У черевi дракона

А на землі сталося ось що. Від теплиць, де навіть узимку можна поживитися свіжим огірком чи помідором, зі своїм пузатим портфелем, перевалюючись, мов гусак, простував до вахти підполковник Жлоб. Та ось він помітив біля їдальні скупчення зеків і рішуче повернув до чорного, гракоподібного гурту. Мабуть, подумалось ледачому підполковникові, що нині можна сполучити приємне з корисним: і свіжих овочів прихопити, і свій службовий обов’язок виконати. А він, той обов’язок, дуже нагадував обов’язок шуліки: любив Жлоб зненацька когось кинути до ШІЗО. Це відразу ж поліпшувало йому настрій і, мабуть, апетит. Про останнє він дбав найбільше.

— Колеги! — сміючись, звернувся до зеків Карташов. — Погляньте, небесна дія повторюється на землі. Давайте вчитися в голубів: завжди слід бути вище від шуліки.

Більшість зеків знала Карташова. Я щойно познайомився, але він одразу ж став моїм другом. Чорнявий, з правильними рисами обличчя, завжди гострий на слово, він був загальним улюбленцем. З Гейцем вони жили душа в душу — їх навіть називали спільним іменем: Нерозлийводи. Відколи до табору повернувся Карташов, Семена ні разу не бачили з кимось іншим.

Тим часом Жлоб увійшов до коридору, що створився в натовпі зеків. Він кидав оком туди-сюди, намагаючись до когось присікатись. Але дивна річ: навіть завжди боязкі сьогодні сміливо дивилися йому в вічі. Страху нині не існувало. Бо люди збагнули: це ж таки їхнє свято — виходив на волю той, хто за свій табірний стаж мав неабиякий авторитет. Та й за людські якості зеки любили Михайла.

Жлоб одразу ж відчув: сьогодні треба бути стриманішим. Досвідчені тюремники завжди це відчувають. Він мовчки зайшов до їдальні, наблизився до Михайла. Довго дивився на велетня — здавалося, в голові Жлоба несподівано закрутилися іржаві шестерні. Він відступив у безлюдний куток їдальні й мовчки стояв серед порожніх столів, не зводячи очей з Михайла. Про що він думав? Мабуть, про те, що цей карпатський велетень розпочав своє життя в концтаборі тоді ж, коли й сержант Жлоб. І десь-таки є в них спільне коріння — у тюремника і його жертви. Більше того: в’язень без тюремника — просто вільна людина. Але ж тюремник без в’язня — хто такий? Що він уміє і де роздобуде жорстоку владу, без якої йому вже й житія немиле?..

Здавалося, Жлобові в цю мить хотілося так просто, по-людському, наблизитись до Михайла, випити за нього кухоль табірного чаю і сказати якесь тепле слово. Але шестерні в голові підполковника надто заіржавіли — вони так і не зрушили з місця. Жлоб увібрав голову в плечі, драглисті складки потрійного підборіддя погрозливо затряслися — і мовчазний, мов сова, вийшов із їдальні.

— Знаєте, про що зараз думав Жлоб? — усміхаючись, запитав Карташов. — Про те, що він уже пенсіонер і ось-ось у нього заберуть пузатий портфель.

Я теж гірко всміхнувся: Карташов, мабуть, точніше розгадав переживання Жлоба, ніж я.

— А ми на цей раз були вище від шуліки, — підсумував Карташов.

Надвечір Михайло запросив Якова й мене до комори, де зберігалися мішки й валізи нашого загону. Дістав свій мішок, почав викидати з нього тюремні скарби — мило, швайку, добре підшиті валянки, дерев’яні мокроступи для лазні тощо.

— Тутка всякого добра назбиралось. Беріть, хлопці, згодиться.

Я приміряв валянки — не підходять. На Якова підійшли. Швайку теж сховав до свого мішка Яків, а з десяток шматків сірого мила розділили порівну. Мокроступи дісталися мені — в мене бракувало хисту так добре їх вистругати й підігнати, а підлога в лазні холодна, можна й ревматизм нажити.

Коли з традиційним розподілом спадщини було покінчено, Михайло нерішуче мовив:

— Коби погодились мене вислухати…

— Кажи, друже, — підбадьорив Яків. — Авжеж вислухаємо.

Тоді Михайло вивів нас із комори і, озираючись, зашепотів:

— Отой димар бачите?..

— Ну… То й що?..

Те, що ми почули далі, здивувало нас і засмутило: таки ж тюремне тридцятиліття залишило чорну борозну в Михайловому мозку. І вона вже, мабуть, ніколи не заросте. Із його запопадливого шепоту ми зрозуміли: Михайло радив використати димар кочегарки, що стояв доволі близько від загорожі, для нашої втечі. Зробити це належало так. У кочегарці він давненько вже заховав легкий і гнучкий металевий трос. Один кінець троса треба підняти на вершину димаря й добре там його закріпити. До другого кінця припасувати невеликий тягар і перекинути через заборонку. Тільки й того! А Михайло там сидітиме в кущах, спіймає перекинутий кінець, натягне, мов струну, і прикріпить до соснового пня. Пнів там скільки завгодно — Михайло добре вивчив місцевість з вершини шлакової гори. Димар стоїть далеко від сторожової вежі. Як тільки сніг розстане й ночі стануть темними — можна тікати. Треба ще виготовити із заліза отакі баранці (Михайло показав зразок), надіти на трос, вхопитися обома руками — і ту-ту, поїхали. Мов на парашуті. Михайло навіть показав умовний знак, який треба прислати йому в листі, коли все буде готове — він одразу ж приїде й чекатиме в лісі…

Звісно, ми не погодились — план дотепний, але ж не для нашого віку. Та й ніхто в таборі вже не годиться для такого подвигу — сприт не той.

— А дисиденти? Гейць, Карташов, — ображено підказав Михайло.

— У дисидентів це не заведено, — пояснив я. — Якби навіть ворота лишили відчинені — ніхто б із нас не вийшов. Втекти — означає визнати свою поразку. Розумієш, друже?..

Ні, Михайло цього не розумів. Перед відбоєм ми з Яковом вийшли трохи провітритись.

— Пригадуєш Йону? — запитав Яків.

— Якіра?..

Яків засміявся:

— Ти, Андрію, все ще лишився більшовицьким комісаром… Пухом земля Якірові. Але я мав на увазі біблійного пророка, який три доби прожив у череві кита… Мені часом здається, що всі ми живемо в якомусь велетенському череві. У череві дракона… А всі наші революції, війни — то, знаєш, тільки порушення нормального травлення, не більше… Ото як почне драконові розпирати шлунок — у нас війна або революція. А ти як гадаєш?..

Спершу мої губи розпливлися в усмішці, а відтак майнула думка: може, це й не жарт? Хіба є в нас безсумнівна модель світу? Все живе й розумне в якомусь образі себе уявляє. І якщо вважати живими цілі світові сфери, то й вони повинні кимось себе уявляти. Може, людьми. А може, драконами. Світова міфологія виглядає реалістичніше, ніж це здається декому із земних реалістів. Насправді ж їхній реалізм — тільки свідчення людської обмеженості.

— Можливо, й так, — погодився я. — Кит зрештою виблював Йону. Чи нас коли-небудь виблює дракон?..

— Червоний дракон, — уточнив Яків. — Мені, Андрію, вже недовго ждати.

Я не став уточнювати, що він мав на увазі.

І ось ми знов послуговуємось нашим дитячим досвідом: довкола казарми шукаємо їстівну траву. Кропива, кульбаба, подорожник, листя лободи — все це годиться для наших салатів. Знявши кашкети, підставляємо голову ранковому сонцю — за п’ятимісячну мордовську зиму настає ультрафіолетове голодування, а воно діє не менш згубно, ніж авітаміноз.

Мене знов, як і минулої весни, зробили землекопом. На території табору лишилися старі дерев’яні казарми — ще із сталінських часів. Тепер їх розбирали, а зруби використовували для нових теплиць. Ми розуміли, що нам від них так само не їсти овочів, як і від старих, — і саме тут особливо гостро відчували себе рабами. Коли ти раб держави, це ще можна якось затушувати звичною демагогією: держава, мовляв, народна, отож працюєш ти заради народного добра. Та коли тебе використовують у підсобному господарстві концтабору — відразу ж уся ота демагогія випаровується: у портфелях, кошиках, господарських сумках м’ясо й овочі пливли кудись поза вахту. Навіть кадебісти, відвідуючи табір, не забували наповнити свої таємничі портфелі чимось важким і габаритним.

До трьох великих теплиць начальство вирішило додати четверту. Теслі завершували свою справу, а мені належало виганяти тачки з торфом на рівень вікна й вивертати їх потім під целофановим дахом теплиці. Робота каторжна. Я на неї згодився лише тому, що до того мене посилали на таку роботу, яка через моє поранення була для мене справжнім катуванням.