізичне й метафізичне». Добра половина зошита була вже списана. Позначивши сторінку сьогоднішнім числом, філософ почав писати.