Чорна рада

Ч «≥брались ми, панотче, на божий суд; нехай господь розсудить людську кривду.

Ч яка ж, Ч питаЇ, Ч сталас€ кривда ≥ од кого?

ажуть:

Ч “а от, бач, полюбив молодець д≥вчину, ну ≥ д≥вчина не од того. ћолодець же нашого м≥щанського роду Ч син нашого в≥йта, а д≥вчина, бач, роду шл€хетського Ч дочка пана ƒомонтовича. ќт ≥ заславсь молодець до д≥вчини; а в сватах пiшли неаби€кi люде Ч бурмистрове та райцi магiстратськiњ. ƒак що ж би ти думав, панотче? як привiтав њх пан ƒомонтович? –озлютовавсь, мов на свою чел€дь, назвав хамами, личаками. ЂЌе дiждете, Ч каже, Ч i рiд ваш не дiжде, щоб ƒомонтович оддав дочку за гевала!ї

Ч ќт €к розвеличалась ледача шл€хта! Ч перехопили тут ≥нш≥ з синьокаптанник≥в. Ч —е т≥њ, що впрохались у батька ’мельницького на ¬крањну! ј €кби не пустив, то попропадали б з голоду в ѕольщ≥!

Ч ÷итьте, цитьте, горлат≥њ ворони! Ч озвались тут де€к≥ з кармазин≥в. Ч ƒайте й нам що-небудь вимовити. Ќевже ви хочете, щоб за вашого в≥йтенка отець силовав одним-одну дочку?

Ч який, Ч кажуть, Ч враг просить його силовати? ¬она з дорогою душею п≥де!

Ч „ого ж се так? Ч одв≥тують кармазини. Ч ј може, й гарбуза втелющить!

Ч √арбуза? Ќ≥, не гарбузом тут пахне, коли сама дала в≥йтенков≥ каблучку.

Ч √од≥, год≥ квакати! Ч кажуть кармазини. Ч ѕобачимо ось, чи€ в≥зьме.

Ч –озводьте б≥йц≥в! Ч кричать ≥нш≥.

Ч як же њх розводити, коли не згодились, чи на п≥стол€х, чи на шабл€х? Ќехай розсудить панотець. —кажи нам, будь ласка, панотче, Ч обернулись до Ўрама, Ч €к лучче дознати суда божого, чи п≥стол€ми, чи шабл€ми? ќт брат стаЇ за сестру, а жених за себе ≥ за все м≥щанство. оли жених пол€же, нехай пот≥шатьс€ кармазини; €к же пол€же кармазин, тод≥ дочку нам подавай, хоч лусни! Ќе сховаЇшс€ од нас н≥ за високими вор≥тьми, н≥ за прив≥ле€ми!

Ч ќ, щоб вас господь побив праведним громом! Ч каже тод≥ Ўрам.

Ч «а що се ти нас так проклинаЇш? Ч каже, зумившись, громада.

Ч ќ голови, сл≥п≥њ ≥ жорсток≥! Ч глаголе знову Ўрам. Ч як збираЇтьс€ на неб≥ хуртовина, то й зв≥рюка забуде свою €рость; а ви перед самою бурею заводите кривав≥ чвари!

≤ помчавсь од них необзир.

” Ѕорзн≥ зањхав Ўрам одпочити до сотника Ѕ≥лозерц€. Ѕ≥лозерець був старосв≥тський сотник, ≥ще-то з тих, що перш≥ озвались потиху до батька Ѕогдана: Ђднай, батьку, ”крањну, а ми тебе виручимої. “ак знав його Ўрам добре, ≥ були вони при€тел≥.

“≥лько що доњжджаЇ до вор≥т, аж сотник вињжджаЇ з двору. ѕ≥знав Ўрама ≥ сам не знав, що робити од радост≥.

Ч Ќу, батьку, Ч каже, Ч у саму годину зав≥тав ти до нас у гост≥!

Ч Ѕачу, € й сам. Ѕодай лучче н≥чого не бачити?

Ч уди ж отсе?

Ч ƒа в Ѕатурин же, до нав≥сного д≥да ¬асюти.

Ч ≈, уже раду рушили!

Ч як?

Ч ј так. ќсь зањдьмо лиш до господи.

«ањхали, вв≥йшли, до св≥тлиц≥, с≥ли к≥нець стола. “од≥ Ѕ≥лозерець ≥ почав розказовати.

Ч “ак ≥ так, Ч каже. Ч Ќав≥сноголовий ¬асюта коверзовав-коверзовав, дал≥ таке вигадав, що ледв≥ й сам не пропав. Ђѕрис€гайте мен≥, Ч каже, Ч на послушенство гетьманське, а не прис€гнете, то тут вам ≥ капут!ї Ќаустив вражий д≥д п≥хоту да хот≥в так придавити у Ѕатурин≥ старшину, щоб ≥ не писнула. ќт €к у нас тепер завелось!

Ч ƒа чого доброго й ждати од такого, що полизав л€дських полумиск≥в? Ч каже Ўрам. Ч ”же коли ти був раз «олотаревським, то «олотаренком ≥знов не будеш! Ќу, що ж старшина?

Ч ј старшина, Ч говорить Ѕ≥лозерець, Ч почала його усов≥щувати: Ђѕоб≥йс€ бога! „и тоб≥ ж довго жити на св≥т≥? Ќехай би молодш≥њ гетьмановали. ≈й, пане полковнику! Ќе удавай —омка на ћоскву зрадником! ƒержись за його; то ще й сам, ≥ вс≥ ми поживемо з упокоЇмї. уди! –озходивсь наш д≥дуган: Ђ—кор≥ш у мене волосс€ на долон≥ виросте, н≥ж пере€славський крамар буде гетьманом! «а мене бо€ре на ћоскв≥ т€гнуть, за мене Ѕрюховецький з запорожц€ми сто€тиме. ќсь € послав уже посланц≥ до «≥ньковаї. Ч ЂЌе йми, Ч кажуть йому, Ч в≥ри запорожц€м: вони тебе уочевидьки ошукують. ѕрињжджають до тебе з —≥ч≥ задл€ уз€тт€ т≥лько подарунк≥в. ћи тебе гетьманом, ми тебе гетьманом оберемо! ј там своЇ на ум≥. ’≥ба не знаЇш, €ким вони духом на городову старшину дишуть? —е в њх обичай давн≥й!ї ƒе тоб≥! ≤ слухати не хоче. як ось ≥ гонц≥ з «≥нькова. Ђј що?ї Ч Ђ≈ге! Ч кажуть. Ч ѕрощайсь, пане полковнику, з гетьманством. “ам запорожц≥ таке провад€ть, що аж слухати сумної. Ч Ђј кн€зь же що?ї Ч Ђўо кн€зь? н€зь ≥з запорожц€ми запан≥брата, а твоњ подарунки прийн€в у см≥х, бо в його й свого довол≥ї. ¬асюта й руки попустив. “од≥ старшина за його, а п≥хота й соб≥ пот€гла за старшину; та до того прийшлось, що трохи сам ¬асюта не наложив головою. як ось од —омка лист до ¬асюти.

Ч ќд —омка? Ч питаЇ Ўрам, здивовавшись.

Ч ќд його самого, од якима —омка.

Ч ≤з ѕере€слава?

Ч Ќ≥, ≥з ≤чн≥. —омко вже в ≤чн≥.

Ч Ќе спод≥вавсь €, Ч каже Ўрам, Ч щоб —омко так скоро перем≥г себе.

Ч ≈ге! Ч одв≥туЇ Ѕ≥лозерець. Ч рута година наступила. ѕише до ¬асюти: Ђ¬о ≥м’€ боже, ти, пане полковнику н≥женський, ≥ вс≥, п≥д його рукою будуч≥њ, послухайте мого голосу, не погубл€йте отчизни. „и вам, Ч каже, Ч лучче оставатись п≥д рукою свинопаса ≤ванц€, чи п≥д лицарською рукою пере€славського —омка? «абудьмо вс€к≥ чвари. Ќе час нам тепер враждовати, час за козацьку честь посто€ти. я, Ч каже, Ч жду в ≤чн≥. ’то Їсть в≥рний син своЇњ отчизни, збирайтесь до мого боку. Ќе попустимо гетьманськоњ булави в ледач≥ руки…ї Ѕачить тод≥ ¬асюта, що н≥куди д≥тись, давай старшину до ≤чн≥ прохати, да й рушили вс≥ з Ѕатурина. ≤ € отсе, дещо впор€дкувавши, туди ж њду. “ак намовились м≥ж себе, щоб уже вс≥ма голосами —омка обрати ≥ прис€гу йому виконати, ≥ при йому вс≥м сто€ти.

Ч “ак чого ж га€тись? Ч каже Ўрам. Ч Ќа коней да до ≤чн≥!

Ч √осподи! Ч сказав, дивуючись, Ѕ≥лозерець. Ч „и тебе господь сотворив ≥з самого зал≥за, чи що? Ќ≥ рани, н≥ л≥та тебе не одол≥вають.

ј Ўрам йому:

Ч як треба р€тувати ”крањну, байдуже мен≥ ≥ л≥та, й рани. ќбновитьс€ €ко орл€ юность мо€. Ќа кон€, на кон€! Ќ≥чого га€тись!

Ч ƒа вгамуйсь, бога ради! ’оть дух переведи, хоть чарку гор≥лки випий да закуси.

—€к-так осадив Ѕ≥лозерець Ўрама. Ўрам уже й сам тод≥ почувсь, що треба дати соб≥ п≥льгу.

¬ињхали з Ѕорзни. „и проњхали з дес€ток верст, чи н≥, €к назустр≥ч гонець до Ѕ≥лозерц€, щоб простовав уже п≥д Ќ≥жень.

Ч ¬≥йсько гетьманське п≥шло, Ч каже, Ч туди ще зранку, а —омко-гетьман з ¬асютою ≥ з ≥ншою старшиною тож ≥з ≤чн≥ рушили. ”с€ старшина прис€гу виконала —омков≥ на послушенство в ринков≥й церкв≥ ≥чанськ≥й, да, почувши, що вже бо€ре п≥д Ќ≥женем, просто з церкви на кон≥ да й рушили до Ќ≥жен€.

Ч «аворушились наш≥! Ч каже Ўрам. Ч —лава тоб≥, боже! Ќу, не тратьмо ж часу й ми.

ѕовернули коней на Ќ≥женську дорогу; њдуть сп≥шно. ¬ињжджають на ≤чанський шл€х, недалеко од Ќ≥жен€, аж гл€нуть Ч ≥ —омко з ¬асютою њде. —таршина за ним купою. ѕов≥тавшись, Ўрам зараз ≥ питаЇ:

Ч ј що, пане гетьмане, €ково?

Ч Ќе журись, батьку, Ч каже —омко, Ч усе буде гаразд. ”же €к ми з паном «олотаренком уз€лись за руки, то нехай устоњть проти нас хто хоче. Ћубенський, ѕрилуцький ≥ ѕере€славський полки € виправив з ¬у€хевичем п≥д Ќ≥жень, а „ерн≥г≥вський буде туди сьогодн≥ на н≥ч. „ого ж ти ≥ще супишс€?

Ч “и кажеш, пане гетьмане, що з ¬у€хевичем полки виправив? Ч питаЇ Ўрам.

Ч « моњм генеральним писарем, Ч одв≥туЇ —омко.

Ч ƒа то-то ж! Ќе дав би € йому гетьманського бунчука п≥д таку годину.

Ч ≈, батьку! Ч каже —омко. Ч “об≥-бо вже дуже знев≥рились люде.

Ч ј ти, синку, дуже багато ймеш њм в≥ри. я чував про ¬у€хевича дещо негарне.

Ч ≈, год≥! “и мого ¬у€хевича не знаЇш. Ќ≥хто лучче його не вм≥Ї гамовати козак≥в: тим € й дав на сей день йому бунчук, а не ≥ншому.

Ч ѕохмурна, похмурна година! Ч каже сам соб≥ Ўрам.

Ч Ќе така ще, €к тоб≥ здаЇтьс€, Ч сказав —омко.

Ч ƒай, боже! ј що ти скажеш про посп≥льство, що купитьс€ коло Ќ≥жен€, нехай бог криЇ, наче €к було на початку ’мельнищини? —е все брюховц≥!

Ч Ќ≥чого не скажу. ћен≥ б≥льш њх жаль, н≥ж досадно; б≥льш досадно, н≥ж страшно. ѕоки в мене в табор≥ козаки да гармати, € н≥ про що й гадки не маю. “и думаЇш, може, мене дуже засмутили миргородц≥ да полтавц≥ з з≥ньк≥вц€ми? Ќе засмутили вони мене, а преогорчили. Ќе те мен≥ шкода, що три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.