Карeра Никодима Дизми

Коли він проходив повз ковбасню, звідки так принадно пахло, йому затамувало дух. Дизма одвертався, щоб не дивитися на вітрини гастрономів, а проте голод не давав спокою.

Никодим знав, що й попереду його не жде нічого радісного.

Та чи лякало це його? Ніскілечки. Уява Никодима Дизми була аж ніяк не багата. Своїми завбаченнями і планами він не виходив за межі найближчих днів; минулий тиждень Дизма животів, продавши годинник, а наступний теж міг прожити, загнавши фрак і лаковані черевики.

Щоправда, це вбрання дісталося йому ціною багатьох злигоднів, з ним у Никодима були зв’язані надії на легкий хліб ресторанного танцюриста і на докорінне поліпшення свого жалюгідного матеріального становища; але тепер, упевнившись після безліку спроб, що на танцюриста його ніхто не візьме, Дизма поклав розстатися з цим чудовим убранням.

Минала вже шоста година, коли він остаточно взяв собі таку думку і повернув додому.

У квартирі була тільки Манька, квола брюнетка з нервовими рухами. Вона, певно, збиралася йти сьогодні на заробіток, бо сиділа біля вікна і красилася. Вмостилася Манька на Никодимовій валізі. Щоб не перешкоджати їй, Дизма сів собі в кутку й мовчки ждав.

Дівчина обізвалася перша:

– Одверніться, пане Дизмо, я переодягатимусь.

– А я не дивлюсь, – відрік Никодим.

– От і добре, бо від оскоми зуби псуються.

Дизма вилаявся. Дівчина пирснула од сміху і стягнула платтячко. Никодим доправди не звертав на неї уваги, і коли й помічав Маньку, то тільки тому, що вона страшенно дратувала його. З якою втіхою він би затулив рукою цій дівулі рота і вергнув її геть за двері. Манька докучала йому безперервно і завзято, з якоюсь незрозумілою пристрастю. Щоправда, це не ображало чоловічого самолюбства Дизми – його життя складалося так, що те почуття не могло розвинутись. Не принижувало навіть людської гідності Дизми, бо її у нього теж було не дуже багато; в даному разі Никодим не відчував соціальної різниці між собою, безробітним «інтелігентом», і тією дівчиною. Просто йому вже остобісіли безугавні кпини.

Тим часом Манька одягнулася, накинула на плечі хустку і, ставши перед Дизмою, вискалила здорові білі зуби.

– Ну як, гожа дівка?

– Іди к чорту! – люто одгаркнувся Никодим.

Дівчина взяла його двома пальцями за підборіддя, але миттю відсмикнула руку, бо Дизма враз махнув кулаком і луснув її по витягнутій руці.

– У, гадина! – засичала Манька. – Гидомир, нікчема! Він іще тут битиметься?! Гляньте-но на нього, блудяга такий…

Вона стрекотала ще довго, але Дизма не слухав. Заходився відчиняти свою валізку, прикидаючи в думці, що за фрак йому можуть дати злотих п’ятдесят. Сам він заплатив за нього на Керцеляку [2] сімдесят. На лакованих черевиках теж доведеться втратити злотих вісім, а то й десять.

Дитина в колисці почала немилосердно ревіти, і за хвилину від сусідки прибігла Валентова. Тільки тоді Манька закінчила свою тираду і, грюкнувши дверима, вийшла.

Никодим відімкнув валізу і вийняв фрак.

– Ого, – всміхнулася Валентова, – ви, либонь, на бал: ідете чи на весілля.

Дизма не відповів. Ретельно склав штани, камізельку, фрак, загорнув усе в газету і попросив дати йому шнурок. Повернувся Валент. Жінка заходилася розігрівати картоплю на вечерю, і кімнату знову наповнив запах топленого смальцю.

– Пане Дизма, – спитав Валент, – ви зібралися на Керцеляк?

– На Керцеляк.

– Так сьогодні ж субота, євреїв-лахмітників немає, а свої таке рідко купують. Якщо й візьмуть, то за безцінь.

Смалець шкварчав на сковороді. Никодим ковтнув слину.

– Хай буде за безцінь.

І раптом він згадав, що не обшукав кишень. Швидка розгорнув пакунок. Справді, у штанях був скляний мундштук, а у фраку – носовичок. Він узяв його і всунув у кишеню піджака. І враз намацав там іще щось. Ніби картон… А-а, це той знайдений лист. Запрошення.

Дизма знову вийняв його з конверта, прочитав. Зненацька спинився на словах, надрукованих дрібним шрифтом наприкінці: «Вбрання бальне, ордени».

Він глянув на фрак. Раут… їжа, багато їжі, і все задарма…

«Це безумство, – подумав він, проте ще раз уважно прочитав запрошення: – «15 липня ц. р. о 8 годині вечора».

Думка не давала спокою.

– Пане Валенте, сьогодні п’ятнадцяте? – спитав.

– П’ятнадцяте.

– А котра воно година буде?

– Та буде й десята, а тепер тільки сьома.

Якусь мить Дизма стояв нерухомо.

«А що мені зроблять? – майнула думка. – Найгірше – це викинуть за двері. А втім, там, напевне, буде стільки людей…»

Він дістав бритву і почав переодягатися.

Працюючи в повітовій бібліотеці, Никодим довгими передобідніми годинами, коли майже зовсім не було роботи, читав з нудьги книжки. В них не раз натрапляв на опис балів і раутів у різних графів та міністрів. Він знав – якщо вірити книжкам, – що на таких великих прийомах звичайно буває багато незнайомих між собою людей, і тому його, здавалося б, ризикований намір може щасливо здійснитися. Тим більше, якщо він не дуже вирізнятиметься серед гостей.

Валент із жінкою сиділи за столом, смакували картоплю і пили чай.

«Їжа, багато їжі… – марив Дизма. – М’ясо, хліб, риба…»

Умився над зливальницею, причесав шорстке волосся і натягнув накрохмалену сорочку.

– Я ж казала, що він іде на весілля, – мовила Валентова. Чоловік глянув на пожильця.

– А що нам до того, – пробубонів.

Дизма насилу застебнув тугий комірець, вив’язав краватку і надів фрак.

– Їжа, багато їжі, – прошепотів.

– Що ви кажете?

– Нічого. До побачення.

Він повільно спустився сходами, застібаючи габардиновий плащ. Біля першого ж ліхтаря ще раз оглянув запрошення і впевнився, що прізвища адресата в ньому не було. Сховав картку до кишені, а конверта порвав і викинув у риштак.

Дизма ще кепсько орієнтувався в місті, отож якусь хвилину вагався, а тоді поклав іти знайомою дорогою. Звернув на Залізну вулицю, а на розі Холодної рушив до костьолу. Звідти вже видно було вулицю Електоральну і Банківську площу.

На вулицях вирувало вечірнє життя робітничих кварталів. З відчинених шинків долітали хриплі звуки гармонії, по засмічених пішоходах тинялися гурмами підлітки і молоді робітники в піджаках наопашки, в розхристаних сорочках без комірців. Дівчата – по три, по чотири, – взявшись під руки, хихотіли й шепталися між собою. Біля воріт стояли або сиділи, винісши з дому дзиглики, літні жінки з дітьми на руках.

«Празник», – подумав Дизма.

На Електоральній теж юрма – люди запрудили не тільки пішоходи, але й бруківку. Коли Никодим дістався до Театральної площі, дзигарі на ратуші показували пів на восьму. Дизма наддав ходу і незабаром був уже біля «Європейського готелю».

Він бачив, як раз по раз під’їжджали блискучі автомобілі, як з них виходили елегантні чоловіки і жінки, убрані в дорогі хутра, хоч надворі була спека.

І Дизма сторопів. Чи не буде він білою вороною серед них?..

Проте голод переміг. Їсти, будь-що їсти! Хай потім його вергнуть за двері, – корона з голови у нього не спаде.

Зціпивши зуби, Никодим зайшов.

Не встиг і оглянутися, як слуги забрали у нього плащ і капелюх, а якийсь дуже ввічливий добродій провів його до дверей зали і послужливо відчинив їх.

В очах Дизми все закрутилося – велика біла зала, чорні плями фраків, барвисті сукні жінок. Густий запах парфумів і гамір голосів майже одурманили його.

Він нерухомо стояв біля дверей, коли це помітив перед собою ще якогось пана – чемно вклонившись, незнайомець простягнув руку. Никодим мимоволі подав йому свою.

– Дозвольте відрекомендуватись, – мовив той, – Антоневський, особистий секретар прем’єр-міністра. Від імені пана прем’єр-міністра дякую вам за ваші ласкаві відвідини. Прошу вас, пане, ось тут поки що закуски. – І, не закінчивши, він підбіг до двох худорлявих добродіїв, що саме ввійшли до зали.

Никодим Дизма витер піт із лоба.

«Слава богу! Тепер тільки сміливіше…»