Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

Особливість дільниці — екіпажі без візників, що біжать самопас вулицями. Не тому, що бракує візників, але тому, що вони змішалися з юрбою, зайняті безліччю справ, і не турбуються про свої візки. У цій дільниці позірности і пустого тексту не надто звертають увагу на властиву мету їзди і пасажири з безпечністю, яка відзначає тут усе, довіряються цьому непевному транспорту. Не раз можна бачити їх на небезпечних поворотах, як вихиляються далеко з поламаних будок і з віжками в руках у напрузі провадять складний маневр розминання.

Також маємо у цій дільниці й трамваї. Амбіція міських радців святкує тут свій найвищий тріумф. Але який жалюгідний вигляд у вагонів з пап'є-маше, з погнутими і пом'ятими від багаторічного вжитку стінами. Часто їм зовсім бракує передньої стіни, так що видно, коли проїжджають, пасажирів, які сидять штивно і гідно. Ці трамваї пхають міські носії. Проте найдивнішою річчю на вулиці Крокодиловій є залізничне сполучення.

Часом, невизначеної пори дня, десь під кінець тижня можна зауважити юрбу людей, що на повороті вулиці чекають поїзда. Нема ніколи певності, чи приїде і де зупиниться, і часто буває, що люди стають у двох різних пунктах, нездатні погодитись щодо місця зупинки. Довго чекають, стоять чорною мовчазною юрмою вздовж ледве помітних слідів колії, повернувши обличчя в один бік, як ряд блідих паперових масок, витягнених у фантастичну лінію споглядання. Й ось несподівано заїжджає, вже виїхав потяг із бічної вулички, звідки його не очікували, низький, як вуж, мініатюрний, з малим, сапким, міцним локомотивом. В'їхав між чорні шпалери вулиці, що стала враз темною від валки вагонів, що сіють вугільний пил. Темне пахкання паротяга і подув якоїсь поваги, повної смутку, тамований поспіх і знервованість на мить перетворюють вулицю в залу залізничного вокзалу під час швидкоплинного зимового смеркання.

Ганьбою нашого міста є ажіотаж із залізничними квитками і спекуляція. В останній хвилі, коли потяг уже стоїть на станції, в нервовому поспіху точаться перемовини з продажними залізничними чиновниками. Поки завершаться торги, потяг рушає, супроводжуваний розчарованою юрбою, яка злегка посувається, відпроваджує його далеко, щоб уже врешті розпорошитись.

Вулиця, стиснута на хвилю в імпровізований вокзал, сповнений смерку та аромату далеких доріг, розвидняється знову, ширшає і пропускає далі крізь свій жолоб безтурботну, монотонну юрбу ґав, які походжають у гаморі розмов уздовж крамничних вітрин — брудних, сірих прямокутників, переповнених тандитними товарами, великими восковими манекенами і перукарськими ляльками.

Проходять повії, крикливо зодягнені у довгі мережані сукні. Зрештою це можуть бути і дружини перукарів чи оркестрантів із кав'ярень. Рухаються хижим, плавним кроком; у недобрих, зіпсутих обличчях мають незначний ґандж, який їх перекреслює: то косують чорним, кривим зизом, або мають розірвані губи, чи брак їм кінчика носа.

Мешканці міста пишаються цим одуром зіпсуття, яким тхне вулиця Крокодила. «Не маємо причин собі в чомусь відмовляти, — думають з гордістю, — стане нас і на справжню великоміську розпусту». Вони твердять, що кожна жінка з цієї дільниці — кокетка. Дійсно, досить звернути увагу на котрусь — і одразу ж наткнетеся на липкий лоскотний наполегливий погляд, який холодить розкішною впевненістю. Навіть школярки по-особливому носять тут банти, своєрідно ступають стрункими ногами і мають нечисту хибу у погляді, яка заповідає майбутню зіпсутість.

Та однак чи маємо зрадити останню таємницю цієї дільниці, бережно приховуваний секрет вулиці Крокодила?

Кількаразово у ході нашого звіту ми делікатно висловлювали своє застереження. Уважного читача не спіткає зненацька остаточний висновок про стан справ. Ми говорили про удаваний та ілюзорний характер дільниці, але ці слова надто категоричні та рішучі, аби окреслити її дійсну половинчасту властивість.

Наша мова не має визначень, які б дозували міру реальности, визначали б її густину. Скажемо руба: фатальністю цієї дільниці є те, що нічого в ній не справджується, ніщо не збувається, як йому призначено, всі рухи зависають, розпочаті у повітрі, всі жести вичерпуються передчасно і не можуть перетнути певної мертвої точки. Ми могли вже зауважити велику буйність і марнотратство — у намірах, у проектах і передбаченнях, які відрізняють цю дільницю. Вся вона є ніщо інше, як ферментація передчасно вибуялих прагнень, і тому безсила та ялова. В атмосфері надмірної легкости приймається тут до уваги кожна найменша забаганка, мимовільне напруження пухне і росте сірою та легкою вегетацією пухнастих бур'янів, безбарвних волохатих маків, вегетацією, створеною з невагомої тканини марення й гашишу. Над усією дільницею здіймається лінивий та розв'язний флюїд гріха; будинки, крамниці, люди видаються інколи дрожем на її злихоманеному тілі, гусячою шкірою на її гарячкових міражах. Ніде більше так не загрожують нам можливості, що вражають близькістю сповнення, обезвладнюють нас, зблідлих, розкішним страхом здійснення. Перетнувши певну точку напруження, приплив затримується та відступає, атмосфера гасне, відцвітає, можливості в'януть і розпадаються в ніщо, ошалілі сірі маки збудження розсипаються попелом.

Будемо вічно жалкувати, що тоді вийшли на мить із крамниці конфекції сумнівної поведінки. Ніколи вже не потрапимо до неї назад. Будемо блукати від вивіски до вивіски і помилятися сотні разів. Відвідаємо десятки магазинів, потрапимо до цілком подібних, будемо мандрувати між стінами книжок, гортати часописи і видання, радитися з панянками надмірної піґментації та дефектної вроди, які не розумітимуть наших бажань.

Будемо плутатись у непорозуміннях, аж поки наша гарячковитість і піднесення випарують у непотрібній спробі, у страченій намарне гонитві.

Наші сподівання були непорозумінням, двозначний вигляд закладу і прислуги — видимість, конфекціон був справжнім конфекціоном, а прикажчик не мав ніяких прихованих намірів. Жіночий світ Крокодилової вулиці відзначається помірною зіпсутістю, приглушеною грубими верствами моральних пересудів і банальної пересічности. У цьому місті дешевого людського матеріалу брак також буйности інстинкту, бракує незвиклих і темних пристрастей.

Вулиця Крокодила була концесією нашого міста у справі новочасности та зіпсуття великих міст. Очевидно, що не стало нас на більше, як на паперову імітацію, на фотомонтаж із вирізок злежалих торішніх газет.

Переклав Микола ЯКОВИНА

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

«Ї», Львів, № 6, 1995

Таргани

То було в період сірих днів, які настали після пишносяйної кольоровости геніяльної епохи мого батька. То були довгі тижні депресії, тяжкі тижні без неділь і свят, при замкнутому небі і в зубожілому краєвиді. Батька тоді вже не було. Горішні покої поприбирано і винайнято певній телефоністці. З усього пташачого господарства залишився нам лиш один екземпляр — опудало кондора, що стояло на полиці у вітальні. У холодному півмороку замкнутих фіранок він стояв там, як і за життя, на одній нозі, в позі буддійського мудреця, а його гірке, висхле обличчя аскета скам'яніло у вираз остаточної байдужости й відчужености. Очі випали, і з виплаканих, сльозавих орбіт сипалося трачиння. Тільки рогуваті єгипетські нарослі на могутньому голому дзьобі та на лисій шиї, нарослі й бугри споловіло-блакитної барви надавали тій старечій голові щось достойно гієратичного.

Пір'ястий його габіт був уже в багатьох місцях прожертий молями і губив м'яке, сіре пір'я, яке Аделя раз на тиждень вимітала разом з безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях видно було грубе, мішкове полотно, з якого вилазило конопляне клоччя. Я мав до матері прихований жаль за ту легкість, з якою вона перейшла до порядку денного після втрати батька. Ніколи вона його не кохала, — думав я, — а оскільки батько не був закорінений у серці жодної жінки, то через те й не міг врости в жодну реальність і вічно носився десь на периферії життя, в напівреальних реґіонах, на узбіччях дійсности. Навіть на добропорядну, громадянську смерть собі не заслужив, — думав я, — все в нього мусіло бути химерне і сумнівне. Я вирішив у догідний момент заскочити матір відвертою розмовою. Того дня (був тяжкий зимовий день, і вже з самого ранку сипався м'який пух присмерку) мати мала міґреню і самотньо лежала на софі у вітальні. В тому рідко відвідуваному, парадному покої панував з часу зникнення батька зразковий порядок, плеканий воском і щітками Аделі. Меблі прикриті були чохлами; всі хатні реманенти підкорилися залізній дисципліні, яку Аделя розпорядила над тим покоєм. Тільки жмут павиних пер, що стояв у вазі на комоді, не давав себе утримати у шорах. То був елемент свавільний, небезпечний, невловно революційний, як розгукана кляса гімназисток, повна святенництва в очі, а розпусної сваволі поза очі. Свердлили ті очі цілий день і вертіли дзюри в стінах, моргали, штовхалися, тріпочучи віями, з пальцем на устах, одні поперед одних, повні хихоту і псоти. Наповнювали покій цвіркотом і шепотом, розсипувалися, як метелики, довкола многораменної лямпи, вдаряли барвистим тлумом у матові, старечі дзеркала, відвиклі від руху й веселости, зазирали в дзюрки від ключів. Навіть у присутності матері, що лежала з зав'язаною головою на софі, не могли вони стриматися: робили перське очко, давали собі знаки, говорили німим, кольоровим алфавітом, повним секретних значень. Мене дратувало те глузливе порозуміння, та миготлива змова поза моїми плечима. З колінами, притиснутими до материної софи, досліджуючи двома пальцями, мов би в замисленні, делікатну матерію її шляфрока, я ніби мимоходом сказав: — Уже давно хотів я тебе запитати: правда, що то — він? — І хоч я навіть поглядом не вказав на кондора, мати одразу відгадала, дуже збентежилася й опустила очі. Я зумисне дав сплинути хвилині, щоб викуштувати її збентеженість, після чого з усім спокоєм, опановуючи накипаючий гнів, спитав: — Який сенс мають у такому разі всі ті плітки й брехні, які ти розсіваєш про батька?