У черевi дракона

Якщо хтось постарів, то це Іван. Він дуже схуд, вилиці випиналися із шкіри… Голився вряди-годи, щоки були вкриті сірою щетиною. Крізь щетину видно шкіру, схожу на старий віск, такого ж кольору все обличчя й руки. Всміхався силувано й ніби винувато — наче вибачався, що досі обтяжує світ своїм існуванням. Марії доводилось дбати, щоб на його тілі не виникали болісні пролежні — це обом завдавало клопоту й мук.

Тиха, неговірка радість — ось як можна назвати реакцію Марії на моє повернення з війни. Усмішку я бачив рідко — нам обом треба було відтанути душею, щоб повернувся щасливий сміх.

Я не ховав, з якого війська повернувся. Марію це не вразило, але до її задавленого смутку додалась тривога за мене. Заспокоювало хіба що безлюддя.

Її побут майже не змінився — він завжди був незалежним від державного постачання, це неабияк прислужилося в часи війни.

Ще до війни — одразу ж після перших відвідин — я почав надсилати і привозити для неї книги, здебільшого українську класику. Та й російську теж. Бібліотека зібралася непогана. Марія встигла закінчити лише шість класів. Але ж вона була здібною людиною, читання стало для неї солодкою потребою. Іван теж багато читав. Це допомагало їм долати глухе безлюддя. Простенький детекторний приймач з навушниками повідомляв про всі події в світі. Словом, вони не були відрубані від суспільства.

Дедалі молодість брала своє — нарешті ми з Марією пізнали справжнє щастя, не ховались з ним від Івана, а він радів за нас і теж, здавалося, був щасливий. Наш егоїзм заважав побачити, що діялося в його душі.

Якось на сінокосі Марія мовила:

— Іван у тебе ні про що не питав?

— Що саме ти маєш на увазі? — відповів я запитанням. — Питав про сіно.

— Ні, я не про це… Він учора кинув мені таке: «Якби не я, ви з Яковом, мабуть, відшукали б іншу місцину для життя, га?..»

— І що ж ти йому сказала?

— Запевнила, що він помиляється.

— Безумовно.

Марія з Іваном уже мали право повернутися на Вкраїну. Але я, по суті, ще не знав, як мені легалізуватися. Відтягувати далі не годилося, треба було щось вирішувати. Зосередившись на цій думці, я не надав особливого значення розмові про Івана.

Прокіп не повернувся з фронту — пропав безвісти. Марія все ще сподівалася, що він ось-ось постукає в шибку, але дедалі її надія вгасала.

Мушу признатися: я не належу до тих, хто казав органам влади про себе щиру правду. Я, зрештою, роздобув такі-сякі документи. В тих краях це було легше, ніж в Україні. Але прізвища не змінив — мріяв про закінчення інституту. Шлюб ми оформили, хоч цим формальностям і не надавали значення. Щоб записатися в загсі, довелося лише в один кінець іти пішки близько двадцяти кілометрів. Можна уявити, які ми були стомлені, коли повернулися додому. Відразу ж повкладалися спати — було вже темно.

А наступного ранку Іван з надмірною радістю почав нас вітати й таки ж змусив відзначити отримання державної посвідки про шлюб. Ми, звісно, випили. В його веселощах було щось штучне, проте ні я, ні Марія тоді не звернули на це уваги.

Погода видалася добра, коротке літо кінчилося — пора копати картоплю. Марії дуже подобалось, коли ми разом виходили на сінокіс або поралися в городі. Вона майже все своє життя длубалася в землі сама, не чуючи поруч людського голосу, — отож тепер світилася справжньою радістю. В такі хвилини Марія була напрочуд вродлива, відчувала це по-жіночому — і ми обоє в буденній роботі вбачали справжнє свято.

Додому прийшли надвечір. Я трохи затримався на ґанку — аж раптом із хати почув спершу переляканий зойк, відчайдушний крик, а відтак нестямне голосіння. Коли вбіг до світлиці, побачив на підлозі згорблену постать Марії, яка, впавши на коліна, жахливо голосила. Ліжко Івана було порожнє. Потім впало в око вибілене полотно рушника. Рушник було розірвано на смуги і зсукано й з’єднано так, що вийшло щось схоже на мотузку. Один кінець був прив’язаний до бильця ліжка, другий спускався вниз, на підлогу.

За мить я все зрозумів: влізши головою в зашморг, Іван зусиллями рук викинув власне тіло з постелі. Тепер воно лежало на підлозі, а голова й плечі були трохи підняті — зашморг на шиї не дозволяв їм лягти на підлогу.

Для Марії це була велика трагедія. Я почувався винним — мусив би зрозуміти, що Іван відчував себе тягарем для нас. Чуйність сестри, яка багато років була йому ніжною нянькою, приспала його чоловіче самолюбство, а тепер воно прокинулось і збунтувалося. Це повинен був збагнути саме я — і як педагог (отже, психолог), і як мужчина.

Не буду деталізувати цілком зрозумілого — скажу тільки: поховавши Івана, ми й справді почали задумуватись про повернення на Вкраїну. Для мене це, безумовно, становило небезпеку, але я заспокоював себе тим, що на мені немає військових злочинів. Бандерівці воювали проти німців — і я разом з ними. Звісно, ми билися за нашу неньку Україну. Та що ж тут злочинного?..

Зараз бачу: це було доволі наївно. Але так чи так, ризикувати доводилося всюди, отже, не було сенсу ховатися в глушині. Треба жити нормальним людським життям, а все інше полишити на Бога.

Так ми опинились на Полтавщині. Інститут я закінчив, викладав історію. І, як бачиш, дожив на волі до свого шістдесятиліття. Часом дивувався: чому доля до мене така ласкава? Навіть після того, як мені заборонили працювати в школі, минуло цілих шість років до мого арешту. Але чому доля одних карає, других милує — не нам судити. Своє життя я вважаю щасливим. А його завершення… Чим воно погане? Якщо ти, Андрію, не шкодуєш і не каєшся, чому ж я маю шкодувати?

До нашого виходу із ПКТ лишався тиждень. Морози поки що не зменшились, хоч календар уже проголосив весну. Але день подовшав — тепер, сидячи під батареєю на ящику, можна було вільно читати годин по сім, не менше. За режимом нам належало виконувати якусь роботу, але ж вигадати її було нелегко, тому здебільшого ми лишалися безробітними. Звісно, ми не скаржилися на своє безробіття — навпаки, дякували державі за оте загальне безладдя, котре й нам дарувало несподіваний перепочинок.

Том за томом я перечитував Лєскова, картаючи себе за те, що так пізно заглибився у вивчення цього великого письменника. Його, як політичного ретрограда, відсували кудись у сферу другорядних літераторів цілих сто років. Спершу це робили прибічники Чернишевського, а в пожовтневі часи — марксистські ортодокси. Тепер я перечитував роман «Нікуди» з подивом і вдячністю: іще в середині минулого століття Лєсков розгледів, що ідеї комунізму не мають під собою реального ґрунту, бо взагалі не відповідають людській природі. Так, він захоплювався героїзмом тих, хто спалював себе на жертовнику загального блага, але ж добре бачив: любов до власного, байдужість до гуртового — ось ті чинники людської природи, об які розіб’ються зусилля утопістів. Як прихильник високих моральних принципів, Лєсков стоїть на боці носіїв комуністичної ідеї; як художник-реаліст, він веде їх до неминучої загибелі, бо природа не приготувала їм іншої долі.

Відзначивши, що Лєсков не розробив цієї теми з боку іще страшнішої людської вади — гіпертрофованого владолюбства, ми переходили до «Бісів» Достоєвського. Тут нас вражало пророцтво генія, який у нечаєвському епізоді розпізнав і передбачив неминучість сталінщини…

Отак віддаючись вільному плинові думок, дискусіям та споминам, ми не без приємності й користі завершували термін нашого покарання. Подумки дякували Крігеру — без його допомоги я був би вже смертельно вимучений.

— Між іншим, бункер непоганий, — жартував Яків. — У молодості не довелось, то в старості посиджу.

Якось після сніданку клацнуло вічко й відразу ж загуркотіли залізні двері. До камери увірвався розпашілий від люті капітан Жарков. Він саме був черговим помічником начальника колонії, про що свідчила червона пов’язка на правому рукаві.

Ми застигли кожен у своїй позі: я саме розминався від тривалого сидіння під батареєю, а Яків тим часом присів на моє місце, щоб погріти спину. Опасистий, але рухливий, Жарков тигром стрибнув від дверей до батареї й простягнув розчепірену п’ятірню над лисиною Якова.