Цинамоновi крамницi. Санаторiй Пiд Клепсидрою

З подивом і повагою я зупинився перед цією пишністю, здогадавшись, що моя нічна ескапада несподівано привела мене в директорське крило, до його приватного помешкання. Заворожено я стояв з калатаючим серцем, при найменшому звуці готовий до втечі. Як виправдав би я моє нічне шпигування, моє зухвале вторгнення? В якомусь з глибоких плюшевих фотелів незауважена та тиха могла сидіти донечка директора, щоб раптом підняти на мене понад книжкою свої очі — чорні спокійні очі пророчиці, погляду котрих ніхто з нас не міг витримати. Але якщо б я, не сповнивши прийнятого плану, повернув з середини шляху, то вважав би це боягузством. Зрештою, в повних розкоші покоях, освітлених притьмареним світлом цієї невизначеної пори, панував глибокий спокій. В аркадах коридору на другому кінці чималого салону виднілись великі склені двері на терасу. Навколо було тихо, і це додавало відваги. Мені вже здавалось не таким ризикованим спуститись ще парою сходин, які провадили до залу, кількома стрибками подолати великий коштовний килим і опинитись на терасі, з якої можна легко дістатися на добре відому мені вулицю.

Так і вчинив. Спустившись на паркет салону під великі пальми, які вистрілювали з вазонків аж до арабесок стелі, я помітив, що, власне кажучи, знаходжусь на нейтральному ґрунті, оскільки салон не має передньої стінки. Він був певного роду великою лоджією, з котрої кілька східців вело до міської площі. Це була ніби віднога площі, і деякі меблі стояли вже на бруці. Зіскочивши кількома камінними сходинами я, знову опинився на вулиці.

Сузір'я вже були над головою, зірки перекрутилися на другу сторону, але місяць, закутаний в перини хмарок, які осявались від його невидимої присутності, здавалось, зібрався в далеку дорогу і, заглиблений в свої складні небесні процедури, й не думав про світанок.

На вулиці чорніло кілька розбитих і розхитаних, як скалічілі, дрімаючі краби чи таргани, фіакрів. Візничий нахилився з високих кізлів. Мав дрібне, червоне і добродушне обличчя. «Їдем, паничу?» — запитав він. Повіз струснувся всіми суглобами та з'єднаннями свого багаточленного тіла й рушив.

Але хто такої ночі довіряється забаганкам невідомо якого візника? В клекоті шпиць, дуднінні коша і буди я не міг порозумітися з ним щодо мети нашої подорожі. На все він недбало й поблажливо кивав головою і щось наспівував — їхав окружним шляхом через місто.

Перед якимось шинком стояла група візників, вони приязно замахали йому руками. Він щось радісно відповів, по чому, не зупинивши повозу, кинув мені на коліна віжки, зліз з кізлів і пристав до гурту товаришів. Кінь, старий мудрий візничий кінь, побіжно озирнувся і поїхав далі своїм монотонним дорожнім підтюпцем. Власне кажучи, кінь будив довіру — виглядав мудрішим, ніж візничий. Але правити я не вмів — потрібно було покластись на його волю. Ми виїхали на оточену з обох боків садами приміську вулицю. Сади в міру посування непомітно переходили в лісові парки, а ті — в ліси.

Ніколи не забуду тієї світосяйної подорожі найяснішої зимової ночі. Кольорова карта неба розрослася безмірним куполом, на котрому громадились накреслені лініями небесної географії фантастичні суходоли, океани і моря. Повітря стало легким і променистим, як срібний газ. Пахло фіалками. З-під вовняного, як білі смушки, снігу витикалося тремке сон-зілля з леліткою місячного світла в тендітному келиху. Весь ліс немов ілюмінував тисячами вогників, зірок, якими щедро сипав грудневий небозвід. Повітря дихало якоюсь таємничою весною, невловимою чистотою снігу і фіалок. Місцевість стала гористою. Лінії узгір, волохаті від голого гілля дерев, як блаженні зітхання, підносились в небо. На тих щасливих схилах я бачив цілі групи подорожніх, котрі серед моху і хмизу збирали опалі та мокрі від снігу зорі.

Та ось шлях став стрімкішим, кінь сковзався і з трудом тягнув граючий всіма своїми суглобами повіз. Я був щасливий. Легені пили ту блаженну весну повітря, свіжість зірок і снігу. Перед грудьми коня збирався щораз вищий і вищий бурун білої снігової піни. Він з силою пробивався чистою й свіжою масою снігу. І нарешті став.

Я вийшов із фіакра. Він, звісивши голову, тяжко дихав. Я притулив його чоло до грудей, в великих чорних очах блищали сльози. І тільки тоді я помітив на його животі округлу чорну рану. — «Чому ти мені не сказав?» — шепотів я крізь сльози. — «Задля тебе, мій любий» — відповів він і став крихітним, як дерев'яний коник. Я покинув його.

Я почував себе на диво легко і щасливо. Застановився над тим, чи чекати на малий місцевий потяг, котрий сюди заїжджав, чи повернутись до міста пішки. Потім почав спускатися стрімким лісовим серпантином — спочатку йшов легким, пружним кроком, а потім, набравши розгону, перейшов на розгонистий щасливий біг, котрий зразу ж перейшов в ковзання, як на лижвах. Я міг як завгодно змінювати швидкість й спрямовувати рух легкими поворотами тіла.

Поблизу міста я загальмував той тріумфальний біг, змінивши його на звичний вільний крок. Місяць висів ще високо. Трансформації неба, метаморфози його численних склепінь, що рафінувалися в щораз майстерніших конфігураціях, не мали кінця. Як срібна астролябія, небо відкривало тієї ночі свій чародійський внутрішній механізм і безкінечними еволюціями демонструвало золотисту математику своїх коловоротів та законів.

На ринку я зустрів людей, котрі вийшли на прогулянку. Всі, зачаровані видовиськом тієї ночі, мали піднесені й срібні від магії неба обличчя. Гаманець мене вже не цікавив. Батько, поринувши в свої дивацтва, напевно, вже забув про цю втрату, а матір'ю я не піклувався.

Такої єдиної в році ночі приходять щасливі думки, натхнення, віщі дотики перста Божого. Повний помислів та інспірацій, я вже хотів попрямувати додому, коли мене перейшли з книжками під пахвами товариші. Розбуджені ясністю ночі, яка не хотіла закінчуватись, вони дочасу вийшли до школи.

Стрімкою вулицею, якою віяв легіт фіалок, ми цілим гуртом рушили на прогулянку, так і не певні, чи то ще магія ночі сріблилася на снігу, чи вже загорялась зоря світання.

Переклав Тарас ВОЗНЯК

Вулиця Крокодила

У шухляді насподі глибокого бюрка мій батько зберігав гарну стару карту нашого міста.

Це був цілий том скріплених смужками полотна пергаменових аркушів ін-фоліо, що розкладалися величезною настінною мапою на кшталт панорами з пташиного льоту.

Повішена на стіні, займаючи майже цілу кімнату, вона відкривала далеку перспективу на велику долину, хвилясто повиту блідо-жовтою стрічкою Тисмениці, на озерний край широко розлитих мочарів і калабань, на складчаті передгір'я, простягнені на південь чимраз тіснішими пасмами, шахівницею кулястих пагорбів, дедалі менших і все блідіших углиб до золотавої та димної імли горизонту. Із зів'ялої далини периферії виринало місто і росло допереду невиразними іще комплексами, щільними блоками і масами будинків, перетятих глибокими ярами вулиць, ближче вирізняючись в окремі кам'яниці, гравіровані з чіткістю огляданих лорнеткою видів. На передньому плані гравер видобув увесь заплутаний і багатоманітний гармидер вулиць і завулків, гостру виразність карнизів, архітравів, архівольт і пілястрів, що світилися в пізньому і темному золоті похмурого пополудня, який занурює всі заломи і ніші в глибоку сепію тіні. Брили і призми тої тіні встромлялись, як щільники темного меду, в ущелини вулиць, затоплювали у своїй теплій, соковитій масі то цілу половину вулиці, то пролом між будинками, драматизували й оркестрували понурою романтикою різнорідну архітектурну поліфонію.

На цьому плані, виконаному в стилі барокових проспектів, околиця вулиці Крокодила світилася порожньою білиною, якою на географічних картах звикло позначають околиці полюсів і невивчені та сумнівні країни. Тільки лінії кількох вулиць були вмальовані чорними рисками і супроводжувалися назвами простого неоздобного шрифту на відміну від шляхетної антикви інших написів. Очевидно, картограф заперечував належність цієї дільниці до ансамблю міста і своє застереження висловив інакшим і зневажливим виконанням.