У черевi дракона

— Що це за трон? Встать!..

Блідий, мов крейда, Яків неквапно підвівся. З виразу обличчя й кощавої постаті не можна було вгадати, яка вибухова сила ховається в цій людині.

Жарков зірвав з ящика важкий, прострочений смугасто, по-в’язничому, ватяний бушлат і відкинув його до дверей. Побачивши міцно збитий ящик, заревів:

— Звідки це? Хто приніс?

Капітанська рука шастала перед обличчям Якова, наче Жарков збирався повиривати йому очі. Повітря в камері наповнилось передчуттям грози — здавалося, з пальців Жаркова вилітають іскри. Назустріч їм, потріскуючи, вилітають іскри з лисини Якова.

— Чому мовчите?

І тут спалахнула блискавка: Яків зігнутою в лікті рукою відбив простягнуту до його обличчя розчепірену п’ятірню й гнівно прошипів:

— Геть! Уб’ю…

Це було так несподівано, що Жарков поточився до дверей і закам’янів. Він не міг вимовити й слова. Нарешті з’явилося булькання замість слів:

— Ви… Ви… Ви за це…

Не завершивши фрази, він уже готовий був гримнути дверима, але я спинив його словами:

— Це я приніс ящик.

Капітан повернувся до камери:

— Ви? Де ви його взяли?

— Розповім. Тут немає таємниць. Але навіщо стільки нервовості? Хіба не можна розмовляти спокійно?

— Гаразд, ідіть за мною.

Не встигли ми дійти до кімнати наглядачів, як із нашої камери з ящиком у руках вибіг черговий прапорщик і зник за дверима, що вели надвір.

Капітан, розсівшись за письмовим столом, поволі спускав перегріту пару. В його обличчі вгадувалося щось циганське. Жарков непогано знав українську мову, бо виріс на кордоні України й Молдавії. Ось і зараз він заговорив зі мною українською мовою — це було ніби запрошення до дружньої бесіди.

— Ну, знаєте… Ваш напарник того… Довго не протягне. Для таких, як він, у нас є не лише наручники, а й намордники… Гаразд, розповідайте про ящик. Де ви його взяли?

— У ванній кімнаті. Його принесли для дров… Я його й прихопив.

Це виглядало переконливо: нас не виводили в табірну лазню — гріли воду в колонці, що опалювалась дровами.

— Давно?

— Та ні, недавно.

— А де ж був прапорщик?

— Він щось писав.

— Хто тоді чергував?

— Не пригадую.

— Це дуже серйозне порушення.

— А тримати інваліда війни по шістнадцять годин на ногах — на це у вас є право?..

Жарков підвівся за столом, заговорив примирливо:

— До цього ми ще повернемось. Ваше поранення… Це, звичайно, буде враховано… У мене прохання: ви готові посвідчити, що Стріха кинувся на мене з криком: «Уб’ю!»? Він ударив мене кулаком. Ось тут синець…

Капітан спробував підкотити рукав, але його спинив мій сміх.

— Жартуєте, капітане!

— Громадянин капітан.

— Хай так… Я бачив, що це ви накинулись на Стріху. Ви тицяли пальцями йому в очі. Він змушений був відштовхнути вашу руку — інакше міг втратити зір… До речі, він і так сліпий на одне око. Отже, інстинкт самозбереження…

— Годі! — обірвав мене Жарков. — Без вас обійдемось. Ідіть.

Я повернувся до камери. Яків стояв, привалившись правим боком до піднятих нар. Руку тримав на грудях. Обличчя лишалося таким же блідим, як і в ту мить, коли він прошипів Жаркову своє «уб’ю!». Очі були заплющені.

Сторожко наблизився до Стріхи, тихо покликав:

— Якове!..

Він розімкнув повіки.

— Серце. У тебе є валідол?..

Валідолу не було. Я натиснув на кнопку, викликаючи наглядача — у нього є аптечка. Увійшов прапорщик зі словами:

— Хитро ви замаскували ящик. За столом його зовсім не видно.

Так, це правда — ми скористалися залізобетонною спорудою, котра на мові тюремників називалася столом. Але наглядачі не раз заходили до камери й бачили ящик. Отже, це просто була відмовка. Добре, якщо ніхто з них не видасть Крігера.

— Потрібен валідол, — показав я на Якова.

Наглядач приніс валідол. За годину Якову полегшало.

Крігера ми більше не бачили: його перевели в іншу зону — до карних злочинців. Хтось із наглядачів таки доніс на нього.

Ми вийшли із ПКТ просто на Михайлове свято: сьогодні неділя, у вівторок перед ним відчиниться висока залізна брама — рушай, чоловіче, на всі чотири сторони.

У їдальні стояла велика — мабуть, п’ятивідерна — каструля, до якої вишикувалась черга зеків із кухлями в руках. Один із куховарів невеликим черпаком наливав у засмалені кухлі чорний, мов дьоготь, прощальний чай. На столі лежала купа дешевих цукерок — табірний чай, як правило, пили з цукерками. Колись, у свій перший табірний місяць, я не повірив, що не зможу випити такого чаю, насипавши в нього цукру. І змушений був покаятись: мене одразу ж занудило.

Щоб зварити чай на весь табір, слід було років зо два відмовляти собі в цій єдиній насолоді — тоді ти, може, й збереш потрібну кількість схожого на солому грузинського чаю. Та, мабуть, справжнє свято можливе тільки після посту.

Михайло з сяючим обличчям сидить біля купи цукерок. До нього підходили, щоб привітати й потиснути руку. Його руку доводилось брати в обидві руки — в одну не вбереш.

Гіркота й велич з’єдналися в цьому прощанні. Передовсім на голову падала страшна арифметика: майже три десятиліття! Тепер іди куди хочеш. А куди? Кому ти потрібен?..

Згадували його втечу. Видно, й тоді свобода так оглушила Михайла, що відібрала здоровий глузд. Та й кого після тридцяти років тюрми звичайна стежка не захитає, мов корабельна палуба під час шторму?

Тут були й такі, кому через місяць теж виходити, — але ж їм дісталася лише половина Михайлового строку: п’ятнадцять — не тридцять. Мабуть, великий полководець не мав стільки шани від своїх бойових побратимів, скільки мав її нині Михайло.

А слова скупі, навіть невиразні.

— Будь.

— Тримайся, друже.

— Хай щастить.

Все людське нині опинилося поза словами — слова не спроможні вмістити того, що кожен вигойдує в своїй душі. І, промовляючи сіреньке слово, зек знає: той, кому воно мовлене, розуміє його так, як належить. О ні, те слово для нього не сіре!..

Ось підійшов Приходько — деревини на ньому більше, ніж власних кісток. І дивно, що якось він іще носить огрядне тіло. Ба, навіть не журиться — де з’являється колишній директор спиртово-горілчаного заводу, там вирують жарти й сміх.

— Якби знаття, мені б друзяки таку ногу виготовили… В неї можна було б залити літрів п’ять спирту. На всіх би сьогодні вистачило.

— А й правда! Це ж винахід… Не забудь патент узяти.

— Який патент?.. Це мій сторож винайшов.

— Хо-хо! Він, мабуть, цистерну з твого заводу переносив. Як же ти його викрив?

— Сам себе викрив. Якось він або не долив, або надпив. Іде з роботи, а в нозі буль-буль… Звідси мораль: нас рятує тільки повнота… Отож-бо, наливай, наливай. Повну наливай, бо костура схопиш.

Підійшов Семен Гейць.

— Пане Михайле! Я ще в дитсадок ходив, коли вас сюди привезли. Але дивлюся на вас — хіба можна повірити, що ви стільки прожили в неволі?.. Нехай Бог вам відшкодує за всі муки.

Стріха підійшов і потиснув руку — без слів. Просто подивилися один одному в вічі — і цим було сказано більше, ніж словами. Люди то заходили до їдальні, то виходили надвір.

За мить сталося дві події — одна в небі, друга на землі, — котрі привернули загальну увагу.

В небі сталося таке: вгодований шуліка, підкравшись із-за даху казарми, безшелесно наближався до голубів, що скупчилися на даху їдальні. Тут, біля їдальні, зеки щедро їх підгодовували ненависним глевтяком. Проте для голубів і ворон, що нахабно до них присусідились, той глевтяк, особливо взимку, був манною небесною.

Зеки, помітивши шуліку, зняли крик, щоб його відігнати. Але ж ні — крилатий розбійник ось-ось схопить якогось сизого невдаху. Та, почувши людське попередження, голуби дружно злетіли в небо. І тут виявилось, що шуліка їм зовсім не страшний — просто треба бути завжди вище від нього. Шуліка вміє спритно падати вниз, на землю, але не вміє так швидко набирати висоту, як голуб. Отже, звідти, з висоти, можна й поглумитися над ним: хе-хе, пане шуліко, не ті маєш крила…