Жак фаталiст i його пан

Жак: І справді так сталося?

Пан: Так.

Жак: Я запитав вас тому, що мені доводилося зауважити багато разів, що доля буває підступна. У першу мить здається, що вона збрехала, але в наступну виявляється, що вона сказала правду. Отож, пане, ви згодні зо мною у випадку передчуттів символічних; і всупереч тому ви переконані, що мені загрожує смерть філософа?

Пан: Я не міг би від тебе цього приховати, але, щоб позбутися цієї сумної думки, чи не міг би ти...

Жак: Продовжувати історію мого кохання?..

Жак повернувся до історії свого кохання. Ми залишили його, здається, з хірургом.

Хірург: Боюся, що твоє коліно потребуватиме клопоту біля нього більше, ніж один день.

Жак: Саме так довго, як це записане там, угорі, але що поробиш?

Хірург: І весь цей час день-у-день житло, харчі, мій догляд — разом становитиме порядну суму.

Жак: Докторе, зараз ідеться не про суму за весь цей час, а про те, що коштуватиме один день.

Хірург: Двадцять п'ять су, не буде забагато?

Жак: Навіть дуже багато; послухайте, докторе, я бідний чоловік: хай буде половина, і розпорядіться якнайшвидше, щоб ви могли приставити мене до вас.

Хірург: Дванадцять з половиною су, це вже й зовсім мало, накиньте, щоб було рівно тринадцять!

Жак: Дванадцять з половиною су, тринадцять су... Згода!

Хірург: І платитимете за кожен день?

Жак: Як умовилися.

Хірург: Щоб ви знали, я маю скажену жінку; з нею не до жартів.

Жак: Гаразд, докторе, накажіть якнайшвидше приставити мене до вашої скаженої жінки.

Хірург: По тринадцять су щоденно — це складатиме на місяць дев'ятнадцять ліврів і десять су. Покладім для рівного рахунку двадцять франків!

Жак: Двадцять франків, гаразд.

Хірург: Ви хочете мати добрий харч, добрий догляд, щоб скоро видужати. Крім харчу, помешкання і догляду, можливо, буде потреба в ліках, білизна, далі...

Жак: Ну?

Хірург: Про мене, хай буде все разом за двадцять чотири франки.

Жак: Хай буде й двадцять чотири франки; але на тому й кінець.

Хірург: За місяць двадцять чотири франки; за два місяці — сорок вісім ліврів; три місяці — сімдесят два. Ех, яка рада була б докторша, якби ви могли сплатити половину цих сімдесят двох ліврів наперед!

Жак: Я згоден.

Хірург: Вона була б ще більше рада...

Жак: Якби я заплатив наперед за весь квартал? Заплачу й так.

Жак додав:

— Хірург повернувся до моїх господарів і розповів їм про нашу угоду, і ледве минула одна хвилина, як чоловік, жінка й діти з виразом радости на обличчях оточили моє ліжко. Посипалися без кінця питання про моє здоров'я і про коліно, похвали хірургові, що був їх кумом, і його жінці, бо-зна скільки побажань і гарних дружніх вигуків, виявів співчуття і готовости чимнебудь прислужитися! Хірург, певно, не сказав їм, що в мене е дещиця грошей, але вони його добре знали і розуміли, що то значить, що він бере мене до себе. Я заплатив, що належало цим людям, трохи обдарував дітей, хоч мої подарунки не довго затрималися в їх руках, бо батько й мати швидко їх повідбирали. Так минув ранок. Господар пішов споряджатися в поле, господиня закинула кошик на плечі і собі кудись подалася; зникли засмучені й невдоволені тим, що їх ограбували, діти; і коли дійшло до того, щоб підвести мене з убогого ложа, одягнути й покласти на носила, не лишилося й душі, крім доктора, який кричав на все горло, але його ніхто не чув.

Пан: І Жак, що залюбки розмовляє сам з собою, мабуть, сказав собі: «Ніколи не плати наперед, як хочеш, щоб тебе добре доглядали».

Жак: Ні, мій пане. На моралізування не було часу, лишалося хіба нервуватися й клясти. І я проклинав, хвилювався, а врешті почав таки моралізувати, і тим часом, як я моралізував, доктор, що залишив мене самого, повернувся з двома селянами, яких він найняв перенести мене, на мій кошт, розуміється, з чим він і не крився від мене. Ці двоє подали мені першу допомогу, щоб умоститися на носилах, які змайстровано мені з матраца, покладеного на дві лати.

Пан: Отак, дякувати Богові, ти опинився нарешті в домі хірурга і закохався в жінку чи дочку доктора.

Жак: Мені здається, що ви помиляєтеся, мій пане.

Пан: І ти думаєш, що я змушений буду перебути в домі доктора три місяці, заки почую перше слово про твоє кохання? Ні, Жаку, так не піде. Зроби мені ласку і перескоч, дуже прошу тебе, через опис дому й удачі доктора, примх докторші, успіху твого одужання, — перескоч через це все. До суті! Переходь до суті справи! Скажімо, твоє коліно трохи підлікувалося, ти знову почуваєш себе добре і... закохуєшся.

Жак: Гаразд, пане, якщо так поспішаєте, — я закохався.

Пан: У кого?

Жак: У високу вісімнадцятилітню смаглявку, хорошую з усіх боків, з великими чорними очима, маленькими червоними устами, а руки, гарні руки... О, мій пане, які гарні руки!.. Власне ці руки...

Пан: Тобі здається, наче б ти тримав їх і зараз.

Жак: Ви самі не один раз їх брали і потайки тримали, і лише від них залежало, що ви не змогли зробити з ними того, чого вам хотілося б.

Пан: Признатися щиро, щось таке почути я не сподівався.

Жак: А я й поготів.

Пан: Я можу думати без кінця, але не пригадується мені ні висока смаглявка, ні гарні руки: потрудися розповісти докладніше.

Жак: Я згоден, але при умові, що ми повернемося назад і знову увійдемо в дім хірурга.

Пан: Ти гадаєш, що так написано там, угорі?

Жак: Про це я довідаюся від вас, але тут, унизу, написано: chi va piano va sano.*

Пан: І що chi va sano va lontano,* а я хотів би прибути скоріше.

Жак: Гаразд, то на що ви зважилися?

Пан: Хай буде так, як ти хочеш.

Жак: У такому випадкові ми знову в домі хірурга; і так було написане там, угорі, що ми в нього повернемося. Доктор, його жінка й діти так одностайно змовилися, щоб усіма можливими малими нападами спорожнити мій гаманець, що їм скоро й удалося здійснити. Лікування мого коліна наче б швидко посувалося вперед, хоч у дійсності було й не зовсім так. Але рана майже зовсім зарубцювалася, так що з допомогою милиці я вже міг ходити, і в мене ще лишалося вісімнадцять франків. Ніхто так не любить говорити, як заїки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного осіннього дня, по обіді, як гарно випогодилося, я вибрався в довгу прогулянку: від села, в якому я жив, до сусіднього села; віддалі набиралося щось на два льє.

Пан: Як називалося те село?

Жак: Якби я його назвав, ви відразу про все дізналися б. Прибувши туди, я вступив до шинку щось випити й відпочити. А тим часом день хилився під вечір, і я збирався вже повертатися додому, як під тим будинком, у якому я був, залунав розпачливий жіночий голос. Я вийшов, навколо жінки з'юрмився натовп. Вона впала на землю, рвала на собі волосся і, показуючи на череп'я великої тикви, кричала: «Я зруйнована! Це моя погибель на цілий місяць! Хто весь цей час годуватиме моїх бідних дітей? Той управитель, що має серце, твердіше за камінь, не подарує мені жодного су! Ох, яка я нещасна! Це погибель моя, це погибель моя!..» Усі навколо співчували їй; я тільки й чув, що вигуки: «Бідна жінка!» Аге ніхто не поспішав з руками до кишені. Я швидко підійшов до неї й запитав:

— Що вам трапилося?

— Що мені трапилося! Наче самі не бачите? Мене послали купити тикву олії, я спотикнулася і впала, тиква розбилася, і олія, якої була повна тиква, розлилася...

Тим часом збіглися малі діти бідної жінки, вони були майже голі, а убогий одяг їх матері красномовно говорив про убожество цієї родини. Тепер заходилися кричати діти з матір'ю разом. А в мене така вдача, що вистачило б і десятої долі цього видовища, щоб я розчулився; співчуття краяло мені серце, аж сльози потекли з очей. Мій голос затинався від хвилювання, коли я запитав цю жінку, скільки коштувала олія, що була в її тикві.