Останнi орли

— Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.

— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.

— Ну, коли так, то й прекрасно…

Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.

— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.

— Слухаю, ясновельможний пане!

— Неодмiнно, — додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.

А той тiльки все вклонявся та казав:

— Слухаю, все буде зроблено.

Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.

В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.

Але процесiя не з'являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.

Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.

Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.

— Ти збожеволiв чи що? — накинулась вона одразу на чоловiка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…

— Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…

У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.

— Турбувати мене такими дурницями! — гнiвно гримнув Кшемуський.

— Провчити б слiд… — додала панi.

— Падам до нуг, — пробурмотiв зблiдлий маршалок, — я його вижену зараз же!

— Нi, поклич негайно сюди! — грiзно звелiла панi Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!

За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.

— Ну? — кинув йому губернатор.

Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:

— Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм'я господа бога i його святої правди…

— Ну! — ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.

— Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…

— Ну?!

— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.

— I добре зробили.

— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.

— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.

— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.

Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:

— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…

Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.

Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.

— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:

— Падам до нуг, весь до панських послуг.

Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:

— Ох, я помилилась… Думала, що наш…

— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…

— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…

— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.

— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.

— Не знаю, — вiдповiла Текля.

— Чи не диявол з пекла?

— Якщо й диявол, то привабливий.

— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.

— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.

— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.

Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з'явилося подружжя господарiв.

Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.

Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.

Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…

— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.

Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.

— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.

Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.

Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:

— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!

Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної "армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.