Твори: оповiдання, романи, листи, щоденники

Гіркота, яку я відчував учора ввечері, коли Макс читав уголос у Баума моє невеличке оповідання про автомобіль. Я замкнувся в собі й, щоб нічого не чути, похнюпив голову, просто-таки притиснувши підборіддя до грудей. Безладні нагромадження фраз із провалинами, в які можна стромити обидві руки; одна фраза лунає високо, інша — низько, як їй заманеться; фраза зачіпає фразу, мов ото язик зачіпає дупластого чи вставного зуба; а ще котрась фраза починається так грубо, що все оповідання застигає у прикрому подиві; напливає кволе наслідування Макса (тема то приглушена, то увиразнена), часом усе має такий вигляд, наче урок танців перші чверть години. Я це пояснюю собі тим, що мені бракує часу і спокою, аби з усією повнотою виявити можливості свого таланту. Тим-то на світ щоразу з’являються тільки уривані початки; скажімо, все оповідання про автомобіль — це суціль уривані початки. Якби я спромігся написати коли-небудь щось велике й ціле, вдало вибудоване від початку до кінця, тоді така історія ніколи б не відділилась від мене остаточно, і я мав би право спокійно, з розплющеними очима, ніби кревний родич здорової історії, слухати, як її читають, а поки що всі шматочки розповіді метушаться, мов неприкаяні, туди-сюди й женуть мене у протилежний бік. І я ще можу радіти, якщо це пояснення слушне…

11 листопада. …Я спробую помалу скласти перелік того, що є в мені безперечно, потім — вірогідно, згодом — можливо й т. д. Безперечна в мені жадоба до книжок. Власне, я прагну не володіти ними й не читати їх, а більше пересвідчуватися перед вітриною книготорговця, що вони є. Якщо десь лежать кілька примірників тієї самої книжки, мене тішить кожен із них. У мене таке враження, немовби ця жадоба народжується у шлунку, немовби вона — хибно спрямоване відчуття голоду. Книжки, які маю я, тішать мене не так, а ось книжки моїх сестер тішать по-справжньому. Бажання володіти ними незрівнянно менше, його майже нема.

15 листопада. Вчора ввечері, вже передчуваючи наближення сну, відкинув з ліжка ковдру, ліг і знов усвідомив усі свої здібності, так ніби тримав їх у руці; вони розпирали мені груди, розпалювали уяву, і я, щоб виправдати себе з приводу того, що не встаю працювати, якусь хвилю проказував собі: «Це може зашкодити здоров’ю, це може зашкодити здоров’ю», — і хотів мало не силоміць натягти на голову сон. Я завжди мріяв про кашкета з дашком, щоб, коли треба захиститися, дужою рукою нацуплювати його на чоло. Скільки я вчора втратив, як гупала кров у стисненій голові, — мати до всього хист і триматися лише завдяки силі, яка потрібна мені задля того, щоб жити, а насправді марнується…

21 листопада. Моя колишня нянька, жінка зі смагляво-жовтим обличчям, вугластим носом і такою милою мені тоді бородавкою на щоці, сьогодні була в нас уже вдруге за короткий час, щоб побачити мене. Першого разу вона не застала мене, цього разу я хотів мати спокій, хотів поспати й звелів сказати, що я кудись пішов. Чому вона так погано мене виховала, адже я виростав слухняний, вона сама розповідає тепер про це в передпокої кухарці й служниці, на вдачу я був, мовляв, спокійний і щирий. Чому ж вона не скористалася цим задля мене ж і не приготувала мені кращого майбутнього? Вона або заміжня, або вдова, має дітей, у неї жвава мова, яка не дає мені заснути, жінка гадає, що я — високий здоровий чоловік у чудовому віці, двадцятьох вісьмох років, люблю згадувати про свою юність і взагалі знаю, що з собою робити. А я лежу, однак, отут на канапі, вилетівши від одного копняка зі світу, очікую сну, який усе не йде й не йде, а коли прийде, то лише торкнеться мене, суглоби болять від утоми, худе тіло смертельно тремтить від хвилювання, якого не сміє виразно усвідомити, в голові посмикується щось незбагненне. А тут під моїми дверима стоять троє жінок, одна нахвалює мене такого, який я був, дві — який я є. Кухарка каже, що я відразу — вона має на увазі, без кружних шляхів — потраплю до раю. Так воно й буде…

22 листопада. …Нема сумніву, що головна перешкода моєму успіху — мій фізичний стан. З таким тілом нічого не досягнеш. Я мушу звикнути до того, що воно раз у раз відмовляє. Після цих останніх ночей, сповнених жаских сновидь, коли сон, однак, тривав якусь хвилю, сьогодні вранці я був такий розбитий, що не відчував нічого, крім свого чола; мій нинішній стан такий далекий від бодай більш-менш стерпного, що я, вже на саму готовність померти, залюбки згорнувся б калачиком з діловими паперами в руці на цементній підлозі в коридорі. Моє тіло як на свою довжину надто кволе, в ньому нема анітрохи жиру, який виробляв би благословенне тепло, підтримував би внутрішній вогонь, нема жиру, яким іноді міг би покріпитися виснажений буденними потребами дух, не завдаючи шкоди всьому організму. Як же слабке серце, що останнім часом так часто коле, гнатиме кров через усю довжину цих ніг? Коли б лише до колін, і то йому вистачало б роботи, а до холодних гомілок кров проштовхує вже тільки стареча кволість. Та ось кров уже знов потрібна вгорі, на неї чекаєш, а вона тим часом марнує свою силу внизу. У довгому тілі все розпорошено. На що вже воно годне, таке тіло, коли в ньому, навіть якби воно було міцно збудоване, замало снаги для того, чого я хочу домогтись…

8 грудня. П’ятниця. Довго не писав, однак цього разу все ж таки почасти від задоволення, позаяк сам завершив перший розділ «Ріхарда і Самуеля» [22] й особливо вдалим вважаю початок опису сну в купе. Ба більше, гадаю, в мені відбувається щось дуже схоже на оте шілерівське перетворення афекта на характер. Хоч як упирається все моє нутро, а я мушу це записати…

Максові не сподобались останні частини, які я написав, насамперед через те, що вони, на його думку, не пасують цілого, та, можливо, він їх і самих собою вважає поганими. Це дуже схоже на правду, позаяк він уже застерігав мене писати такі довгі місця, вважаючи, що вони справляють враження чогось желеподібного…

Навіть якщо не брати до уваги решти перепон (фізичний стан, батька й матір, вдачу), я знаходжу вельми непогане виправдання тому, що, попри все, не обмежуюся літературою, керуючись правилом: доки не створю досить великої речі, яка цілком мене задовольнятиме, я ні на що особисто для себе не зважусь. Це, звичайно, незаперечно…

13 грудня. …«Боброве хутро» [23]. Нерівна п’єса, яка без злетів іде на спад. Фальшиві сцени з управителем. М’яка гра актриси Леман із театру Лессінґа. Коли нахиляється, затискає спідницю між коліньми. Задумливий погляд простолюдки. Здіймає догори обидві долоньки, складає їх одну на одну ліворуч від обличчя, щоб доброхіть послабити силу голосу, який або бреше, або присягає. Безпорадна, груба гра решти акторів. Безцеремонність коміка, що відступає від тексту (дістає шаблю, переплутує капелюхи). Моя холодна відраза. Пішов додому, та, ще сидячи там, із подивом думав про те, як же багато людей за вечір беруть на себе стільки хвилювань (на сцені кричать, обкрадають одне одного, набридають, справляють пересуди, зневажають) і що в цій п’єсі, якщо дивитись її, примруживши очі, так багато нерозбірливих людських голосів і вигуків. Гарні дівчата. В однієї гладеньке личко, чистенька шкіра, щоки повненькі, високо викладені коси, і на тлі цього лиску — самотні, трохи припухлі очі. Гарні місця в п’єсі, де Вольфен виявляється злодійкою і воднораз щирою подругою розумного, прогресивного й демократичного чоловіка. Якийсь там Верхан як глядач мав почути, власне, підтвердження своїх поглядів. Сумний паралелізм чотирьох дій. У першій крадуть, у другій судять, те саме й у третій та четвертій діях…

Коли після тривалої перерви знов починаю писати, то немовби висмоктую слова з порожнечі. Дістану одне — тільки його й маю, і вся робота починається спочатку.